Розділ 4. Захист інтересів православ’я під час берестейської унії

Берестейська унія (Берестейській собор 1596 р.) є предметом багатьох досліджень. Навколо цієї теми й досі лунають різні думки та докази, але немає єдиної точки зору серед науковців.

Берестейська унія – акт об’єднання Руської (україно-білоруської) православної та Римо-католицької церков. Організатори унії користувалися сумнівним аргументом, що вона принесе єдність. Але незаперечним фактом було те, що унія розколола, роз’єднала православну церкву. Отож замість сподіваної злуки обох церков з’явилося три структури, що перебували й перебувають у взаємній недовірі та відкритій ворожнечі.[10, с.135].

У контекстовому розгляді Берестейської унії, її значення для єдності Церкви неабияку роль відігравали окремі історичні постаті, які змінювали хід подій і впливали на рішення в рамках держави. Однією з таких постатей був князь Костянтин Острозький.

Провідник православної партії в Речі Посполитій, князь Костянтин Острозький, цілком очевидно, потребував реформованої «руської віри», і в певний момент навіть міркував над ідеєю релігійної унії між східним і західним християнством.

Острозький, людина широких політичних і культурних зацікавлень, був відкритий до контактів та співпраці з представниками інших християнських

конфесій. Він не раз міркував про потребу реформування православ’я, і його відкритість до контактів породила і в католицьких, і в протестантських колах надії навернути цього могутнього та впливового магната. Однією з перших спроб схилити його до унії – об’єднання православ’я з католицизмом – була книжка Петра Скарги «Про єдність церкви божої», перше видання якої було присвячено Острозькому. Проте, чи то внаслідок зверхнього ставлення автора до православних, чи з іншої причини, книжка не спричинила бажаної реакції в руському середовищі [7, с. 104].

Продуктивний діалог між католиками і православними за участі Острозького почався на початку 1580-х років. З католицької сторони в ньому брали участь прямі представники Риму в Речі Посполитій – варшавський нунцій Альберто Болоньєті та папський легат Антоніо Посевіно. Православних репрезентував сам Острозький. Князь не виявляв бажання повертатися в католицьку віру, а був схильний радше до унії між православ’ям і католицизмом [ 7, с. 105].

У 1593 році князь Костянтин Острозький детально виклав свою програму церковної унії у листі до єпископа володимирівського Іпатія Потія.

Можна вважати вірогідним те, що Острозький знав добре ситуацію Православної Церкви не тільки в Польсько-Литовській державі. Вів кореспонденцію з патріархами зі Сходу. Прагнув до покращення становища Православної Церкви в Польщі та на Сході. Можливість реального виправлення ситуації, також політичної, вбачав у союзі з Римом. Мотивом для нього служить занепад православної церкви. Але злуку він розуміє тільки загальну. Окрім збереження обряду, він бажає непорушності православних церков, заборони переходу східного обряду на римський. Сам для себе старий князь не допускав можливості робити на власну руку зближення до латинства: навіть не допустив, аби його сина Януша (католика) було вислано від короля послом до папи, аби його не підозрювали в хитанні у вірі [10, с.136].

Коли йдеться про модель єдності Церкви, то князь уважає річчю необхідною:

1) збереження східної літургії;

2) охорону власності Православної Церкви;

3) після осягнення єдності не вільно приймати православних до латинської церкви;

4) православні духовні мають отримати ті ж самі права, що римо-католицькі, єпископи повинні займати місця у сеймиках і сенаті (здається, що Острозький

приймав можливість того, що не всі єпископи можуть отримати місця в сенаті);

5) необхідною річчю є отримання згоди патріархів;

6) до Москви доцільно послати послів (найкраще Іпатія Потія), натомість на Волощину – Гедеона Балабана (єпископа Львівського);

7) годиться виправити «декотрі речі у Православній Церкві» (значення цього вислову досить неясне);

8) необхідно пильно старатися про школи (Сигізмунд ІІІ зволікав з визнанням існування православної школи у Вільнюсі).

Накреслений Костянтином Острозьким проект єдності Церкви був дуже широким. Князь хотів єдності Церкви, а не унії в розумінні підпорядкування частини Православної Церкви римській Церкві. Церковна єдність мала б свої наслідки у житті політичному (місця в сенаті) та економічному (забезпечення охорони маєтків Православної Церкви).

Говорячи про унійне церковне питання, Острозький не трактував його в масштабі Рим і Православна Церква в Польсько-Литовській державі, але вважав, що це діло всієї Вселенської Церкви.

Отож, розумів він унію як акт відновлення давньої єдності Христової Церкви в першому тисячолітті [12, с. 29]. Такий, цілком православний, погляд князя Острозького на унійне питання не підходив ні Римові, ні Польській державній владі, ані апостатам Київської митрополії, які поспішали провести сепаратну унію з Римом.

Саме тому умови унії Костянтина Острозького були відкинуті єпископами. Однією з найважливіших умов прийняття унії Острозький вважав ідею собору. Королівський двір відкинув цю пропозицію, бо вона породжувала побоювання, що Острозький може використати собор для агітації проти унії.

[ 7, с. 110].

Це рішення королівської адміністрації було останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Острозького й спонукала його вжити активних

заходів проти укладання унії. Відтак він очолював опозиційні щодо унії сили.

У 1595 році про свою прихильність до унії заявили єпископи Кирило Терлецький та Гедеон Балабан. Іпатій Потій спромігся більш-менш успішно приховати свою участь у попередніх унійних переговорах. Аж у червні 1595 року він надіслав Острозькому унійні «артикули», котрі дуже розгнівали князя,

як і всі дії з укладання унії. Того самого місяця Острозький спромігся посіяти незгоду серед єпископів, а також перетягнути на свій бік Гедеона Балабана. Через місяць, що також було наслідком впливу Острозького, перемишльський єпископ Мисаїл Копистянський оголосив, що він проти унії. Тоді ж було опубліковано й поширено «окружне послання» Острозького, в якому він повідомляв про наміри єпископату й рішуче виступав на захист православ’я [1, с.264].

Дії Острозького допомогли мобілізувати реакцію противників унії, насамперед, членів братського руху. Занепокоїло королівську адміністрацію послання Острозького до протестантського з’їзду в Торуні (1595 рік), де він пропонував православним і протестантам виступити спільним фронтом проти уряду, який «порушував засади релігійної толерантності». Сам князь заявив про свою готовність підтримати цю акцію військом у 15-20 тисяч чоловік. Коли ж було підписано остаточні умови унії й подано їх римському папі Климентію VІІІ, серед православних почали поширюватись чутки про справжні умови унії, що й викликало обурення.

Саме це змусило короля 1596 року скликати собор у Бересті, який мав би усе вирішити. Православні, очолювані Костянтином Острозьким, засідали окремо від прихильників унії, але, на жаль, порозумітися також не змогли, що й призвело до розколу в українській церкві.

Ось так князь Василь-Костянтин Острозький пройшов шлях від ініціатора унії до її «найбільшого ворога». Свої погляди він виклав у знаменитих умовах – «артикулах» і передав їх на собор 1593 року. Однак там вони не були зачитані. Костянтин Острозький погоджувався на об’єднання церков лише як рівноправних суб’єктів, а не у формі приєднання чи підкорення однієї іншій. На його думку, православне духовенство повинно було мати однакові права з католицьким, включаючи й право на здобуття освіти. Відкриття шкіл для православного духовенства було однією з головних вимог українського князя. Костянтин Острозький вважав участь східних патріархів обов’язковою умовою будь-якої унійної угоди з Римом. Власне, через відсутність такої умови він став запеклим противником односторонньої ініціативи українських єпископів, пов’язаної з церковною унією.

У боротьбі з унією Василь-Костянтин проявив себе як противник існування відокремлених християнських церков. Бачення унії князем Василем-Костянтином Острозьким далеко випереджало свій час. У цьому баченні йшлося про союз всіх конфесій, покликаний привести до створення вселенської християнської церкви.

На жаль, цього не сталося тоді, немає злагоди між конфесіями і сьогодні. Та його час, час спроб і зусиль знайти дорогу від серця до серця має стати уроком для сучасного покоління. Ми не повинні чекати, коли хтось за нас вирішить нашу справу, мусимо визначитись: продовжувати безглуздя розбрату чи братися енергійно до відбудовування єдності, розумного облаштування нашого спільного дому.