Основні вимоги до дихання під час виступу

Техніка мовлення − це вміння оратора володіти голосом, інтонувати виступ та управляти аудиторією. Будь-який виступ оратора, розрахований на переконання аудиторії, має містити в собі не тільки оригінальну ідею, достатню аргументацію, яскравий стиль, але й оптимальне емоційне забарвлення та досконалу техніку мовлення. Техніка мовлення у вузькому сенсі складається з трьох аспектів: дихання, дикції, голосу (практично вони неподільні). Основні зауваження:

1. Робота над диханням складається з того, щоб правильним способом знайти найбільш прийнятний, здоровий тип дихання, який сприятиме подоланню технічних мовних вад. Правильне дихання − грудно-діафрагматичне, легенями. Дихати потрібно непомітно для слухачів, втягуючи повітря безшумно носом і ротом. Не варто затримувати дихання в паузах. Навпаки при найменшій можливості потрібно непомітно поповнювати повітряний резерв. Не слід переповнювати запас повітря при вдиханні або витрачати повітря повністю, бо тоді не можна буде вдихати/видихати непомітно і безшумно. Це також порушить плавність і ритм мовлення, зробить його уривчастим, призведе до аритмії, фальцету, ефекту „захлинання”. Найлегше навчитися правильно дихати, співаючи, або виголошуючи вірші (кожен рядок вірша потрібно промовляти на однім видиху; не потрібно поспішати з переходом до наступного: слід витримати коротку паузу в темпі вірша, добрати повітря і тільки тоді продовжувати читати).

2. Не слід виголошувати промови в непровітреному, душному приміщенні із надто сухим повітрям або виступати на вулиці при низькій температурі. У жодному разі не потрібно підвищувати голос − надмірне напруження голосових зв’язок призведе до розладу всього мовного апарата. Голос людини − своєрідний музичний інструмент. Умовно діапазон голосу поділяється на нижній, середній і верхній регістри. Під час виступу не можна користуватися одним регістром – говорити „струмочком”, оскільки монотонне і безбарвне мовлення швидко стомлює і заколисує слухача. Промову потрібно будувати так, щоб сам її зміст потребував постійної зміни інтонації.

3. У великих аудиторіях потрібно говорити голосно, оскільки тихий голос справляє враження невпевненості у собі чи неволодіння матеріалом. У маленьких приміщеннях потрібно говорити тихіше, бо високий голос підсвідомо сприймається слухачами як агресія, викликає спротив і заважає неупередженому осмисленню матеріалу. Як зауважував А. Коні, „говорити слід чітко, голосно, не монотонно, по можливості виразно і просто. В інтонації має бути впевненість, переконаність, сила. Не повинно бути повчального тону, бридкого і непотрібного”.

4. Слід використовувати помірний темп мовлення (60-70 слів на хвилину), уникати розтягування слів. Поза оратора має бути вільною: голова піднята, в ідеалі він повинен стояти, аби грудна клітка не була стиснута. Важливою є чистота голосу − відсутність у ньому таких вад як хрипота, сиплість, картавість, гугнявість. Цицерон зазначав: „Що стосується вправ для розвитку голосу, дихання, рухів тіла, язика, то для них потрібні не стільки правила науки, скільки праця. Тут необхідно з великою суворістю відбирати собі взірці для наслідування; причому приглядатися ми повинні не лише до ораторів, а й до акторів, аби наша невправність не вилилась у якусь огидну і шкідливу звичку”.