23. Філософія а. Тойнбі: життя та історія.

Історициське розуміння життєвого пориву людини і його результату культурно-історичних форм - представлене у фундаментальній 12-томній праці видатного британського історика, соціолога і філософа, представника філософії культури, одного з класиків цивілізаційної філософії історії Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975) під назвою «Дослідженні історії». Вчений розробив, обгрунтував на основі узагальнення величезного масиву історичних даних та виклав оригінальну концепцію всесвітньо-історичного процесу. Вихідні методологічні засади філософсько-історичної системи Тойнбі - переконання у неспроможності універсалістського прогресизму, розуміння та небайдуже сприйняття надломленості сучасної техногенної цивілізації й перспективи загибелі її надбань; соціокультурний плюралізм, із позицій якого історія постає множиною культурно-історичних форм.

За Тойнбі, виникнення і ріст цивілізацій пов'язуються із енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція - з виснаженням їх життєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожна проходить їх по-своєму. Попри всю неповторність кожної цивілізації, їм притаманні і деякі спільні характеристики, насамперед закон «виклику та відповіді».

Будь-яка цивілізація виникає, на думку Тойнбі, як певна відповідь на виклик середовища, що представляє сукупність для перших цивілізацій, які є суто природними, а для наступних - на виклик ще й соціальних умов. Цей виклик, як і низка наступних, щоб бути спонукою становлення і поступу відповідної цивілізації, не повинен виходити за межі інтервалу своєрідної «золотої середини». За законом виклику і відповіді, доти, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вона рухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдяки продуктивним ідеям багатої конструктивними здібностями, обдаруваннями й заслугами так званої «творчої меншості». Однак з плином часу «творча меншість неминуче трансформується у «меншість пануючу», влада якої у суспільстві забезпечується вже не здатністю генерувати ідеї адекватної відповіді на виклик історичної ситуації, творчими талантами чи обдаруваннями, заслугами та моральним авторитетом, а опертям на апарат примусу. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти, представники якої виробляють інший вимір аутентичних дій, набуває формального, незацікавленого характеру, а конструктивно спрямована (хай і інертна) більшість перероджується у «внутрішній пролетаріат», визначальними для якого є паразитарний спосіб життя з вимогами «хліба і видовищ», неспроможність до плідної діяльності чи захисту свого суспільства і, водночас, перманентна готовність до соціальних збурень. Крім того, на зовнішніх кордонах з'являється «зовнішній пролетаріат», народи, що ще не переступили щабля, який відділяє первісне суспільство від цивілізації. За таких умов відбувається надлом під впливом цивілізації з наступною її деградацією та розпадом під впливом дії внутрішніх суперечностей і додатковим натиском зовнішніх, варварських сил. Однак у деяких відношеннях саме цей період постає кульмінацією розвитку цивілізації. Якісно змінюється також характер поступу суб'єкта цивілізації, відбувається його етерифікація, «овнутрішнення», одухотворення. Наслідком такої етерифікації можна вважати у певному розумінні формування відповідної релігії. Пізні етапи існування цивілізації зовсім не обов'язково мають бути попередньо визначеними й неминучими щаблями її загибелі.