28. З’ясуйте значення раціоналізму та емпіризму у філософії Нового часу

Наукова революція визначила два напрямки, два полюси філософії Нового часу. Розвиток дослідно-експериментального природознавства викликав до життя методологію емпіризму, а математизація наукового знання - раціоналізм.

Емпіризм (від грец. εμπερα - досвід) - напрямок у теорії пізнання, який визнає почуттєвий досвід єдиним джерелом знання і вважає, що зміст знання може бути представлений або як опис цього досвіду, або зведено до нього. Бекон, Гоббс, Локк, Конділ'як виступали з позицій матеріалістичного емпіризму, стверджуючи, що почуття відбивають у пізнанні об'єктивно існуючі речі. На противагу цієї позиції суб'єктивно-ідеалістичний емпіризм (Беріслі, Юм) визнавав єдиною реальністю суб'єктивний досвід.

Емпіризм Нового часу виник із критики середньовічної схоластики, безплідності її методу, заснованому на некритичному звертанні до авторитету, догматизмі, умоглядності, відсутності систематичного спостереження і експерименту.

У рамках емпіризму розроблялися індуктивний і експериментальний методи пізнання. Індукція - це рух думки від окремих фактів до загальних принципів, від конкретного до абстрактного.

Філософи-емпірики поставили також цікаву гносеологічну проблему співвідношення "первинних" і "вторинних" якостей речей.

Раціоналізм (від лат. ratio - розум) - філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання і поводження людей.

На противагу релігійному догматизму раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Мальбранш, Лейбніц) виходили з ідеї природного порядку - нескінченної причинної мети, що пронизує увесь світ. В XVII-XVIII століттях культ розуму став одним з філософських джерел ідеології Просвітництва.

У раціоналізмі розум є одночасно джерелом і критерієм істинності знання. Раціоналізм опирається на дедуктивний і аксіоматичний методи пізнання світу, об'являючи математику взірцем строгого і точного знання, якому повинна наслідувати і філософія.

І раціоналісти, і емпірики, розробляючи проблеми наукового методу, вплинули на розвиток науки і просвітництва.

29. Характеристика філософських поглядів Бекона та Декарта

Філософія Френсіса Бекона (1561-1626) підкорена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання.

Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні.

Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства.

Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в "Новому Органоні".

Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини.

Саму логіку він розуміє як знаряддя пізнання — органон. Однак запропонована і детально опрацьована Беконом логіка кардинально відрізняється від арістотелівської, що спиралася на теорію силлогізму.

Створення нової науки та філософії, вважав Бекон, можливе тільки після усвідомлення причину що ведуть до помилок.

Бекон систематично критикує побудовану на арістотелізмі схоластичну систему розуміння причин та наслідків, класифікацію родів та видів. Наголошуючи значення математики, він розробляє своє розуміння предмета пізнання.

Пізнання природи, констатує Бекон, суттєво відрізняється від пізнання людини чи антропологічного пізнання. Антропологія розглядає людину як окрему одиницю та члена суспільства.

Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованість філософії Нового часу. Найбільш відомими його творами є: "Правила для керування розуму", "Міркування про метод", "Міркування про першу філософію", "Начала філософії".

Декарт — автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Його наукові пошуки призводять до закладення основ геометричної оптики. Він створює анатомічну схему людського ока. Саме Декарт висунув ідею умовного рефлексу та створює модель рефлекторної дуги нервової діяльності. Заслуги Декарта у створенні сучасної математики значні та добре відомі.

Декарт підгримує антисхоластичну спрямованість філософії Ф.Бекона. Однак він не може погодитися з Беконом у оцінці дедукції як методу пізнання. Декарт значну увагу приділяв математичним дослідженням, а, як відомо, математика будується і розвивається насамперед у формі дедуктивної системи знання. Тому, визнаючи присутність вказаних Беконом "ідолів", Декарт звертає увагу на проблему спрямованості емпіричного пізнання, індукції.

Рух кожного тіла (Декарт розглядає тіла лише механістичне) відбувається з причин, які лежать за межами даного тіла. Вітрильник рухається завдяки дії вітру, завдяки течії рухається водяний млин, ядро вилітає з гармати завдяки згоранню пороху тощо. Користуючись цим принципом, він заперечує можливість існування порожнечі. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога.

Дуалізм Декарта зробив можливим двоїсте тлумачення його вчення, яке швидко розповсюдилося та знайшло багатьох послідовників у Європі.