2. Міжнародна договірна уніфікація арбітражу.

У міру поширення міжнародного комерційного арбітра­жу зростала необхідність його правової регламентації. На­самперед це знайшло своє відображення в укладенні дво­сторонніх договорів і угод, що містять положення про арбі­траж. Двосторонні договори та угоди давали змогу здолати відмінності у практиці виконання рішень іноземного арбіт­ражу в різних державах, враховуючи те, що внутрішнє за­конодавство по-різному визначало умови визнання і приму­сового виконання його рішень.

Вперше у міжнародно-правовій практиці кодифікація міжнародного арбітражу на рівні багатостороннього договору відбулася в 1925 році. 1925 року в Гавані на шостій конференції американсь­ких держав був прийнятий Кодекс міжнародного приват­ного права (кодекс Бустаманте — за ім'ям кубинського юриста Антоніо Бустаманте), який передбачав умови вико­нання іноземних арбітражних рішень.

На Європейському континенті в цей час міжнародно-договірна уніфікація питань арбітражу відобразилася у Женевські угоди, а саме Протокол про арбітражні застереження 24 ве­ресня 1923 р. і Конвенція про визнання приведення до ви­конання іноземних арбітражних рішень 26 вересня 1927 р.

Наступна уніфікація правового регулювання питань ар­бітражу відбулась у Нью-Йоркській Конвенції про визнан­ня і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р.

Поряд з формуванням міжнародне-договірного регулю­вання комерційного арбітражу вживались інші зусилля, спрямовані на уніфікацію арбітражної процедури. Особли­ве значення при цьому мають розроблені під егідою ООН міжнародні регламенти ЮНСІТРАЛ, а та­кож Типовий закон про міжнародний комерційний арбіт­раж ЮНСІТРАЛ.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ є документом, що містить універсальні правила арбітражної процедури, які характе­ризують її як завершене процесуальне провадження.

Крім регламенту ЮНСІТРАЛ також згодом були прийняті регламенти Європейської економічної комісії 1966 року, Правила міжнародного торгового арбітражу економічної комісії ООН того ж року.

Велика кількість норм типового закону носить диспози­тивний характер, що дає змогу сторонам за своєю згодою встановлювати інші правила процедури.

3. Арбітражна угода. Застереження про вибір права.

В основі арбітражного вирішення спорів лежить арбіт­ражна угода, тобто угода про передачу спору на розгляд і вирішення арбітражу. Арбітражна угода є умовою для виз­нання компетенції арбітражу.

Арбітражна угода — це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними в зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди.

Арбітражна угода укладається в письмовій формі. Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв’язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує. Посилання в угоді на документ, що містить арбітражне застереження, є арбітражною угодою за умови, що угода укладена в письмовій формі і це посилання є таким, що робить згадане застереження частиною угоди.

Особливісті арбітражної угоди полягає в тому, що вона є обов’язковою для сторін і вони не можуть ухилитися від вирішення спору арбітражем.

Чинність арбітражної угоди не залежить від чинності договору у зв’язку з яким виник спір. Таким чином, арбітражна угода – це самостійний договір сторін, що має свій власний предмет.

У міжнародному комерційному обігу зустрічаються два види арбітражних угод: арбітражне застереження та тре­тейський запис.

Угода про арбітраж, включена до контрак­ту й така, що передбачає можливість розгляду спорів, які можуть виникнути з контракту, називається арбітражним застереженням.

Угода про арбітраж, що передбачає мож­ливість розгляду спору, укладена у формі, відмінній від зов­нішньоторговельного контракту угоди, називається тре­тейським записом.

Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви щодо суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

У арбітражній угоді сторони водночас можуть обумовити право, що повинно застосовуватися при вирішенні спору, мову судочинства, процедуру та інші питання процесуального характеру. У відповідності до застереження про вибір права сторони можуть на свій розсуд домовитись про процедуру розгляду справи третейським судом. Сторони можуть на свій розсуд домовитись про місце арбітражу. В разі відсутності такої домовленості місце арбітражу визначається третейським судом з урахуванням обставин справи, включаючи фактор зручності для сторін.

Третейський суд вирішує спір згідно з тими нормами права, які сторони обрали в арбітражній угоді (застереженні), що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм.