11. Емпіріокритицизм (е. Мах, р. Авенаріус).

У другій половині XIX ст. формується «другий» позитивізм, або емпіріокритицизм. Друге покоління називають махістами або емпіріокритиками. Значення поняття «емпіріокритицизм» - філософія критичного досвіду. Видатним представником емпіріокритицизму є Ернст Мах (1838-1916 рр.), австрійський фізик і філософ. Мах вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об'єднуються між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов'язуються настрої, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбовуються в пам'яті і виражаються засобами мови. Перший комплекс відчуттів, або тіла, - це кольори, тони тощо, пов'язані між собою функціонально просторовими та часовими характеристиками. Другий комплекс, або «Я», - настрої, почуття, спогади, пов'язані з особливим, живим тілом Не тіла викликають відчуття, а комплекси різних елементів, комплекси відчуттів утворюють тіла. Відчуття або «елементи» Мах вважає нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об'єктивної), ні до психічної (суб'єктивної) сфер. Ці елементи повинні забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного в рамках єдиного знання. Виходячи з цього, Мах намагався переосмислити основні категорії науки. Такі поняття, як сила, маса, простір, час, причинність тощо, він вважав визначеннями комплексів відчуттів та їх функціональних зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біологічних потреб. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки — «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка. Послідовником і однодумцем Е. Маха був швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896 рр.). Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як у координації з суб'єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд з суб'єктом незалежного від нього об'єкта. Якщо ви розмежовуєте об'єкт і суб'єкт, то неминуче виникає проблемне питання про саму можливість пізнання об'єкта, тобто суб'єкт пізнає сам себе і тим самим — своє оточення. «Другий» позитивізм заперечував зв'язок наукового знання з об'єктивною дійсністю. З його точки зору, неможливо виділити будь-яку наукову концепцію на основі того, наскільки вона відбиває, віддзеркалює реальність. В зв'язку з цим було висунуто принцип економії мислення, згідно з яким потрібно вибирати теорію, яка найпростіше описує відчуття - вихідний матеріал наукового пізнання. • Отже, якщо «перший», класичний позитивізм оголошував позитивним наукове знання, котре опирається на досвід, і втрачав позадосвідне, метафізичне знання, то «другий» позитивізм уже всередині наукового знання знаходить позитивні терміни, які мають значення, а порожні, фіктивні поняття підлягають усуненню зі сфери науки. «У наш час фізик змушений займатися філософськими проблемами значно більше, ніж це доводилося робити фізикам попередніх поколінь. До цього фізиків змушують їхні власні науки». 12. Неопозитивізм ( М. Шлік, Р. Карнап, А. Тарський, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн).

Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі у 20-х роках XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки. Неопозитивизм часто називається на заході аналітичною філософією. Ця школа має і інші назви, такі, як логічний позитивізм, сучасний емпіризм. Її представники вважають себе спадкоємцями англійського емпіризму Лока, Юма, Берклі. Сучасний позитивізм бере свій початок із Віденського гуртка 1922 року. Отже, неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст., як МоріцШлік (1882-1936), засновник «Віденського гуртка», його послідовники Рудольф Карнап (1891-1970), Отто Нейрат (1882-1945), Хане Рейхенбах (1891-1953), представники Львівсько-Варшавської школи Альфред Тарський (1901-1983), Ян Лукасевич (1878-1956); логік, математик, філософ Бертран Рассел (1872-1970), засновник філософії лінгвістичного аналізу Людвіг Вітгенштейн (1889-1951). Неопозитивізм (грец. neos- новий і лат. positivus- умовний, позитивний) - один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грунтуються на фактах. Вітгенштейн у «Логіко-філософському трактаті» зробив висновок, що філософія не доктрина, не сукупність теоретичних положень Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По-перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко-математичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. По-друге, неопозитивізм грунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду. По-третє, наше пізнання належить не до об'єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах. Карнап будує індуктивну логіку як ймовірнісну логіку, розвиває формалізовану теорію індуктивних висновків, розробляє теорію семантичної інформації. У праці «Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки» Карнап писав, що він називає метафізичними всі ті речення, які претендують на те, щоб представляти знання про щось, що перебуває вище або за межами всякого досвіду, про реальну сутність речей, абсолют. Згідно з Рейхенбахом, хоча об'єкти зовнішнього світу і пізнаються за допомогою чуттєвих вражень, але вони не зводяться до них. Основним доказом існування зовнішнього світу він вважав наявність об'єктивних причинних закономірностей, пізнання котрих - мета науки. Неопозитивісти, зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямках. Так з'явився «семантичний позитивізм», представлений Альфредом Тарським. Тарський у творі «Поняття істини у формалізованих мовах» дав визначення класичного поняття істини для великої групи формалізованих мов. Представники «семантики» вважають, що люди часто не розуміють одне одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, не мають ніякого значення, вони інше символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість. 13. Постпозитивізм ( К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд).

Четверта історична форма позитивізму — постпозитивізм. Постпозитивізм не являє собою особливий філософський напрямок, течію або школу. Постпозитивізм - це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 році англійського варіанту методологічної праці Карла Поппера (1902-1994) «Логіка наукового відкриття», а також у 1963році книги Томаса Куна (1922-1996) «Структура наукових революцій». Поппер піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьому випадку існує можливість прийняти суб'єктивну видимість за факт), а те, що визнане за факт науковим співтовариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері.. Людина завжди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це стосується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конституює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Крім досліджень у галузі методології науки, Попперу належать такі відомі праці, як «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) та «Злиденність історизму» (1945), в яких він піддав гострій критиці тоталітаризм (фашистський і більшовицький), а також концепцію «історичної необхідності», на якій ґрунтувались ці доктрини. Поппер у праці «Факти, норми та істина: подальша критика релятивізму» висунув як основне завдання філософії проблему демаркації - відокремлення наукового знання від ненаукового. Методом демаркації, за Поппером, є фальсифікація - принципове спростування (фальсифікованість) будь-якого наукового твердження. У праці «Логіка і зростання наукового знання» мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спростувань, внаслідок чого вирішуються наукові проблеми.. У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної позитивістської проблематики - методології науки - сформувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої - Томас Кун (1922—1996), ІмреЛакатос(1922- 1974), Пауль Фейєрабенд (1924-1996) -досліджували історію науки. Ці дослідження започаткувала праця Томаса Куна (1922—1996) «Структура наукових революцій» (1963), в якій він заперечує кумулятивну модель, що розглядала історичний розвиток науки як процес кількісного накопичення безумовних істин. Ця модель, на його думку, не враховує особливостей знання (його якісної відмінності) в конкретну епоху, ігнорує залежність наукового знання від наукової спільноти (вчених, організованих в академії, наукові школи та ін.). Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» та ін. Своєрідно тлумачить він й історичний розвиток наукового знання: «нормальна наука» розвивається кумулятивно, кількісно накопичуючи знання. Так триває доти, доки парадигма забезпечує розв'язання проблем, що постають у дослідженні. Коли можливості парадигми вичерпуються, настає наукова революція, в процесі якої відбувається заміна парадигми. Угорський постпозитивіст ІмреЛакатос (1922-1974) висуває так звану «методологію дослідницьких програм», згідно з якою розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають єдині базисні положення. Методологія Лакатоса розглядає зростання «зрілої» (розвинутої) науки як зміну низки неперервно пов'язаних теорій. Ця неперервність обумовлена нормативними правилами дослідницьких програм, що приписують, які шляхи є найбільш перспективними для подальшого дослідження («позитивна евристика»), а яких шляхів слід уникати («негативна евристика»). Американський постпозитивіст Пол Карл Фейєрабенд ( 1924-1996) висуває принцип «теоретичного плюралізму», або проліферації (розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теоріями. Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток наук» Фейєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий «методологічний анархізм». Але критикуючи емпіризм, він заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу на відбір теорії. Фейєрабенд вимагає звільнити суспільство від «диктату науки», відокремити науку від держави і надати науці, міфу, магії, релігії рівні права у суспільному житті. Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу у еволюції філософії науки притаманні такі загальні риси:

-постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки;

-їх все більше цікавить відповідність розумових моделей реальному науковому знанню і його історії;

- постпозитивісти відмовляються провести чітку межу між ненаукою і філософією. 14. Матеріалістичне вчення К. Маркса 1818-1883 рр. і Ф. Енгельса1820-1895 рр. та його вплив на розвиток філософії

Марксистська філософія, безумовно, важливий етап в розвитку світової філософії. Маркс і Енгельс неодноразово згадували: що їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха. 1932 року, майже через півстоліття після смерті Маркса, бу¬ли вперше надруковані "Економічно-філософські рукописи 1844 рр. Маркс вперше ви¬суває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як про¬дукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, -головна в цій роботі Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить відчуження в матеріальній, економічній сфері. Маркс звинувачує приватну власність в тому, що вона кінець кінцем породжує всі форми відчуження, тому він займає позицію заперечення приватної власності Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення "приватної власності" у реальну власність кожного індивіда, а натомість - в реальне "присвоєння людиною» відчуженого від неї багатства", йдеться про все багатство -.матеріальне і духовне. Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонова¬на Марксом, розкрита в його "Тезах про Фейєрбаха". Суть матеріа¬лістичного розуміння історії викладено в першому розділі "Німець¬кої ідеології" Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульова¬ний принцип, що дає змогу наукового вирішення питань розвитку сус-пільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кож¬ній людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створюють індивіди, які створені попередніми поколіннями людей. Таким чином складається цілісна концепція суспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'я¬заних з ним форм людського спілкування» породжених базисом полі¬тичної надбудови та різних форм суспільної свідомості. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгель¬сом в його працях "Діалектика природи" та "Анти-Дюринг". Матеріальне як економічне. 1) 2) Матеріальне як природне. У даному випадку це поняття включає в себе природні фактори: біологічні, геологічні, орогідрографічна, кліматичні Основні принципи матеріалістичного вчення про суспільство КМаркса ФЕнгельса 1) Одним з найважливіших принципів історичного матеріалізму є визнання закономірності суспільного розвитку. 2) Визнання закономірності в матеріалістичної концепції історії тісно пов'язано з принципом детермінізму, тобто визнанням існування причинно-наслідкових зв'язків і залежностей. Таким, на їх думку, є спосіб виробництва матеріальних благ, що з продуктивних сил і виробничих відносин. 3) Третім важливим принципом матеріалістичного вчення про суспільство є твердження про його поступальний прогресивний розвиток.

15. Особливості неокласичної філософії другої половини 19 – 20 ст. Реакцією на класичну парадигму мислення Нового часу і її підсумок – нкф, була поява некласичної філософії. Некласична філософія зосередила увагу виключно на людському існуванні в емпіричному світі. Антикласичним орієнтаціям у 19 – 20 ст постійно опонував міцний ідейний рух на захист розвитку традицій філософської класики. Під гаслом «Назад до Канта» в останній третині 19 ст народилося неокантіанство, а під гаслом «Назад до Гегеля» сформувалося неогегельянство, що було викликано критичним ставленням до спекулятивної метафізики та еклектики. Неокласична філософія заперечує заперечення некласичною філософією трансцендентного, абсолюті, проте перебирає ряд її рис: - Орієнтацію на проблеми людини та її існування. - Домінуючою виступає ідея єдності людини і Бога, єдності, в якій людина відіграє активно – особистісну роль. Людина здатна змінити світ, проте змінює його насамперед, через само зміну, починаючи з того, що їй підвладно. - Аксіологічні проблеми витісняють теоретико – пізнавальні на другий план. Некласична філософія відкидає класичну віру в розум, протиставляє філософію природничим наукам, заперечує можливість існування і пізнання законів суспільства, критикує гуманні наслідки існування сучасної цивілізації, ккульт раціональності. У 30 – х роках 20 ст у зв’язку з посиленням популярності філософії життя, екзистенціалізму і прагматизму некласична філософія втрачає свій вплив. Особливістю неокласичної філософії є те, що вона займається проблемами класичної філософії, але по – новому розглядаючи їх, досліджуючи ті сторони, що не були досліджені Кантом, Гегелем. Наприклад, розглядаючи людину, вони намагалися знайти в ній те, що було виявлено представниками класичної філософії. 2 течії неокласичної філософії:

- неокантіанство

- неогегельянство.

Неокласична філософія змінила проблематику, новими очима «подивилася» на людину, її життя. У цьому сенсі мова йде про життя індивідуальної, одиничної, унікальною, людина розглядається як конкретна особистість з власними почуттями, думками. З'являється характеристика взаємовідношень людей. Все це підкреслює її антропоцентричний характер. 16. Неокантіанство ( марбурзька школа)

Неокантіанство - одне з домінуючих течій в філософській думці Німеччини другої половини XIX - першої чверті XX ст. Його виникнення можна умовно віднести до середини пятдесятих років XIX століття, коли Отто Лібман проголосив гасло "Назад, до Канту!». В еволюції неокантіанство виділяють три основних періоди: 1) ранній, 2) класичний; 3) пізній. До представників раннього, або фізіологічного, неокантіанство відносять перш за все Фрідріха Альберта Ланге і Отто Лібмана. Відлік класичного неокантіанство ведуть з сімдесятих років XIX ст. до Першої світової війни. До цього періоду відносяться найбільш впливові напрямки неокантіанство: Марбурзького школу (Г. Коген, П. Наторп, Е. Кассирер) і Баденська школа (або Фрайбурзького - В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Г. Кон, Е. Ласк). Для пізнього неокантіанство характерний відхід від первісних ідейних установок. Отто Лібман (1840-1912) - один з ініціаторів неокантіанского руху. У 1865 році виходить у світ його робота «Кант і епігони», кожна глава якої закінчувалася висновком-закликом «Назад, до Канту!». Засновником марбурзької школи неокантіанства був Г. Коген (1842 - 1918). У неї входили П. Наторп (1854 - 1924), Е. Кассірер (1874 - 1945) Коген відкидає положення Канта про те, що пізнання починається з відчуттів.Єдиним джерелом і змістом пізнання Коген оголошує мислення. Ми можемо пізнати лише те, що самі створюємо в процесі мислення. Подібно Канту, Коген від теорії пізнання переходить до етики, яка у нього тісно пов'язується з вченням про державу. Моральна людина може бути тільки членом спілкування людей і тільки у формі юридичної особи, тобто громадянином держави. Він повинен прагнути до єдності з іншими людьми та до єдності з державою. Існуючі в дійсності держави, вважає Коген, є державами насильства. Наступним відомим представником марбурзької школи є Пауль Наторп (1854- 1921). Основні праці: «Етика Демокріта», «Теорія пізнання Декарта», «Логічні основи точних наук», «Соціальна педагогіка», «Загальна психологія згідно з критичним методом». На думку мислителя, ідеалізм - єдино правильне розуміння навколишнього світу. Усі в суспільстві мають виховуватись у дусі розумності. Саме від виховання і освіти залежить включення людини у світову культуру. Людина виражає себе в діяльності, у праці - що є свого роду практичним мисленням, яке втілює в життя «регулятивні ідеї». Наторп визначив три такі основні ідеї в моралі - чесність, справедливість та любов, - які, в свою чергу, обумовлюють соціал- демократичні цінності: свободу, справедливість і солідарність.Відомим марбуржцем є Ернст Касірер (1874-1945). Основні праці: «Пізнання і дійсність», «Філософія символічних форм». Замість кантівських 2 сфер - практичного і теоретичного розуму він висуває єдиний світ - «світ культури» Філософ намагався осмислити місце і роль культури в житті людства. Зміст культурипов'язаний з формоутворюючими принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно-комунікативна, за допомогою якої відбувається передача символів культури від покоління до покоління.