
- •Тема 1. Вступ до соціології.
- •Тема 2. Історія становлення і розвитку соціології.
- •Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура.
- •Тема 4. Особистість у системі соціальних зв’язків.
- •Тема 5. Соціологія культури.
- •Тема 6. Соціологія конфлікту.
- •Тема 7. Економічна соціологія.
- •Тема 8. Соціологія праці та управління.
- •Тема 9. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведення соціологічних досліджень.
- •Тема 1. Вступ до соціології.
- •2. Сутність “соціального” як провідної соціологічної категорії.
- •3. Структура соціологічного знання.
- •4. Методи соціології.
- •1. Сутність соціологічних категорій “соціальні відносини”, “соціальне явище”, “соціальний процес”, “соціальний закон”, їх взаємозв’язок.
- •6. Соціальні закони, їх класифікація.
- •7. Основні функції соціології.
- •8. Особливості соціології, як наукової дисципліни, що вивчає людське суспільство.
- •9 Роль і завдання соціології в соціальному реформуванні українського суспільства.
- •Тема 2. Історія становлення і розвитку соціології.
- •1. 1. Особливість протосоціологічного знання, його основні форми.
- •2.1.Особливість протосоціологічного знання, його основні форми.
- •2. Платон та Аристотель як попередники соціологічної науки.
- •2. Розвиток соціології в період середньовіччя
- •4. Передумови появи соціології як самостійної науки.
- •5. Основні етапи становлення і розвитку соціології як науки.
- •1. 6. О.Конт – засновник соціології. Обґрунтування о.Контом необхідності науки про суспільство.
- •7. Позитивістська соціологія о. Конта.
- •8. Еволюціоністська соціологія г.Спенсера.
- •2.15. Соціологічна концепція самогубства е.Дюркгейма.
- •10. Розуміюча соціологія м.Вебера.
- •12. Структурний функціоналізм т.Парсонса.
- •14. Основні напрями напрямки сучасної соціології.
- •1. 15. Витоки української соціології, їх характерні риси.
- •16. Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні.
- •1. 17. Соціально-філософські ідеї м.Драгоманова.
- •1. 18. Соціологія радянського періоду та її криза.
- •19. Роль м.Грушевського у розвитку соціології.
- •222 2.29. Роль м.Грушевського у розвитку соціології.
- •20. Проблеми розвитку сучасної української соціології.
- •Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура.
- •1. Суспільство як соціальна система та соціальне явище
- •2. Основні ознаки суспільства і типологія суспільств.
- •3. Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства.
- •4. Особливості розвитку сучасного українського суспільства.
- •6. Соціальна структура суспільства, її складові.
- •7. Група як складова соціальної структури суспільства. Класифікація груп.
- •8. Соціальні відносини, їх роль у формуванні соціальної структури.
- •9. Поняття соціального інституту, його види.
- •11. Інституціалізація, її ознаки (навести приклади).
- •12. Найважливіші соціальні інститути сучасного українського суспільства, проблеми їхньої взаємодії.
- •14. Історичні типи стратифікації.
- •15. Основні чинники та критерії соціальної стратифікації.
- •16. Соціальна нерівність як основа стратифікації.
- •17. Теорія соціального статусу в концепції соціальної стратифікації.
- •18. Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства.
- •19. Соціальна мобільність та її види.
- •20. Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні.
- •21. Трансформація соціальної структури українського суспільства.
- •Тема 4. Особистість у системі соціальних зв’язків.
- •1. Сутність, спільність та відмінність понять “людина”, “індивід”, “особистість”.
- •2. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.
- •3. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві.
- •4. Соціологічна структура особистості.
- •5. Соціальний статус та соціальні ролі особистості.
- •7. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.
- •8. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.
- •9. Соціологічний зміст понять “десоціалізація” та “ресоціалізація”.
- •10. Типологія особистості в соціології.
- •11. Людина як самоорганізована, самоуправляєма соціальна система.
- •12. Взаємодія суспільних та особистих інтересів і цінностей.
- •Тема 5. Соціологія культури.
- •1. Соціальна сутність культури.
- •2. Об’єкт та предмет соціології культури.
- •3. Основні функції культури.
- •4. Структурні елементи та форми вияву культури.
- •5. Організаційна культура, її елементи.
- •6. Менталітет як один із впливових елементів культури.
- •7. Норми та цінності як структурні елементи культури.
- •8. Система цінностей сучасної молодої людини.
- •9. Особливості розвитку національної культури на рубежі хх-ххі ст.
- •10. Проблеми відродження національної культури в Україні.
- •Тема 6. Соціологія конфлікту.
- •1. Конфлікт як соціальне явище.
- •2. Становлення та розвиток соціології конфлікту.
- •3. Структура соціального конфлікту.
- •4. Функції соціального конфлікту, його позитивні і негативні наслідки.
- •5. Об’єктивні та суб’єктивні причини соціальних конфліктів.
- •6. Основні стадії розвитку соціального конфлікту і методи його розв’язання.
- •7. Типологія конфліктів.
- •8. Основні шляхи та механізми розв’язання конфліктів.
- •9. Причини підвищеного рівня конфліктності в сучасному українському суспільстві.
- •Тема 7. Економічна соціологія.
- •1. Об’єкт та предмет економічної соціології, її місце у загальній системі соціологічного знання.
- •2. Взаємозв’язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки.
- •3. Соціологічне тлумачення таких категорій як “економічна поведінка”, “економічна культура”, “економічне мислення”, “економічний інтерес”.
- •4. Економіка як соціальний інститут, його функції.
- •5. Сутність соціального механізму економічного розвитку.
- •7. Соціальна структура сучасної постіндустріальної економіки України.
- •8. Підприємництво в Україні: соціологічний аспект.
- •Тема 8. Соціологія праці та управління.
- •1. Предмет соціології праці та управління, його складові.
- •4. Основні види соціальних процесів у трудовій сфері.
- •6. Соціальні функції праці.
- •8. Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.
- •10. Проблема відчуження праці.
- •11. Співвідношення понять “управління” та “керівництво”. Методи та стилі керівництва.
- •12. Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.
- •13. Управління та самоуправління, їх співвідношення.
- •Тема 11. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведення соціологічних досліджень.
- •2. Поняття соціологічного дослідження, його завдання.
- •4. Види соціологічного дослідження, їх призначення.
- •5. Функції соціологічного дослідження.
- •6. Етапи організації соціологічного дослідження.
- •7. Програма соціологічного дослідження, її структура.
- •9. Мета і завдання соціологічного дослідження.
- •10. Роль гіпотез в організації соціологічного дослідження, їх види.
- •11. Сутність і призначення процедури “логічного аналізу понять”.
- •13. Методи аналізу соціологічних документів.
- •14. Соціологічне спостереження, його види.
- •15. Експеримент, його види. Призначення соціального експерименту.
- •16. Соціологічне опитування, його різновиди.
- •18. Анкетування, структура анкети.
- •19. Вимоги до анкетера.
- •20. Інтерв’ю, його види.
- •21. Експертиза, її призначення.
- •22. Професійна атестація як різновид соціальної експертизи, її функції.
- •23. Тестування, його призначення. Види тестів.
- •24. Соціометрія, особливості її застосування.
- •25. Методи опрацювання і аналізу первинної соціологічної інформації.
- •26. Основна тематика сучасних досліджень інституту соціології ан України.
- •2.2 Платон та Аристотель як попередники соціологічної науки
- •2.29. Роль м.Грушевського у розвитку соціології
- •3.1. Суспільство як соціальна система та соціальне явище
- •3.2. Основні ознаки суспільства і типологія суспільств
- •3.14. Сутність теорії соціальної стратифікації
- •3.15. Історичні типи стратифікації
- •3.19. Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства
- •3.20 Соціальна мобільність та її види
- •3.21. Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні
- •Тема 4 . Особистість у системі соціальних зв’язків.
- •4.2. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.
- •4.3.Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві.
- •4.4. Соціологічна структура особистості.
- •4.7. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.
- •4.8. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.
- •4.10. Типологія особистості в соціології.
- •Тема 6. Соціологія конфлікту.
- •6.2. Становлення та розвиток соціології конфлікту.
- •6.3. Структура соціального конфлікту.
- •7.2. Взаємозв’язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки.
- •7.4.Економіка як соціальний інститут, його функції
- •7.5 Сутність соціального механізму економічного розвитку
- •8.1 Предмет соціології праці та управління, його складові.
- •8.4 Основні види соціальних процесів у трудовій сфері.
- •8.6 Соціальні функції праці
- •8.8 Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.
- •8.12 Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.
- •Тема 9 Політика як соціальний інститут, його функції
- •Тема 10 Релігія як соціальний інститут
- •11.13 Методи аналізу соціологічних документів.
- •11.14 Соціологічне спостереження, його види.
- •11.18 Анкетування, структура анкети.
- •11.19 Вимоги до анкетера.
- •11.20 Інтерв’ю, його види.
- •11.21 Експертиза, її призначення.
- •11.23 Тестування, його призначення. Види тестів
- •11.24 Соціометрія, особливості її застосування.
- •11.25 Методи опрацювання і аналізу первинної соціологічної інформації.
- •11.26 Основна тематика сучасних досліджень інституту соціології ан України.
- •Тема 1. Вступ до соціології
- •1.5. Соціальні закони, їх класифікація
- •Тема 2. Історія становлення та розвитку соціології
- •2.60 Особливості і зміст основних етапів становлення соціології в Україні
- •Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура
- •Тема 4. Особистість у системі соціальних зв”язків
- •Тема 5. Соціологія конфлікту
- •Тема 6. Економічна соціологія
- •Тема 7. Соціологія праці та управління
- •Тема 8. Соуціологія політики
- •Тема 9. Соціологія релігії
- •Тема 10. Органнізаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведенні соціологічних досліджень
- •Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура.
- •3.1 Суспільство як соціальна система та соціальне явище.
- •3.9 Група як складова соціальної структури суспільства. Класифікація груп.
- •3.10 Соціальні відносини, їх роль у формуванні соціальної структури.
- •3.13 Поняття соціального інституту, його види.
- •Тема 8. Соціологія політики.
- •Тема 9. Соціологія релігії.
- •Тема 10. Організаційна структура соціологічної роботи в Україні і проведення соціологічних досліджень.
- •3.22. Трансформація соціальної структури українського суспільства.
- •4.3. Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві.
- •4.4. Соціологічна структура особистості.
- •4.10. Типологія особистості в соціології.
- •5.1. Соціальна сутність культури.
- •5.3. Основні функції культури.
- •5.7. Норми та цінності як структурні елементи культури.
- •6.8. Основні шляхи та механізми розв’язання конфліктів.
- •8.6. Соціальні функції праці.
- •1.6 Соціальні закони, їх класифікація.
- •2.2 Платон та Аристотель як попередники соціологічної науки
- •2.29. Роль м.Грушевського у розвитку соціології
- •3.1. Суспільство як соціальна система та соціальне явище
- •3.2. Основні ознаки суспільства і типологія суспільств
- •3.14. Сутність теорії соціальної стратифікації
- •3.15. Історичні типи стратифікації
- •3.19. Сутність та роль середнього класу у стабілізації суспільства
- •3.20 Соціальна мобільність та її види
- •3.21. Сутність процесу маргіналізації, особливості його в Україні
- •Тема 4 . Особистість у системі соціальних зв’язків.
- •4.2. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин.
- •4.3.Соціологічні підходи до вивчення особистості та її ролі в суспільстві.
- •4.4. Соціологічна структура особистості.
- •4.7. Проблеми соціалізації особистості в умовах ринкових відносин.
- •4.8. Соціальна спрямованість особистості у сучасному суспільстві.
- •4.10. Типологія особистості в соціології.
- •Тема 6. Соціологія конфлікту.
- •6.2. Становлення та розвиток соціології конфлікту.
- •6.3. Структура соціального конфлікту.
- •7.2. Взаємозв’язок економічної та соціальної сфер суспільства. Соціальні функції економіки.
- •7.4.Економіка як соціальний інститут, його функції
- •7.5 Сутність соціального механізму економічного розвитку
- •8.1 Предмет соціології праці та управління, його складові.
- •8.4 Основні види соціальних процесів у трудовій сфері.
- •8.6 Соціальні функції праці
- •8.8 Цінності праці. Види ціннісної орієнтації у сфері праці.
- •8.12 Сутність соціальних технологій, їх роль в управлінні соціальними процесами.
- •Тема 9 Політика як соціальний інститут, його функції
- •Тема 10 Релігія як соціальний інститут
- •11.13 Методи аналізу соціологічних документів.
- •11.14 Соціологічне спостереження, його види.
- •11.18 Анкетування, структура анкети.
- •11.19 Вимоги до анкетера.
- •11.20 Інтерв’ю, його види.
- •11.21 Експертиза, її призначення.
- •11.23 Тестування, його призначення. Види тестів
- •11.24 Соціометрія, особливості її застосування.
- •11.25 Методи опрацювання і аналізу первинної соціологічної інформації.
- •11.26 Основна тематика сучасних досліджень інституту соціології ан України.
- •3. Структура соціологічного знання
- •44. Функції соціологічного дослідження
1. 17. Соціально-філософські ідеї м.Драгоманова.
Михайло Драгоманов був одним із заснов¬ників української соціології, людиною, що перша використала поняття “соціологія” в курсі своїх лекцій. Михайло Драгоманов вважав соціологію універсальною, але й точною наукою про суспільство. Він досить критично ставився до деяких концептуальних положень позитивізму О. Конта й органістичної теорії суспільства Г. Спенсера. На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод “логічної семантики“, котрий означає класифікацію, типі-зацію та аналітичне групування суспільних явищ. Структура суспільства, за М. Драгомановим, має три основні підсистеми: • матеріал, з якого складаються суспільства (індивіди, на¬родності); • суспільства (їхні форми: сім’я, клас, державний союз, міждержавний союз); • продукти суспільної діяльності (матеріальні та моральні). Продовженням і розвитком соціологічного методу є по¬рівняльний, або компаративний метод, яким часто кори-стується вчений. Широко послуговуючись порівняльним методом, М. Драгоманов вивчає: • різні соціальні, етнічні групи, а також їхніх представ¬ників у різні історичні періоди; • життя сучасних йому народів, які перебували на при¬мітивній стадії розвитку, що дає можливість перевірити факти стародавньої історії; • певні артефакти минулого, що відобразилися у фольк¬лорі, звичаях, народних традиціях. Частиною соціологічного методу є принцип історизму у формі системного, конкретно-історичного підходу. Розвиток суспільства пов’язаний із впливом багатьох різно¬манітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора – чи то економічного, чи то гео¬графічного. Досить активно використовує М. Драгоманов поняття стан, клас, маси, корпорація. Визначаючи класи, він виходив із по¬ділу суспільства на людей “м’язової та розумової праці”. Поділ суспільства на можновладні й бідні класи по¬яснюється існуванням приватної власності, що є певним історичним явищем, яка виникає на досить високому рівні розвитку суспільства. Як історичне явище приватна власність не вічна та з часом поступиться місцем власності колективу. Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру. Соціальний прогрес,маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямо¬лінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів. Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресив¬ному рухові суспільства, в якому люди мають більші можли¬вості для індивідуального та громадського самовираження й розв’язання власних життєвих проблем.Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політич¬ного лібералізму в Україні. Відносини між державою та су¬спільством, міжзагальногромадськими пріоритетами й особис¬тими правами та індивідуальною свободою є предметом до¬слідження політичної соціології М. Драгоманова.
Коло соціологічних зацікавлень громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М. П. Драгоманова (1841 – 1895 рр.) — соці¬альні зміни, співвідношення соціології, питання національності, проблеми прогресу. Прихильник теорій О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природ¬нича наука. У питанні про співвідношення різних боків еволюційно¬го прогресу дотримувався погляду, що такі сфери суспільного жит¬тя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволю¬ції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших. Надаючи великого значення соціологічному підхо¬ду до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку істо¬рія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяль¬ності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Говорячи про прогрес, розглядає його як якісну характеристику розвитку суспільства; першопричина прогресу — в об’єктивному русі історії, а шляхи прогресу можуть набувати мирних і немирних форм. Твори Драгоманова: «Чудацькі думки про українську національну справу» (1916 р.), «Що таке украї¬нофільство?» (1916 р.).
. Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова
Розділ 2. Соціальна філософія М.Драгоманова
2.1 Лібералізм
Згідно загально-філософської концепції історії, викладеної М.Драгомановим у праці “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”, вчений пропонує розглядати історію кожного народу як: 1) історію держави (внутрішню і зовнішню); 2) історію цивілізації (переважно внутрішню); 3) історію поширення ідеї певного народу (власне внутрішню).
Серед названих складових історичного дослідження Драгоманов віддає пріоритет аналізові історії цивілізації, того, що він називає внутрішньою історією народу. Ця ідея є стрижневою не лише для осягнення суті його філософії історії, але й для розуміння найважливіших принципів світогляду мислителя –лібералізму, космополітизму, федералізму.
Головний принцип свого світогляду – принцип лібералізму Драгоманов розглядає в контексті критичного аналізу переважно німецької філософії історії, зокрема тієї її частини, де йдеться про місії народів.
Вчений звертає увагу на ідею Гердера, нібито німецький світ являє собою загальну свободу, примирення протилежностей природи й духу, держави й особи, церкви й держави. Призначення німецького світу – бути носієм християнського принципу, проте християнство, мовляв, надзвичайно прилаштоване до німецького народного руху. Натомість німецька свобода, свідомість особи, співпали з християнським вченням про свободу людей і братств.
На думку Драгоманова, ліберальне германофільство у найбільш крайній формі виявилося в праці Шерра “Історія цивілізації в Німеччині”. В ній стверджується, що найхарактернішою рисою німецького характеру є повага і обстоювання особистої свободи. Драгоманов наводить слова Шерра про те, що прогресивний рух новітнього світу до свободи започаткований німецькою расою проте породжений німецькою свободою особи. Боротьба німецького духу з романським абсолютизмом у церкві й державі, який ґрунтувався на староримській ідеї абсолютної держави, визначає суть нової історії.
Ідеї германофілів мали вплив і на істориків та філософів інших країн. Щоправда, як зазначає Драгоманов, більшість західноєвропейських політичних лібералів схильна сприймати ідеї про свободу стародавніх германців швидше в тій формі, як їх подає Монтеск’є, а не Гегель. Французькі історики й публіцисти прагнули довести, що свобода стара, а деспотизм – продукт нового часу, що початок, привнесений германцями у римський світ, - це дух особистої свободи, пристрасть до незалежності й індивідуальності, що германці передали у спадок наступним поколінням дух свободи, як право і приналежність кожного індивіда, право бути господарем над самим собою і своїми вчинками, доки вони не шкодять іншому. Лише в новій Європі людина знаходила сама в собі і мету свого життя, і своє право. Все це, мовляв, сягає своїм корінням звичаїв стародавніх германців (Гізо). Інакше кажучи, ідею свободи принесли в Європу її завойовники. Водночас заперечувалась будь-яка цивілізаційна роль Греції й Риму.
Усі ці положення Драгоманов прискіпливо аналізує й аргументовано критикує, показуючи, що соціальна й політична свобода – продукт цивілізації, а не варварства. У Римській імперії, вважає український історик, хоч і в зародковому стані, існувало багато з того, що приписується лише германським племенам.
Проте все це були зародки лібералізму, частіше стихійного, ніж свідомого. ”Ліберальні ідеї, і на цей раз цілком свідомі, - підкреслює Драгоманов, - з’являються в новій Європі під впливом відродження наук, а надто в результаті релігійних війн реформаційного періоду. Європейські народи почали приходити відтоді до більшої самосвідомості. Класичні державницькі ідеї, італійські письменники епохи Відродження підказували думку про те, що й народ може бути джерелом влади” [5, 74].
Особливий наголос Драгоманов робить на тому, що політичний лібералізм зобов’язаний своїм виникненням у Європі головним чином науці, оскільки саме остання звільнила Європу не лише від середньовічних забобонів і католицької ієрархії, але й від світського деспотизму. Роль провідників нової політичної історії судилося зіграти Нідерландам і Англії, які відповідали ліберальним засадам. Саме там середньовічні форми фактично прислужилися справі нового лібералізму. Що ж до Римської імперії, то вона була єдиною стародавньою державою, яка вперше оголосила свободу природженим станом людини, а своєю метою – забезпечення добробуту кожному громадянину.
Отже, робить висновок Драгоманов, якщо свобода є продуктом цивілізації, а не варварства, то свідомі, а відтак міцні засади суспільного порядку й свободи в новій Європі більше випливають із залишків стародавньої цивілізації і засад розумового руху XV-XVII століть, що зріс на ній, ніж із старогерманських джерел. “Увесь сенс наших положень саме до того й зводиться, - пише він, - що те, що є результатом цивілізації, ніяк не може бути привласнене, ні виведене із витоків якоїсь однієї народності. На момент формування новоєвропейських суспільств цивілізація була репрезентована римським народом, відтак йому ми повинні віддати шану і приписати головний внесок в їхнє життя тих засад, без яких не може бути ні морального, ні суспільного добробуту” [5, 71].
На наш погляд, генеалогія новоєвропейського політичного лібералізму, яку Драгоманов подає у праці “Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”, органічно вплетена в його власну історіософську концепцію. Суть її зводиться до того, що “а) історія народу повинна розглядатися з державно-національної сторони і соціально-культурно-людської; б) занепад однієї сторони не тільки не завжди викликає занепад другої, але часто зумовлює прогрес другої; в) прогрес цивілізованого народу не припиняється, доки народ не поставлений в умови, рівні фізичній смерті, фізичними стихіями чи загарбниками, - хоч прогрес цей може уповільнюватися, буває не всебічним, причому, прогрес однієї сторони може супроводжуватися затримкою або занепадом другої” [2, 57].
2.2 Космополітизм
Вже у магістерській дисертації Драгоманов чітко висловлює свою схильність до космополітизму, перетворюючи його в один із провідних принципів власної історіософської концепції, котрий не лише виводиться на основі глибокого осмислення історії різних народів, а й несе неабияке методологічне навантаження. Без цього принципу історіософська концепція українського вченого втратила б свою цілісність. Адже відмова від визнання провідного значення космополітичних ідей у внутрішній історії різних народів неминуче підривала б засади ідеї прогресу в її драгоманівському розумінні і змушувала б мислителя або взагалі від неї відмовитися, або поділяти німецький варіант її тлумачення. Безсумнівно, що обидва варіанти його не влаштовували. Відтак залишалося провадити пошуки вагомих аргументів для обґрунтування ідей космополітизму, чим і займається Драгоманов протягом усієї подальшої творчої діяльності. Тут лише наголосимо на тому, що вже під час написання магістерської дисертації вчений підійшов до вироблення тієї формули, якій був вірним упродовж усього життя, а саме: космополітизм в ідеях і цілях, національність у грунті і формах культурної праці.
Одним із головних у творчості М.Драгоманова було національне питання. При розгляді характеру, спрямованості національних рухів він виходив з того, що їх основою мають бути добро, просвіта, багатство громадян, щира правда, залучення до політики найширших мас трудящого народу – оберега національності. Тому національне питання він розглядав у контексті політичних свобод, був переконаний у тому, що без них у Росії не буде вирішене національне питання, а український національний рух не матиме надійної основи. Різко виступав він проти таких “хвороб” національного розвитку як елітаризм, протиставляючи їм політичні реформи, підвищення рівня національної культури, формування на цій основі національної свідомості. Відстоюючи гідність і національну осібність українського народу, він засуджував спроби ідеалізувати минуле українського народу, зокрема козацтво, виступав проти “підтягування” різних фактів національної історії під чиїсь погляди. Визнавав справжнє національне, але не сприймав так званого національства, тобто “примусу триматися звісних почуттів і думок (політичних і культурних) по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі” [3, 23].
Вихідним принципом вирішення національного питання Драгоманов вважав “космополітизм в ідеях і шляхах, націоналізм в грунті і формі культурної праці”. В обґрунтуванні цього принципу він виходив з того, що народи можуть мати від природи здібності, але не особистісні чесноти і вади, тому що формування менталітету окремих особистостей і народів причетні духовний досвід всієї цивілізації, історичний розум, те, що є надбанням всіх і не може бути привласнене або виведене з витоків однієї народності. Патріотична справа кожного народу може бути сильною лише тоді, коли вона поєднується із загальнолюдським соціальним прогресом. Кожен, хто хоче працювати для свого народу, повинен пристосовуватись до місцевих, у тому числі національних обставин, пам’ятаючи, що наука виходить за національні кордони, а інтернаціональна боротьба стає боротьбою за справу того чи іншого народу. Драгоманов виступав проти популярної теорії про взаємовиключеність інтернаціоналізму і націоналізму: ”По своїй суті ідея космополітизму і людства зовсім не є всупереч ідеї національності, лише творить її вищий розвиток: спілка всієї людськості є тільки загальна спілка часткових спілок, що найлегше можуть міститись в середовищі вже з природи зв’язаних з собою мовою, психічною схожістю та сусідством маєтків, громад і племен певних національностей. Поступ ідеї людськості зовсім не вимагає нівеляції всіх питомостей та відмін людського роду, навпаки, постійного розвитку їх” [1, 26].
2.3 Федералізм
Розуміння М.Драгомановим суті національного питання, його федералізм, піддавалися і піддаються критиці прихильниками незалежності України, за чиїм переконанням, він не розумів потреби в політичній незалежності України, а його федералізм є замахом на ідею державної незалежності, працює на формування духу пристосовництва, “провансальства”, зазначав Д.Донцов. Марксисти-інтернаціоналісти звинувачували його в сепаратизмі, самостійництві, дрібнобуржуазності. На деякі з цих звинувачень він відповів, відкидаючи “обов'язковий націоналізм”. “Про моє обрусительство говорити не буду, а про моє об’єдинительство скажу, що слово це саме по собі порожнє: важливо, коло кого й як хто хоче об’єднатися. Я ж справді завжди хотів побачити об’єднання освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробуту всіх тамошніх людей і завжди боровся проти всякого роз’єднання, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежами народолюбства ” [3, 157].
Прихильник політичної автономії України М.Драгоманов вважав, що без неї неможлива національна автономія, наголошував, що українці не можуть не бути громадянами великого союзу вільних народів. Вирішення національного питання в Україні він вбачав у створенні вільної федерації народів. А перспективи державно-політичного життя України не зводив тільки до дилеми “з Росією чи без”. Перспективи у цьому питанні він пов’язував із вибором громадянами майбутньої демократичної України, ідеалом якого повинна бути не реанімація минулого, а неухильний поступ уперед. Орієнтиром, на його погляд, є вільна нова Європа як можливе державне утворення, - європейська конфедерація держав.
Для Драгоманова було очевидним, що тільки “в напрямку руху світового, бо інший нас роздавить” можливе остаточне вирішення національного питання для України. Єдиним шляхом у цьому напрямі може бути рух до європейської цивілізованої України як єдності, соборності демократичного життя, а не примусової обов’язкової національної єдності. Джерелом єдності він вважав права людини і громадянина, місцеве самоврядування територій і національних громад, кожна з яких у межах компактного проживання повинна мати умови для свого національно-культурного розвитку. Ці громади добровільно об’єднуються у федеративну спілку (спілку спілок “знизу - вгору”), в якій законними володарями України є не лише українці, а й інші народи, що споконвіку вносять свій доробок у розвиток її матеріальної та духовної культур.
Драгоманов М.П. завжди спирався на загальнолюдські цінності, визнавав пріоритет всесвітньої єдності, в якій загальнолюдське не заперечує національно-осібному.
Висновки
Формування світогляду М.Драгоманова ґрунтувалося на широких узагальненнях загальноєвропейського історичного процесу, від якого він ішов до осягнення вітчизняної історії та реалій тогочасного суспільно-політичного й культурного життя України. Вершину історичної науки та соціальної філософії України середини XIX ст. становили ідеї кирило-мефодіївців. Тому цілком природним було прагнення Драгоманова переосмислити саме їх, а без такого дослідження не можна визначити справжнє місце мислителя в суспільно-політичній історії України.
В основі драгоманівської концепції філософії історії лежить, з одного боку, ідея прогресу, а з другого – соціологічне розуміння історичного процесу. Її підґрунтям є філософський раціоналізм. Практичні висновки з цієї концепції стосуються соціальної філософії Драгоманова.
Ми мали на меті також показати цілісність світогляду мислителя, тісний зв’язок його громадських переконань з ідеями історіософії. Головним завданням теоретика, яким вважав себе Драгоманов, стосовно практичної політики є, на його думку, вироблення мети політичного руху, визначення того, як треба “робити історію”. В драгоманівському розумінні історія стає для політики важливою аналітичною дисципліною, яка спрямована не лише в минуле, але покликана осягнути й майбутнє у вигляді певного суспільного ідеалу.
Зважаючи на негативне сприйняття Драгомановим політики як сфери влади і прагнення віднайти практичні втілення теоретичної мети політики в суспільній культурі, в роботі обґрунтовується пріоритетність культурологічного аспекту його політичної філософії. У світогляді Драгоманова уявлення про суспільну культуру є органічним компонентом, який визначає спосіб
“робити історію”, на відміну від способу діяльності як такої. Поняттям “суспільна культура” охоплюються “соціально-культурно-політичні ідеї”, які виробилися протягом тривалого часу, форми громадського життя та ведення господарства, притаманні даному народові. Це поняття характеризує конкретний народ як суб’єкт історії. Тому структура історичного знання, оскільки мова йдепро суспільний розвиток та про потреби, визначені суспільними інтересами, включає в себе знання нормативне – мету історії чи “ідею історії” як культури. Ця ідея не є інтуїтивним переживанням, це – науково обґрунтований суспільний досвід. Тож сутість проблеми для Драгоманова зводилася до з’ясування того, що собою являла ця “ідея історії” взагалі та стосовно українського народу зокрема. Виходячи з того, що “ідею історії” створює лише самосвідомий народ, народ діяч, Драгоманов постійно працює над пошуком і обґрунтуванням ідейності “нового українства”, однак вважає, що саме воно покликане відкрити якісно новий сенс свого духовного буття у ширшому культурному контексті, аніж це було притаманне “старому українству”. Європейський вимір розуміння національної ідеї як мета свідомого українства, що має “робити історію”, - це та революційна думка, яку Драгоманов намагається привнести в ідеологію українофільства.
Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова
Соціальні погляди М.Драгоманова
Непересічним представником соціологічної думки в Україні був Михайло Петрович Драгоманов. Драгоманов вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося.
Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, . стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала”.
Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.
Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою ставить розвиток особистості, здійснення природних прав людини на життя, свободу, власність, рівність можливостей. Саме в ліберальному русі народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави і громадянського суспільства. Ґрунтовною ознакою ліберальної філософії є міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав. Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.
Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті під назвою “Вільна спілка”. На перше місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом. Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин - суспільство - держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не випадково для обґрунтування цього принципу він активно залучає досвід демократичних країн (зокрема, праця “Швейцарська спілка”).
Самоврядування. Самоврядування - основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування - це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом “знизу догори”, де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин - громада - волость - повіт - область - держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.
Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова
В основі світогляду Драгоманова лежить ідея поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму. Проте в його соціалістичному ідеалі немає місця централізованій державі. Добровільна організація гармонійно розвинених особистостей, громади — саме це лежить в основі, на його думку, соціалістичного устрою, а шлях до цього — федералізм. Поза рамками конституційного, федералістичного принципу державного устрою немислима для Драгоманова соборна, єдина і вільна Україна, в якій має місце широке волевиявлення як громадських, так і особистих інтересів і де переважають не вузькопартійні, а загальнолюдські інтереси. У федерації він вбачав можливість демократичного вирішення національного питання, соціального визволення народу.
Однак у плані перебудови суспільства на федеративних засадах Драгоманов не акцентує уваги на питанні національно-політичної самостійності України. Національність для нього — це лише "форма", "контур", що повинен бути заповнений інтернаціональним змістом. Його план зводився до такого: спочатку вільні громади, які утворюються вільними народами, потім ці громади складають федерацію громад у межах України, яка ввійде до федеративного союзу народів Росії, а наступний етап — федерація всіх слов'янських народів — всеслов'янська федерація. За такий зв'язок "української справи з російськими процесами" Драгоманова досить гостро критикували і критикують сьогодні. Наприклад, І. Франко характеризував його ідеї як "общерусизм на українському грунті".
Сам же Драгоманов, обстоюючи національну самобутність, ідею національного відродження, у відповідь своїм опонентам стверджував, що він відкидає не справжнє національне, а, так зване, "національство". "...Національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові, тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних) по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі" (6, с. 493 — 494]. Так, співставляючи російське письменство з українським, Драгоманов віддає "пріорітет" російському, зазначаючи, що "російське письменство з усіх слов'янських найбільш цікаве для чужинців через те, що воно найменше національствує", і в той же час "це письменство само собою... національне й осібне..." А "...наше українське письменство, щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши туманне й шкідливе націоналі,ство, взятись до того, щоб обговорювати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі освічені народи" [6, с. 474].
Національну ідею він не вважав "ліком на всі лиха громадські", і, що навіть без інших культурних ідей вона "може служити джерелом великих помилок " [6, с. 483]. Заперечуючи "обов'язковий націоналізм", Драгоманов, водночас, відкидав звинувачення на свою адресу в "обрусительстві" і "об'єдинительстві". "Про моє обрусительство говорити не буду, а про моє об'єдинительство скажу, що слово це само по собі порожнє: важно, коло чого, коло кого й як хто хоче об'єдиняти. Я ж справді завше хотів побачити об'єдинення освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусідніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробуту всіх тамошніх людей і завше боровсь проти всякого роз'єдинення, котре вносять між тих людей неволя, неуцтво й сліпе своєлюбство, навіть і тоді, коли ці темні сили вкриваються одежами народолюбства" [6, с.464].
Драгоманов засуджував спроби ідеалізувати минуле українського народу, зокрема історію українського козацтва, виступав проти "підтягування" різних фактів національної історії під чиїсь погляди. Різницю у поглядах, думках він не вважав причиною підриву національної єдності.
Така "поміркованість" поглядів мислителя, особливо в національному питанні, скоріше всього може бути ідеальним варіантом, схожим на утопічність. Історія нашого життя протягом не одного століття підтверджує не здійсненність такого "об'єдинительства". Український народ в такому об'єднанні не мав і вже ціле століття після Драгоманова не має справжньої свободи і незалежності.
Щодо його суто філософських поглядів, то Драгоманов в поглядах на природу стояв на матеріалістичних позиціях, хоча називав їх позитивізмом. Він різко критикував як ідеалізм, так і релігію, обстоював віру в дію природних об'єктивних законів, дотримуючись діалектичного підходу до аналізу явищ дійсності.
+++ М.П.Драгоманов визнавав вел. роль філософіїв іст.процесі, як рез. дії багатьох факторів і різних комбінацій сусп.сил. Він користувався порів-няльно-істор.методом при розгляді соц.питань. Цей метод передбачав врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих сусп.умов, за яких відбува-ється розвиток того або ін. явища.
Філ.-політологічна концпція Драгоманова полягає в тому, що укр. нація повинна розбватися на ієрархії суверенітетів: особа-народ-держава. Мислитель розвінчував тезу про по-діл народів на державні і недержавні. Державність для укр.нації не само-ціль, а засіб самоутвердження і ду-ховного відродження. Він був при-хильником волюційного, а не револ. шляху побудови нової України.
Драгоманов заклав підвалини полі-тологічної науки і публіцистики в У., вивів укр.політ.дмку на євр.рівень. Його ідеї і сьогодні не втратили цін-ності, особливо у питаннях станов-лення державності.