21. Філософія античності класичного періоду

Філософія - одна з найдавніших сфер духовного життя. Вся багатогранна культура обумовлює різні цивілізації, що існували в минулому і існуючі в наші дні, і включає в себе ту чи іншу суму філософських знань. Софісти з'явилися і могли з'явитися тільки тоді, коли розвиток грецької демократії вже сильно розмило ті кордони, які існували між станами. Воно таким чином змило колишні канали побутового укладу і ціннісних установок, що раніше не піддавалися ніякої рефлексії. Індивід відчув себе вже не просто членом свого ''цеху'', а самостійною особою і усвідомив, що все, перш сама приймає на віру, має бути піддано критиці. Суб'єктом критики він вважав самого себе. Ось це виділення індивіда, як самостійної реальності і було тим ґрунтом, на якій тільки й змогла з'явитися софістика. У другій половині 5 ст. до н. е.. в Греції виникло інтелектуальне протягом, зване софістикою. Софісти сприяли подальшому розвитку індивідуалізму. Софісти були в Греції особливим шаром здійснюють філософію зв'язування воєдино всіх інших груп і індивідів, не випадково політична діяльність і підготовка до неї були одним з основних занять софістів. Софістів справедливо називали представниками грець

22. Сократ, Платон, Аристотель

Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.)

23. Суть вчення основних представників елістичного періоду античної філософії

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. Її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мислення.

Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм.

Стоїцизм (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його представниками були Луцій Сенека (4 до н. е. — 65) та імператор Марк Аврелій (121—180). Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія).

Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям.

Значного поширення в цей час набув і скептицизм.

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204— 270), Порфирій (232—304), Прокл (410—485).

Особливою проблемою є відношення неоплатонізму і християнства.