222 2.29. Роль м.Грушевського у розвитку соціології.

Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціоло¬гічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на «історичні факти», на метаісторичні кон¬цепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об'єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до мето¬ду історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології. Головна соціологічна праця вченого «Початки громадянства (генетична соціологія)» була присвячена центральній проблемі то¬гочасної соціології — висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, «соці¬альні факти» сучасності та еволюційні процеси минулого, Гру-шевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуаліс¬тичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періо-дично домінує в суспільному розвитку. Показово, що й сьогодні, як і на початку XX ст., не втратили ак¬туальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М. Грушевським є свідче¬нням наукової проникливості українського теоретика.

Для вченого була очевидною обмеженість спроб пояснити ево¬люцію суспільності, виходячи лише з еволюції подружжя. Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу го¬ловних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного соціального. Дослідження історичних різновидів суспільності автор «гене¬тичної соціології» прагнув розгорнути на українському етнокуль¬турному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши «слов'янський матеріал» до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку. З цією метою залучалася спадщина відомих українських етнографів. Слід зазначити, що М. Грушевський, незважаючи на деяку ідеалізацію українства, був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку XX ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. Його проекти соціального і націона¬льного будівництва спиралися на врахування таких чинників сус¬пільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми де¬мократичних свобод, вирішення «земельної справи» тощо, а також на принципи «народної єдності» .

20. Проблеми розвитку сучасної української соціології.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно Інтегрується у світову соціологічну науку. Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах перехідної економіки, соціальних умов і механізмів формування сучасної ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів. Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя. Значні результати сучасних українських соціологів напрацьовані у сферах вивчення соціальних проблем, соціальної структури та професійної орієнтації молоді (С. Макеєв, В. Чорноволенко), впливу засобів масової Інформації на самовизначення молоді (Є. Головаха, В. Осовський), застосування математичних методів у соціологічних дослідженнях (А. Горбачик, В. Максименко), вивчення Історії соціологи (А. Ручка, В. Танчер), соціологи освіти, проблем вищої школи (В.Бакіров, В. Волович, О. Якуба), етносоцюлоги (Т. Рудницька, М. Шульга), соціологи підприємництва (В. Ворона, В. Пилипенко, Є. Сугменко) тощо. Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. В Україні протягом останнього десятиліття XX ст. сформувалися нові соціальні групи, верстви, нові соціальні відносини. Процес соціальної диференціації супроводжувався соціальними протистояннями, суттєво вплинув на соціальне самопочуття суспільства, особливості взаємодії суб’єктів вітчизняного соціуму. Це суттєво позначилося на зростанні ролі соціологи в дослідженні та управлінні суспільними процесами. Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які на початку XXI сг. переживає українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціологи у різних галузях суспільного життя, очищене від намагань маніпулювати громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень». Цьому мала б сприяти реалізація Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні», з яким передбачено започаткування державних наукових програм у галузі соціологи, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних І соціально- психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, поширення соціологічних знань серед населення.

Проблеми:1.організаційно-методичні; 2. погана самост.роб. студентів; 3. якість викл.у вузах; 4.нові пріорітети; 5. комерціалізація; 6. фін.забезп.; 7. припина видання газети соц. «Укр.оглядач» часопису «Філос.і соц.думка»

Соціологія В. Парето.

Соціологічна концепція В. Парето (1848-1923)

В. Парето був ученим - економістом , свою соціологічну концепцію він виклав у багатотомної роботі « Трактат із загальної соціології ».

Згідно В. Парето , соціологія являє собою синтез різних дисциплін : права , політичної економії , загальної історії та історії релігії. Будучи прихильником використанні в соціології природної методології , він назвав свій метод « логіко - емпіричним » , підкресливши , тим самим вирішальну роль спостереження і експерименту , результати яких представлені в математичній формі.

Уявлення про суспільство як соціальній системі вигідно відрізнялося від примітивних механістичних аналогій мислителів XIX століття. Він вважав , що на сучасному етапі знань про суспільство неможливо дати суворе системний опис всіх вхідних у нього елементів в кількісній , математичної взаємозв'язку . Тому він вважав за можливе обмежитися аналізом п'яти найбільш важливих факторів: 1 ) » Резида » , 2 ) » дериватів » , 3 ) економічних чинників , 4 ) гетерогенності людських істот і соціальних груп , 5 ) соціальної мобільності і циркуляції еліт.

Основу соціальних дій людей утворюють несвідомі психо -біологічні імпульси , звані їм « резеду » (залишки ) , що мають вроджений характер. Люди не усвідомлюють властивих їм « резеду » і прагнуть їх замаскувати різними моральними вченнями , громадськими теоріями , релігіями і т.д. Так виникають « деривати » , які він позначає як похідні від резеду « псевдологіческіе теорії та аргументи» , складові суть різних ідеологічних доктрин .

Велика увага приділялася їм аналізу соціальної гетерогенності ( нерівності та пов'язаних з нею процесів соціальної мобільності і циркуляції еліт. У соціальній структурі суспільства він виділяє дві основні групи: елітарний шар, що складається з найбільш талановитих і грамотних людей і нижчий шар , керовану масу , яка живе почуттями і забобонами .

Всередині правлячої еліти він виділяє дві основні групи , які поперемінно приходять до влади : це « лисиці », що діють за допомогою хитрості й обману , і « леви », що відрізняються рішучістю і силою.

Життєздатність політичних еліт залежить від відкритості суспільства , яке повинно надати можливість переходу в правлячу еліту найбільш талановитим і енергійним представникам нижчого шару. Завдяки вертикальної мобільності правлячий клас постійно оновлюється , оберігаючи себе від деградації і разом з тим перешкоджає здійсненню революції.

Соціологія В. Липинського.

Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. Один з провідних тогочасних вчених, історик, політолог, соціолог В'ячеслав Липинський (1882— 1931), зосередившись на проблемах держави і права, стверджував, що життєвість кожної держави зумовлена особливістю взаємовідносин між провідними верствами суспільства і народом. Ці особливості реалізуються через різні типи державного устрою — класо-кратію, демократію, охлократію. Найраціональнішою він вважав класократію, розуміючи під поняттям «клас» осіб, наділених однією суспільною функцією. На цій підставі до «промислового класу» він зараховував робітників, технічний персонал, лідерів індустрії, аргументуючи це тим, що об'єднуючі їх чинники значно сильніші за суперечності між ними. Це аж ніяк не унеможливлює взаємної критики, свободи опозиції. А навпаки, діючи в координатах традиційного правопорядку,- вони забезпечують необхідну рівновагу між владою і свободою. За взірець класократії він наводив Англію з її традиціоналізмом, консервативними цінностями.

Демократію В. Липинський критикував за те, що її використовують для ослаблення основ дисципліни і порядку в державі, внаслідок чого держава перетворюється на інструмент реалізації приватних інтересів певних соціальних груп, що спричиняє її руйнацію. Цю тезу він ілюстрував подіями в Римській республіці часів занепаду, Франції Третьої республіки, Речі Посполитій.

Малопродуктивна, за словами В. Липинського, й охлократія, яку встановлюють «войовники-непроду-центи». В ній неможливий жодний вияв свободи та самодіяльності громадян, а суспільство мало чим відрізняється від військово-бюрократичного ордену. Саме таким він вважав цезаристично-бонапартистські держави, революційні режими, очолювані монархами-са-модержцями.

Справжнім джерелом влади, на його думку, є мілітарна, економічна, інтелектуальна сили. Уособленням їх є «БОЙОВИКИ» (військові), «продуценти» (високоза-можні стани) та інтелігенти. А найпридатнішими до державного управління є «войовики-продуценти». Інтелігенція, у зв'язку з неможливістю контролю над засобами «матеріальної» (військової та господарської) сили, до такої ролі мало придатна. Але тільки вона здатна на раціональне усвідомлення та оприлюднення різноманітних настроїв у суспільстві, що має непересічну цінність для утримання суспільної рівноваги та державного порядку.

У націотворчих процесах В. Липинський теж відводив особливу роль провідній верстві як основі й керманичу нації, оскільки вона володіє матеріальною силою, моральним авторитетом, волею до влади, здоровим консерватизмом. Запорукою існування й розвитку нації він вважав національну державу: «без власної Української Держави не може бути Української Наіцї, а без Української Нації не може бути на Українській землі громадянського життя». Де речі, поняття «нація», за Липинським, охоплює всіх мешканців, громадян держави.

Визнаючи неминучість і доцільність соціальних змін, він стверджував, що тільки аристократія, зі своїм консерватизмом, здатна забезпечити неперервність соціального життя. Бо консерватизм є уособленням сили авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури. Цього не здатна забезпечити виборна влада, яка формується на засадах виборного цензу, а не на основі таланту і чеснот громадян.

Свої погляди він проектував на державотворчі процеси в Україні, політичним ідеалом для якої вважав правову трудову монархію у формі гетьманату. А чинником, здатним сконсолідувати українську націю на базі «територіального патріотизму» — пробудження

солідарності між усіма постійними мешканцями України, незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження.

Соціологічні погляди В. Липинського справили відчутний вплив як на тогочасну, так і на подальшу суспільно-політичну практику на певних етапах історичного розвитку України.