17. Неокантіанство ( баденська школа).

Засновники баденської школи - Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт були орієнтовані більш аксіологічно, ніж гносеологічно, тобто в основу своїх досліджень ставили • завдання осягнення вищих людських цінностей - істини, добра, краси. Неокантіанство баденської школи зберігло у собі залишки кантівського раціоналізму. Основні положення баденської школи сформулював Вільгельм Віндельбанд (1848—1915). Основні праці: «Прелюдії», «Історія і природознавство», «Філософія в німецькому духовному житті», «Історія давньої філософії», «Історія нової філософії», «Про свободу волі». На думку Віндельбанда теоретичний розум (наукове мислення) прагне підвести предмет під більш загальну форму уявлень, залишити лише суттєве. Відповідно Віндельбанд формулює поняття номотетичних методів природознавства та ідіографічних методів гуманітарних (історичних) наук. Сутність номотетичного методу зводиться до сходження від часткового до загального (індукція). Ідіографічний метод припускає, що мислення має зупинитися на одиничному. В усіх сферах діяльності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов'язково вносить оцінку в процес пізнання. Оцінки за Віндельбандом є трьох видів: логічні, етичні та естетичні, які відповідають ієрархічному світу цінностей. У Генріха Рікерта (1863-1936) номотетичний та ідіографічний підхід Віндельбанда отримує назву генералізуючого та індивідуалізуючого. Основні праці: «Філософія історії», «Науки про природу і науки про культуру», «Два шляхи пізнання». У своїх філософії Рікерт виокремлює наступні моменти: - культура і науки про культуру не можуть бути нижчими за статусом порівняно з науками про природу. у явищах і процесах культури дослідницький інтерес скерований на особливе і індивідуальне, неповторне, цінне; - усі явища культури втілюють певні визнані людьми цінності, які закладені в них первино; - індивідуалізуючий метод - це метод віднесення до цінностей. основне завдання наук про культуру - за допомогою індивідуалізуючого методу «показати історичні явища як стадії розвитку», а не як щось незмінне. Рікерт розмежовує поняття «історичний розвиток» і «прогрес», і вважає, що прогрес є «підвищенням цінності культурних благ», що включає у себе позитивну або негативну оцінку; - філософія історії, що має вивчати системи цінностей. Відповідно до систем цінностей Рікерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, етика, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика) теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як краса, добро, благо (щастя), істина, святість, на основі яких створюються специфічні цінності культури. - Таким чином, поставивши завдання створити методологію наукового пізнання, Баденська школа неокантіанства прийшла до заперечення об'єктивній значущості науки взагалі. 18. Неогегельянство

Неогегельянство. Неогегельянство презентує себе як «оновлений ідеалізм», по-новому інтерпретуючи діалектику Георга Гегеля та його вчення про абсолютний дух. Англійський неогегельянецьФренсісБредлі (1846-1924) дійсним суб'єктом мислення вважає «абсолютну дійсність», або Абсолют (не просто розум, а «абсолютний досвід»). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, - це видимість, Бредлі формулює принцип моральної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі, як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, йому притаманні і зло, і потворність, і химерність, а відтак це не повинно викликати протесту. З таким приниженням людини не погоджувався англійський філософ Бернард Бозанкет (1848-1923), який у праці «Цінність і призначення індивіда» намагався зняти конфлікт між індивідом і державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на суспільство і державу. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб «тваринна обмеженість» не заважала існуванню суспільства. У концепції Джона Мак-Таггарта (1866-1925) цінність приписується не Абсолюту як цілому, а його частинам. У такому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контролю. Сутність концепції безсмертя Мак-Таггарта полягає в обгрунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду. Основою миру є «духовне співтовариство» особистостей. Англійський неогегельянець Робін Колінгвуд (1889-1943) доводив у своїй «Ідеї історії», що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбуваються зміни фаз людського досвіду (типів культури), причому в кожній із них людина повторює одні й ті самі форми діяльності Коллінгвуд виділяє наступні фази історії: 1) фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, притаманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мистецтво знаходяться під впливом благочестивого релігійного почуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного процесу полягає у тому, щоб відновити втрачену єдність форм духовної активності, єдність «абсолютного досвіду». Концепція історичного ідеалізму Колінгвуда близька до вчення Бенедетто Кроче (1866-1952), який стверджував, що дух - це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичнії і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване на одиничне; 2) логічне пізнання, пов'язане із загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми: 1) економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес; 2) моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія, за Кроче, - це розгортання духу, а значить розвиток свободи. 19. Ф. Ніцше та їдеї « філософії життя»

Постать Фрідріха Ніцше (1844-1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст. Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиного реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до наснаження і виродження життя: "До цього часу наголошував Ніцше - вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... ". У такий спосіб Ніцше здійснив переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття. Християнство – релігія рабів, воно лише для них є благом, а для людей вищого порядку воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих. Перехід від неорганічного до органічного світу і людини є , на думку Ніцше, шляхом занепаду, а не прогресу. Основа життя – воля. Життя – прояв об’єктивації волі. « Життя – воля до влади», яка тлумачиться як ірраціональний початок, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини.Стверджує , що світ не пізнається, наш апарат пізнання вироблений, щоб оволодівати речами з метою біологічного виживання. Людину розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту. Перш за все це тіло , ієрархічна структура, де розум виступає вищим шаром. Розум розглядає як засіб, інструмент життя. Життя і його носій – організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність. Життя і воля є вищими цінностями, а все інше є лише засобами, підпорядковані цінності. У книзі « Так сказав Заратустра» Ніцше створив ідеал надлюдини. Така людина імморальна, вона стоїть по той бік добра і зла. Надлюдина не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро, а що зло. Це людина, яка не визнає осуду інших. Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність),а як "імморалізм" (поза моральність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються па Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя, Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати у вагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя. Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпого силою і самовладною сутністю.. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф. Ніцше були схвально оцінені фашизмом.