21. Концепт життя у філософських дискурсах в. Дільтея та г. Зіммеля.

Видатна роль у перетворенні «філософії життя» на академічну дисципліну належить німецькому мислителю Вільгельму Дільтею (1833-1911), який був професором Базельського університету. Праці: Життя Шлейєрмахера, Сила поетичної уяви. Засади поетики, Ідеї описової та аналітичної психології, виникнення герменевтики. Простежуються в нього впливи неокантіанства баденської школи, романтизму. Категорія життя центральна у філософії Дільтея. Життю основоположне поняття буття, історичне, людське буття.. Категорії життя : ціле, частина, зв'язок, розвиток. Часовість, вартість, мета, повний історичний досвід. Насамперед – це досвід внутрішній, який тлумачиться як історія, оскільки людина, на думку мислителя, не має історії, а сама нею є. Особливе місце відводить почуттям, прагненням і волі. Історичний світ відмінний від природного. Переживання – начало первинного, рушійного, вихідної єдності самості і світу. Віра у реальність зовнішнього світу зумовлена досвідом повторюваного, з котрим має справу людська воля у процесі реалізації свої інтенцій. Справжнім методом наук про дух є не пояснення, а розуміння людського життя, інтуїтивне занурення у нього. « природу ми пояснюємо, а людину повинні зрозуміти. Розуміємо певні значення виражені у словах, поведінці, міміці, жестах, вчинках. Індивіда розглядає у соціально – історичному просторі. Сутність людини може бути осягнута через пізнання всієї історії. Мета філософського осягнення історичного процесу – зрозуміти : свій власний внутрішній світ через самоспостереження; життя інших людей. Саме через переживання , співпереживання та розуміння життя людина прояснює себе для себе самого.

Георг Зіммель (1858-1918).

Відомим і впливовим представником філософії життя в Німеччині був Георг Зіммель. Філософські твори Зіммеля: "Введення в науку про мораль. Критика основних етичних понять" (2 томи, 1892 - 1893); "Кант. 16 лекцій, прочитаних в Берлінському університеті" (1904); "Проблеми філософії історії" (1-й варіант - 1892, 2-й варіант - 1905); "Кант і Гете" (1906); "Релігія" (1906); "Шопенгауер і Ніцше" (1907); "Головні проблеми філософії" (1910); "Філософська культура" ( 1922); "Війна і духовні рішення" (1917); "Конфлікт сучасної культури" (1918) та ін Після смерті Зіммеля видані його твори з філософії мистецтва, філософії історії, релігії, з соціальної філософії. Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель визначають життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точки зору, дійсність - це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність - це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить про необхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому, "практичному" відношенні людини до світу. Г. Зиммель також бачить в "житті" центр, від якого з одного боку йде шлях до душі, до "Я", а з іншої - до ідеї, Космосу, абсолюту. Проте, визначальні характеристики життя - це переживання, "життєвий досвід".

22. Морфологія історії о. Шпенглера.

— німецький філософ, історик, один з основоположників сучасної філософії культури, представник філософії життя. На його систему морфології історії справили певний вплив ідеї Шопенгауера, Ніцше, Бергсона, В. Воррінгера.

Філософське вчення Ш. викладене передусім у його двотомній праці "Присмерк Європи", ідеї якої спонукають до роздумів філософів, істориків і соціологів з 1918 р., коли вийшов перший том "Присмерку Європи", й донині.

Вже сам підзаголовок "Присмерку Європи" — "Нариси морфології всесвітньої історії" — дає підстави для висновку про те, що Ш. розглядає свою систему як вчення про форми світової історії.

Вихідне, ключове поняття морфології культури Ш. — "органічне життя". Органічне життя, на думку мислителя - процес, що містить у собі таємницю. Воно, на відміну від явищ і речей неорганічної природи, постає як морфогенез, тобто процес, що розгортається не під дією зовнішніх чинників, а через реалізацію своїх власних іманентних задатків і здатностей, як вияв внутрішньої форми, основні етапи якого — зачаття, народження, ріст, старіння і загибель — ідентичні від найменшої інфузорії до великої культури. Щоправда, для культури як макроіндивіда історії ці етапи набувають дещо модифікованого вигляду у таких фазах: міфосимволічна, рання культура, метафізико-релігійна (висока) культура, пізня, закостеніла культура, що переходить у цивілізацію.

У контексті такого підходу Ш. і розглядає історичний процес, принципово розрізняючи "світ як природу" і "світ як історію", де перший — світ сталого, завершеного, мертвих форм, а другий — світ становлення, світ форм живих організмів. Відповідно різними є й засоби осягнення цих світів: морфологія механічного і протяжного (систематика) та морфологія органічного (фізіогноміка). Перша — це сукупність методів і принципів традиційної науки (механічна, традиційна логіка), уособленням яких є математичний закон і принцип каузальності;

друга ж передбачає талант вживання, точну чуттєву фантазію, фізіономічний такт, артистичну чутливість сприйняття (органічна логіка), спрямовані на виявлення долі живих форм світу як історії і їх відтворення у цілісних образах, гештальтах, які е єдино автентичними для них. Кожна з восьми культур, що, за Ш., характеризують всесвітньо-історичний процес — єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська ("аполонівська"), західноєвропейська ("фаустівська") та культура майя, — рухається не за неухильно поступальною лінією, а проходить замкнений коловоротний життєвий цикл, Завершуючи життєве коло на фазі цивілізації, культура вмирає як органічна макроформа історії і не змінюється розвиненішою культурно-історичною формою, а розпадається до рівня етнічного хаосу, позбавленого перспективи.

Зокрема, сучасну епоху трактує як час попередньо визначеної і неминучої трансформації у цивілізацію і близької загибелі західноєвропейської культури і паралельно очікування виникнення ще не народженої майбутньої, російсько-сибірської культури. Адже будь-яка продуктивна взаємодія культур, за Ш., неможлива.