55. Міжнародні рейтинги конкурентоспроможності: підходи до виявлення джерел конкурентних переваг.

Конкурентоспроможність підприємства формується на базі конкурентних переваг які у класичному менеджменті визначаються як виражена особливість або компетентність, що дозволяє залучати й зберігати клієнтів

Для того, щоб перевага приносила перемогу у боротьбі із конкурентами, вона має відповідати наступним вимогам:

-забезпечувати підприємству ринкове положення, на тривалий час вигідно відрізнити його від конкурентів;

-бути націленою на специфічні запити клієнта, що дозволить принести користь цільовій групі споживачів;

-спиратися на специфічні, оригінальні здатності й ресурси підприємства, які не піддаються імітації з боку конкурентів

-мати інноваційний характер для визначення напрямів і встановлення пріоритетності заходів щодо управління підприємством.

Разом з тим, конкурентні переваги повинні бути стійкими та гнучкими, щоб піддаватися адаптації до змін у ринковому середовищі, формуватися на стратегічному рівні з урахуванням взаємодії і погодженості усіх функціональних сфер діяльності підприємства, що дозволить підприємству рац- іонально управляти ресурсами та бути конкурентоспроможним на ринку в довгостроковій перспективі в цілому.

Вивченням конкурентоспроможності країн займаються різні наукові колективи. Перший із них – Інститут стратегії та конкурентоспроможності при Гарвардському університеті (США), очолюваний Майклом Портером, засновником напряму конкурентоспроможності в економічній науці, автором відомої праці “Конкурентні переваги нації”(1990). Всесвітній економічний форум (ВЕФ) у Давосі оцінює рейтинг конкурентоспроможності за показниками, що на одну третину базуються на твердих статистичних даних, а на дві третини – на експертних оцінках, отриманих шляхом опитувань ВЕФ запропонував два всесвітніх рейтинги:

1) за індексом зростання конкурентоспроможності (GCI – Growth Competitive Index) – побудований на трьох категоріях: технології, державні інститути і макроекономічний клімат;

2) за індексом поточної конкурентоспроможності (BCI – Business Competitiveness Index) – складається із двох “підіндексів”, один відображає ступінь “просунутості” компаній (company sophistication), а другий – стан ділового клімату в країні.

Методологія розрахунку рейтингу змінюється із появою нових факторів, котрі впливають на міжнародну конкурентоспроможність. Із метою вдосконалення системи розрахунку експерти ВЕФ запропонували ще один індекс – Індекс глобальної конкурентоспроможності (Global Competitiveness Index). У 2006 році в глобальному рейтингу конкурентоспроможності країни оцінювалися на базі двох основних рейтингів.

При визначенні названого рейтингу країни було зведено у три групи відповідно до рівня їхнього розвитку [3, 7]:

1. початкова стадія розвитку (джерелами конкурентоспроможності є або сировина, або дешева некваліфікована робоча сила): 47 країн – найбідніші держави Африки, Азії, Латинської Америки і колишнього СРСР, а також Китай;

2) стадія ефективного розвитку (джерела – якісна вища освіта та професійна підготовка, ефективність ринку робочої сили, його гнучкість і мобільність, а також наявність трудового законодавства, що сприяє розвитку бізнесу): Хорватія, Казахстан, Литва, Латвія, Польща, Румунія, Росія, Сербія, Словаччина, Туреччина;

3)стадія інноваційного розвитку (значне зростання заробітної плати та високий рівень життя людей): майже всі великі та індустріально розвинені країни.