13. Проаналізуйте поняття харизматичної особистості. Кого з видатних діячів минулого і теперішнього ви могли б назвати харизматичними особистостями?

Проблема пошуку харизматичного лідера в сучасному суспільстві пов’язана з тими кризовими явищами, які призводять до підвищення тривожності, невпевненості, нерозуміння того, що відбувається, його “віджилості” порівняно із сьогоденням, а також з необхідністю визначитися в чомусь істотному, непересічному, головному.

Традиційно слово “харизма” застосовується для характеристики видатної особистості, яка зіграла або на цей час відіграє велику роль у житті певної нації, або навіть вплинула на хід світової історії. Це могли бути відомі політичні лідери, полководці, пророки, проповідники. Нині поняття “харизматична особа” і “політичний лідер” стали майже синонімічними, тільки перше відмічене ознакою якоїсь особливої унікальності.

 

На сьогодні відомо кілька теорій харизматичного лідерства, найбільш популярні з яких ми розглянемо нижче.

Теорія харизматичного лідерства Хауса розкриває основні складові процесу харизматичного лідерства; умови його виникнення; риси й форми поведінки, властиві харизматичному лідерові; форми поведінки, що характеризують його послідовників. Ця теорія пов’язує виникнення харизматичного лідерства з умовами кризових ситуацій (див. [1]).

У теорії атрибуції Дж. Конгера і Р. Канунго харизматичних лідерів вирізняють певні форми поведінки, серед яких: опис лідером свого бачення майбутнього; актуалізація мотиваційної сфери своїх послідовників; використання особистої влади, що спирається на його визнану майстерність, а не владу становища. Автори теорії підкреслюють, що для реалізації свого бачення лідер використовує нетрадиційні методи. Дуже важливими чинниками є його впевненість у собі, у цінності пропонованих нових ідей та ентузіазм, необхідний для реалізації бачення. Виникнення харизматичного лідерства Конгер і Канунго пов’язують із кризовими ситуаціями як найбільш сприят­ливими умовами для прояву “харизми”, вважаючи, що криза може бути не тільки “істинною”, а й спеціально спровокованою самим лідером [там само].

Теорія “Я-концепції” А. Шаміра висвітлює механізми дії харизматичного лідера на послідовників і пояснює мотиваційні процеси харизматичного лідерства, до яких відносить: особисту і соціальну ідентифікацію, інтеріоризацію і самоефективність. Так само, як і автори двох попередніх теорій, він згадує про кризові ситуації як про благотворне підґрунтя для виникнення харизми, проте надає цьому набагато меншого значення [там само].

харизматичний лідер – це людина, що володіє особливими (яких не мають інші) якостями (рівнем розвитку свідомості, особливістю внутрішнього світу) та інформацією (або її баченням), які є результатом тривалої внутрішньої роботи і нерозривно пов’язані з її мотиваційною сферою, поглядами на життя, цінностями. Харизматичний лідер покликаний донести цю інформацію до людей; допомогти їм скласти цілісну картину того, що відбувається; усунути непорозуміння і вказати вихід із ситуації, що склалася; змінити те, що не задовольняє маси в сьогочасній ситуації. Люди приписують йому незвичайні особистісні риси, уміння, наприклад здатність переконувати, пророкувати.

Влада, яку такий лідер отримує над людьми, і решта особливостей, що виокремлюють його, не є передумовою виняткового впливу на людей, що властиво скоріше політичним лідерам, котрі використовують для цього певні прийоми. Це наслідок упевненості в тому, що все, про що він говорить, – істина, й інше не дано; і цю впевненість не можна створити спеціально, так само як не можна розробити універсальний стиль поведінки харизматичного лідера, тому що це не робота або обов’язок, а покликання.

У ранніх джерелах, а також у теології “харизма” тлумачиться як певний дар, “благодать”, які наділяють людину винятковими рисами для виконання призначення, місії і зобов’язують, закликають її присвятити себе своєму покликанню [7, с. 509].

У середині XIX ст. явище харизми досліджував німецький соціолог М. Вебер. Він пояснив і розширив зміст цього поняття, поклавши його в основу одного з типів влади і протиставивши “традиційному”, тобто заснованому на традиціях.

Умовою прояву харизми є виникнення певної ситуації в суспільстві. С. Московічі називає її “первинною харизмою” і розглядає як первинну соціальну сферу. Її супроводжують умови залученості та імпровізованості, прагнення до оновлення суспільних настановлень і цінностей. Виникає нова емоційна спільнота, “одночасно гнучка і примусова, демократична і авторитарна” [там само, с. 195]. Спільнота самоорганізовується на основі ентузіазму, відторгаючи байдужість і розрахунок. У таких умовах і виникає “вторинна харизма”, яка стосується конкретної харизматичної особи, особливих її рис, які притягають інших, впливаючи на них.

Московічі відзначає, що харизматична особистість – це незвичайна людина, з глибокою переконаністю, яка виявляється у внутрішній упевненості і магічній привабливості, яка дає їй змогу перейти від множини ідей до дії. Харизматична особа володіє особливим даром, особливим контактом з вищим розумом, який і забезпечує можливість підпорядкування більшості і підтримується зсередини як прийнятий обов’язок, справа, якій людина присвячує себе неподільно. Харизма є силою, що надає пристрастям спільноти точний напрям, аби реалізувати політичне завдання або релігійне покликання.

Вплив харизматичного лідера на маси реалізується допоміжними засобами керування як певна якість ставлення, проявлена в підпорядкуванні. Воно засноване на ілюзії взаємності і створює навколо харизматичної особи якусь єдність вірності й надії, непідвладну ієрархії. Зв’язки, що виникають, об’єднують харизма­тичну особу з людьми: вони довіряють їй і віддають свою долю в її руки, повністю ототожнюючи себе з нею, і самі не знають, чому це роблять. У результаті харизма одного визнається всіма [5, с. 347].

Що ж до харизматичної особи, то умовою прояву “харизми” є виникнення якоїсь незвичайної, небуденної ситуації в суспільстві, пошук нового сенсу в реальності сьогодення і майбутнього, потреба в глибинній, змістовій зміні. Поява харизматичної особи – це наслідок якихось складних процесів, що відбуваються в суспільстві. Харизматична особа завжди екстраординарна, орієнтується на неекономічні принципи, веде аскетичне існування, має якісно інший, глибший і змістовніший рівень розуміння реальності, який спершу (з погляду існуючої буденної свідомості, прийнятої розумності) сприймається як алогічний.

У харизматичної особи послідовники – це ті, хто йде за ним добровільно, за власним бажанням, сприймаючи його як видатну особистість і маючи за честь перебування поряд з ним у спільнотах, сформованих на основі добровільного бажання людей, завдяки харизматичному лідерові і захопленості значущою ідеєю. Це емоційна спільність, завдяки якій люди ідентифікують себе зі своїм лідером.

Влада, якою володіє харизматична особа над людьми і яка є результатом, а не передумовою харизми, не має позначених ієрархією меж, і до того ж люди із задоволенням приймають її як належне. Вона виникає для того, щоб об’єднати людей і направити їх енергію в потрібне річище, забезпечуючи взаємну потребу лідера і його прихильників один в одному.

Харизматична особа не підлаштовується під видимі потреби епохи, а навпаки, указує на істинні потреби суспільства, його приховані можливості. Вона творить дійсність, виходячи з власного “бачення”, на основі якісно іншого контакту з вищим розумом і душею даного народу, визначаючи крах традицій і новий прорив в історії, розширюючи межі сьогодення.

Харизма – це уміння на якісно іншому рівні зрозуміти і пояснити життя, показати шляхи і засоби його реалізації на сучасному етапі. Це за своєю суттю кардинально інші відчування, відображення, єднання, розуміння всього різноманіття, ієрархічності, складності існуючого життя, які припускають глибший рівень розвитку внутрішнього світу і свідомості. Це інший рівень розуміння сучасного моменту на основі бачення більш глибокої перспективи руху життя. Як стан, спосіб життя, харизма визначає глибину потенціалу можливостей даного народу або суспільства.

1. Харизма як явище – це складний феномен, що відображає особливий тип влади, пов’язаний з проявом сили сакрального, сутнісного, глибинного в житті. Виявляється на рівні особи, групи, суспільства. На рівні особи виявляється як властивості, стан, процес життя. На рівні соціуму “харизма” пов’язана з глибинними змінами суспільства, реалізацією інновації і реальною перспективою розвитку цього суспільства.

2. Умовою прояву харизматичної особи є глибинні, змістові, внутрішні зміни суспільства, пов’язані з його розвитком і потребою втілення інновації, спрямованої на освоєння іншої міри складності.

3. Харизматичний лідер – людина, що володіє особливими, винятковими рисами, які виявляються в її здатності реалізувати зв’язок з душею народу, його архетипними, сакральними сенсами, і максима­льно виражає їх у реальному житті. Така особа завжди екстра­орди­нар­на, орієнтується на неекономічні принципи, аскетична в побуті, має більш глибокий і змістовний рівень розуміння реальності, який з по­гляду традиційної раціональності спочатку сприймається як алогічний.

4. Мета харизматичної особи – донести освоєну нею сакральну інформацію до людей, допомогти їм засвоїти нову цілісну картину світу, на підставі якої вони змогли б глибше зрозуміти, що відбувається, і визначити виходи із ситуації, що склалася.

5. Прихильники харизматичної особистості – це ті, хто поділяє її погляди, і, приймаючи їх, добровільно йде за нею, вважаючи за честь бути поряд. Вони переживають емоційну спільність з лідером та ідентифікують себе з ним.

6. Вплив, який здійснює харизматична особа на людей, – результат тривалої внутрішньої роботи, нерозривно пов’язаної з її мотиваційною сферою, цінностями, усвідомленою сутністю і віднайденою іншою, внутрішньою, ясністю. Влада над людьми є результатом харизми і не має позначених ієрархією меж.

Для того щоб суспільство гармонійно розвивалося, політичний лідер має бути харизматичною особистістю.

13. Що мається на увазі під лідерством і керівництвом у малих групах? Вкажіть їх спільні та відмінні особливості. Які теорії походження лідерства Ви знаєте? Яким чином можна використовувати теорії лідерства для аналізу конкретної управлінської діяльності?

Керівництво і лідерство у малих группах

Особливості керівництва і лідерства у групі. Єдність, організованість, мобільність соціальної групи залежать від багатьох зовнішніх (особливості структури, в яку група включена) і внутрішніх чинників. Впливовими чинниками внутрігрупової єдності є керівництво і лідерство.

   Керівництво — здійснюваний індивідом чи колективним суб'єктом соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі (організації).

   Керівництво є суто управлінським феноменом, офіційно регламентованим соціально організованим процесом. Реалізують функції керівництва спеціалізовані структури (у великих організаціях), а також безпосередньо керівник.

   Керівник — індивід, на якого офіційно покладені функції управління і організації діяльності в групі (установі, фірмі та ін.).

   Завдання його полягає у визначенні цілей спільної діяльності, які фіксують напрям розвитку організації, тобто задають образ кінцевого стану, до якого повинна дійти вона через певний проміжок часу. У визначенні таких цілей, структуруванні діяльності й відносин у спільності під час розв'язання нею різноманітних завдань, у впливі на персонал полягають сенс і сутність процесу керівництва.    З феноменом керівництва пов'язаний феномен лідерства у групі (організації). Вони іноді бувають тотожними, а часом породжують у своїй взаємодії протистояння і конфлікти.

   Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) — один з процесів організації й управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом.

   Цей процес значною мірою детермінований панівними у суспільстві соціальними відносинами. Його характеризують відносини домінування і підкорення, впливу і наслідування в системі міжособистісних відносин у групі. Лідерство спрямоване на пробудження в членів групи мрії, до якої вони прямуватимуть, наснаження їх необхідною для цього енергією. Ефективність його залежить від наявності у соціальній групі визнаного всіма, авторитетного лідера.

   Лідер — наділений найбільшим ціннісним потенціалом індивід, який має провідний вплив у групі.

   Феномен лідерства є динамічним процесом малої групи, який може бути доволі суперечливим: домагання лідера і готовність до його провідної ролі можуть і не збігатися. Лідер не висувається групою на відповідну посаду, а спонтанно займає керівну позицію за явної чи прихованої її згоди. Найчастіше він перебирає роль неофіційного керівника, а з його особистістю ідентифікується специфічна система групових норм та цінностей, яка не завжди тотожна офіційній системі. Оскільки лідерство є системою відносин у групі, його слід розглядати як групове явище, адже лідер завжди є елементом цієї структури. Психологічна сутність лідерства полягає у здатності впливати на індивідів і групу, спрямовувати їхні зусилля на досягнення цілей.   Керівник

Призначається офіційно; — має надані законом певні права та обов'язки; — наділений системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які може впливати на підлеглих; — представляє свою групу в зовнішній сфері відносин; — несе відповідальність перед законом за справи у групі; — регулює офіційні відносини групи як соціальної спільності; — пов'язаний з усією системою суспільних відносин, оскільки керівництво є елементом макросередовища; — керівництво є явищем стабільнішим, ніж лідерство;

— процес прийняття рішення керівником значно складніший, він опосередкований багатьма обставинами, які не обов'язково мають витоки в цій групі чи організації; — добре розуміє особливості системи, її правила і процедури;

— передусім зважає на кількісні, а не на якісні показники; — шукає добросовісних виконавців; — високоосвічений спеціаліст з великим досвідом, постійно підвищує свій професійний і науковий рівень, навчає складних процедур і методів; — не вибачає помилок ні собі, ні іншим;

— вважає, що навіть висококомпетентні підлеглі нездатні працювати без контролю і вказівок зверху; — намагається створити собі хороший імідж, хоча це в принципі неможливо через конфліктну природу відносин між ним і підлеглими

Лідер

Визначається стихійно; — може не мати формальних прав і обов'язків; — не має офіційно встановлених певною системою санкцій;

— у сфері своєї активності обмежений внутрігруповими стосунками; — не несе відповідальності перед законом за справи у групі; — регулює міжособистісні стосунки у групі; — лідерство виникає за наявності мікросередовища (мала група);

— висунення лідера залежить від настрою групи, змін у міжособистісних відносинах; — здебільшого приймає безпосередні рішення, які стосуються групової діяльності;

— не намагається зберегти існуючу систему, меншою мірою ніж керівник, спирається на загально прийняті управлінські методи, може нехтувати правилами управлінської ієрархії; — головним принципом успіху вважає невимушеність; — шукає однодумців; — непередбачуваний, винахідливий;

— переважно визнає свої помилки і не боїться виправляти їх; — діє за принципом рівності;

— цінує повагу колег, має високу репутацію, з повагою ставиться до працівників, захищає їх інтереси

   Незважаючи на відмінності, керівник і лідер часто вирішують і взаємопов'язані проблеми, покликані стимулювати групу, націлювати її на розв'язання групових завдань та ін. Чимало спільних рис містять і психологічні характеристики їх діяльності, зокрема: — керівник і лідер є координаторами, організаторами соціальної групи; — керівник і лідер, хоч і різними засобами, здійснюють соціальний вплив у групі; — керівник і лідер використовують субординаційні відносини (керівник — чітко регламентовані, лідер — заздалегідь не передбачені).    Особа, яка претендує на роль лідера, передусім має компенсувати недоліки і прорахунки у діяльності групи та її керівника. В такому разі лідер повинен взяти на себе відповідальність за реалізацію інтеграційної та об'єднуючої функцій. Не менш важливою є регулятивна функція, спрямована на персоніфікацію функціонально-рольових відносин в групі, встановлення і підтримку сприятливих соціально-психологічних відносин, вироблення і підтримку групових норм. Це особливо важливо для груп, у діяльності яких домінують формальні, позбавлені уваги керівника до підлеглих, відносини. Отже, вирішальна роль лідера полягає в інтеграції членів групи та регулюванні взаємин у ній. Намагання придушити вияви у групі лідерської ініціативи зобов'язує лідера підтримувати цю ініціативу в усіх її легітимних формах.    Теорії походження лідерства. У процесі досліджень феномену лідерства, що активно розгорнувся на початку XX ст., сформувалися різні концептуальні системи, теорії, кожна з яких розглядала його під особливим кутом зору, відповідно пояснюючи його походження, сутнісні особливості, вплив на функціонування малої соціальної групи.    Теорія рис (особистісна теорія лідерства). Концентруючи свою увагу на вроджених якостях лідера, доводить, що ним може бути особа з певними особистісними якостями (сукупністю певних психологічних рис). Різні дослідники по-своєму виокремлювали ці характеристики, так і не дійшовши згоди щодо їх переліку. У надрах теорії рис зародилася харизматична концепція, згідно з якою людина народжується із задатками лідера, лідерство послане окремим видатним особистостям як благодать, “харизма” (грец. charisma — дар, милість, Божа благодать). Харизматичний лідер користується у групі абсолютною довірою, спонукає до схиляння перед собою.    Ситуаційна теорія лідерства. Не відкидаючи теорії рис, вважає лідерство продуктом ситуації. Згідно з цими уявленнями, розв'язання завдань і спілкування у різних ситуаціях групового життя виводить на передній план конкретних індивідів, які переважають інших хоча б за однією якістю. Оскільки в конкретній ситуації актуальною є конкретна якість, то лідером стає наділений нею індивід. Відкинувши твердження про вродженість якостей, представники цієї теорії висловлювали свої переконання, що конкретна ситуація стимулює і забезпечує найповніший вияв конкретних рис лідера. Вони також доводили, що людина, ставши лідером один раз, може знову виявити лідерські здібності. Часто, внаслідок дії стереотипів, людина-лідер в одній ситуації іноді розглядається групою як лідер взагалі. Визнання лідером в окремій ситуації, здобутий завдяки цьому авторитет є передумовами обрання індивіда на лідерські ролі й наступного разу.    Поведінковий підхід до проблем лідерства. На думку його представників, лідером стає людина, яка дотримується певного стилю поведінки. Концентруючи увагу на поведінці людини, вони часто абсолютизовували один стиль керівництва, ефективність якого залежала від конкретної ситуації: коли ситуація змінювалася, то змінювався і стиль. У межах цього підходу було досліджено і класифіковано різноманітні стилі лідерства. Проте від поведінкового підходу довелося відмовитися і повернутися до ситуаційного.    Синтетична (системна) теорія лідерства. Ця теорія сформувалася на основі узагальнення напрацювань у межах попередніх підходів. Лідерство вона тлумачить як процес організації міжособистісних стосунків у групі, вважаючи лідером суб'єкта управління цим процесом. Представники цієї теорії суттєву увагу звертають при цьому на структуру особистості лідера, тривалість існування групи та ін. Власне феномен лідерства аналізують як продукт спільної групової діяльності при розв'язанні конкретного завдання, коли індивіди мають змогу виявити свою здатність організувати групу на розв'язання групової проблеми. Отже, спільна діяльність (актуальність мети, широта завдань, різноманітність умов для їх розв'язання та ін.) сприяє виникненню і формуванню лідерства, появі конкретного лідера. Більшість вітчизняних досліджень лідерства здійснюється саме в координатах цієї теорії.      Тип (грец. typos — відбиток, форма) лідера (керівника)—людина, наділена лідерськими властивостями; яскравий представник певної групи людей.

   Типологію лідерства визначають, беручи за основу зміст, стиль, характер діяльності лідера, що, у свою чергу дає змогу припустити існування восьми типів лідерства (рис. 17). Нерідко при цьому послуговуються і такими критеріями:    1. Оцінення ефективності діяльності лідера. За цим критерієм лідерство поділяють на конструктивне (сприяє успіху і розвитку групи) і деструктивне (знижує ефективність спільної дії).    2. Предметна спрямованість діяльності лідера. На цій підставі твердять про політичний, релігійний, науковий, економічний та інші різновиди лідерства.    3. Рівень енергетичної активності лідера. Йдеться про силу емоційної заразливості, одержимості лідерів та ін.    Стиль керівництва (лідерства), тип керівника, ефективність діяльності групи та існуюча в ній культура управління взаємопов'язані:    1. Стиль керівництва (лідерства) відображає усталені способи діяльності певного типу керівника. Він тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо.    2. Стиль керівництва (лідерства) не є вродженою якістю, а формується і змінюється в процесі діяльності. Його можна коригувати та розвивати.    3. Опис та класифікація стилів керівництва (лідерства) відтворюють змістові характеристики (параметри) спільної діяльності. Йдеться про специфіку завдань, взаємини у групі тощо.    4. Особливості стилю керівництва (лідерства) зумовлені культурними цінностями групи (традиціями, усталеними нормами) та чинниками навколишнього середовища (соціально-економічними, політичними, соціально-психологічними тощо).    Багато характеристик лідера можуть стосуватися і керівника. Тим більше, що в експериментальних дослідженнях стиль лідерства і стиль керівництва виявляють себе однаково. А ототожнення лідерства і керівництва часто є передумовою використання однакових методик під час дослідження стилю лідерства і стилю керівництва.

15. Опишіть феномен групового тиску. Яка відмінність між конформізмом і нонконформізмом? Які соціальні умови сприяють посиленню конформності людини в групі? Які соціальні умови пов'язані з формуванням нонконформізму?

Вплив групової більшості часто реалізується через конформізм як феномен групового тиску. Конформізм повсякденно існує в малих групах на роботі, в групах по інтересах, в сім'ї і впливає на індивідуальні життєві установки і зміну поведінки.

На рівні буденної свідомості це поняття має позитивне, негативне і нейтральне значення.

Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Таке тлумачення конформізму охоплює різні, хоч зовні подібні, явища: — відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосовництво; — однаковість у поведінці, згода індивіда з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості людей, котрі його оточують; — результат тиску групових норм на індивіда, який унаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати так само, як й інші члени групи.

Конформізм може виражати:

1) пристосовницьке ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-автори-тарний конформізм);

2) таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньогруповий конформізм);

3) таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм). Нерідко для позначення різноманітних проявів явища конформізму використовують поняття “конформна поведінка” та “конформність”. Оскільки конформізм є ширшим соціально-психологічним явищем, у конкретних дослідженнях здебільшого йдеться про конформну поведінку та конформність. Зміст цих понять вказує на суто психологічну характеристику позиції індивіда стосовно позиції групи: приймає чи відкидає він визнані групою норми, стандарти, цінності, властивості.

Конформна (лат. conformis — подібний) поведінка — дія людини, яка проявляється у її податливості реальному чи уявному тиску групи, у зміні установок і вчинків відповідно до позиції спільноти, до якої вона причетна.

Реакція індивіда на груповий тиск може бути вербальною і поведінковою. Для соціальної психології важливо, чи змінюється думка індивіда внаслідок того, що він переконався в чомусь (чи відбулися зміни його когнітивної структури), чи він лише зовні демонструє зміни, а насправді власної думки не змінив.

Конформність — схильність індивіда піддаватися думці групової більшості, реальному чи уявному тискові групи.

Конформність проявляється там, де наявний конфлікт між думкою особистості і позицією групи. Ознаками її є зміна поглядів і поведінки індивіда відповідно до точки зору більшості. За своєю сутністю конформність може бути зовнішньою (індивід тільки зовні демонструє підкорення думці групи, продовжуючи внутрішньо чинити їй опір) і внутрішньою (справжнє перетворення індивідуальних установок первинної позиції індивіда на користь групи, засвоєння ним думки більшості). Різновидом залежності особи від групи є негативізм — опір груповому тиску, демонстрація поведінки або думок, які суперечать позиції групи. Нерідко поняття “негативізм” вживається в тому значенні, що й поняття “нонконформізм”. Іноді їх зміст розмежовують, характеризуючи негативізм як демонстрацію поведінки або думки, що суперечить поглядам більшості, незалежно від того, чи має рацію ця більшість, а нонконформізм — як демонстрацію думки чи поведінки, що спирається на власний досвід, незалежно від думки чи поведінки групової більшості. Як антитезу конформності використовують поняття “нонконформність” (лат. non — ні і conformis — подібний, відповідний) — цілковита незгода, нехтування будь-якими нормами та цінностями групи. Ознаками її вважають заперечення вимог, очікувань, норм, розпоряджень соціуму. Водночас відомі тлумачення нонконформізму не як альтернативи, а одного з проявів конформності. Міра конформності людини обумовлена і залежить

по-перше, від значущості для неї ставлення навколишніх – чим воно важливіше для неї, тим нижчий рівень конформності;

по-друге, від авторитету тих, хто висловлює ті або інші погляди в групі – чим вище їх статус і авторитетність для групи, тим вище конформність членів цієї групи;

по-третє, конформність залежить від кількості осіб, що висловлюють ту або іншу позицію, від їх одностайності;

по-четверте, міра конформності визначається віком і статтю людини – жінки в цілому більш конформні, ніж чоловіки, а діти – ніж дорослі дорослі.

В принципі, комфортність – явище неоднозначне, в першу чергу тому, що поступливість індивіда не завжди свідчить про дійсні зміни в його сприйнятті.

Розрізняють два варіанти поведінки індивіда:

- раціоналістичний, коли думка змінюється в результаті переконання індивіда в чомусь;

- мотивований – якщо він демонструє зміни.

Є три рівні конформної поведінки людини:

ü підпорядкування (вплив групи має зовнішній характер, тривалість конформної поведінки обмежується конкретною ситуацією);

ü ідентифікація (існує в двох формах; людина може повністю чи частково уподібнювати себе іншим членам групи, або ж учасники взаємодії очікують один від одного певної поведінки, намагаючись виправдати ці взаємні очікування);

ü інтерналізація (пов’язана із цінностями особистості); в такій ситуації поведінка людини є відносно незалежною від зовнішніх впливів, тому що думки чи точки зору інших об’єднані у систему цінностей самої людини.

Конформізм розглядається також як функція трьох різновидів впливу.

По-перше, це інформаційна конформність щодо групи, коли точка зору групи вважається адекватним відображенням дійсності.

По-друге, нормативна конформність щодо групи, коли людина зацікавлена одержати оцінку групи.

По-третє, нормативна конформність щодо експериментатора. Вона виникає тоді, коли інтереси піддослідного спрямовані головним чином на оцінку його не групою, а експериментатором.

Конформні особи виявляють слабший інтелект, ніж незалежні, їм більше притаманні догматичність, стереотипність мислення, нечіткість думок та висловлювань. Сфера мотивації та емоційних функцій конформної особи характеризується недостатньою силою характеру, невмінням володіти собою у стресових ситуаціях. У сфері самосвідомості вони страждають комплексом неповноцінності, а в стосунках з іншими проявляють авторитарність, занепокоєність справами інших людей. Конформність як міра підпорядкування людини груповим нормам та вимогам є не особистісною рисою, а властивістю міжособистісних відносин, пов'язаних із рівнем розвитку групи, характером її діяльності, ситуацією, наявністю у групі індивідів, які відхиляються від загальної думки, та ін. Багато дослідників вважає конформізм негативним явищем, якому властиве свідоме пристосування, навіть пристосовництво до дійсності. їх оцінки ґрунтуються на переконаннях, що конформізм за своєю суттю є явищем не так психологічним, як етичним.

Опоненти ж доводять, що конформізм виконує важливі функції у процесі соціалізації особистості, інтеграції її у соціальну спільноту. Досить своєрідні міркування висловлюються щодо явища конформності, яке, на відміну від конформізму, окремі науковці вважають неоцінним, тобто таким, що перебуває поза оцінкою. Важливу відмінність конформності від конформізму вони вбачають у тому, що конформність може проявлятися не стільки на рівні індивідуальних відмінностей, скільки на рівні особливостей групової ситуації. Відомі також намагання трактувати конформність до групових норм в одних випадках як позитивний, в інших — як негативний чинник функціонування групи. За твердженням прихильників цієї точки зору, деколи конформність може стимулювати навіть альтруїстичну поведінку або поведінку, яка узгоджується із моральними критеріями самої особистості. Натомість прийняття групових норм, що переслідує особисту вигоду, кваліфікується як пристосовництво. За таких обставин конформність спричинює різні негативні ефекти.

Нонконформізм [від лат. non - ні, немає і conformis - подібний, згідною] - готовність, незважаючи ні на які обставини, діяти всупереч думці і позиції превалюючого більшості співтовариства, відстоювати прямо протилежну точку зору.  Здатність людини чинити опір тиску групи, думати і діяти по-своєму. Як правило, високим нонкорфізмом мають більш інтелектуальні, упевнені в собі і стійкі до стресів люди. У ряді випадків - прагнення чинити саменаперекір. Театральний режисер Г.А. Товстоногов називав це явище «вопрекізм» ...  Розрізняють просто Нонконформізм (1. Незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, домінуючих у цій групі, суспільстві. 2. Різні англійські релігійні організації, що розходяться в поглядах з вченням панівної англіканської церкви (баптизм, методизм, конгрегаціонізм і т. д.) і , як форма, нонконформізм примусово, що характеризується тим, що індивід через тиск групи відчуває себе спонуканням до відхилення від норм і очікувань гурту.  У принципі, незгоду і протест завжди були властиві людській природі і неодноразово служили запорукою розвитку і прогресу. Деякіеволюціоністи навіть вважали своєрідний первісний "нонконформізм", яка полягала в запереченні природних тваринних імпульсів, одним з визначальних факторів антропогенезу. "Бунтар лісів" - так поетичнохарактеризує французький дослідник Едгар Морен нашого уявного предка, який на зорі історії віддав перевагу суворій ієрархії лісових приматів нескінченний ризик відкритих просторів. "Здається майже очевидним, що ініціаторами революції олюднення були відхиляються від" норми "ізгої, авантюристи, бунтарі", - резюмує відомий антрополог.  Однак з ускладненням соціальної організації людства роль нонконформізму ставала все більш неоднозначною. Адже будь-яка система закономірно прагне маргіналізувати, придушити, а в кінцевому рахунку, і зовсім виключити протест, і чим вона складніша, тим більше у неї для цього можливостей. Але й нонконформістські елементи в боргу не залишаються, все частіше переходячи на екстремістські, суто деструктивні позиції. У сучасному світі виразно простежуються обидва ці взаємопов'язані процеси. Перший виявляється головним чином у планомірному відтискуванні протестних груп у ліву політичну нішу, другий - в їх часом нарочито антидержавницької і навіть антигромадської спрямованості.