1. Вдале географічне розташування ( на перехресті важливих торговельних шляхів, важко доступність для набігів кочівників.

2. Віддаленість від Києва послаблювала залежність від центральної влади.

3. Об’єднання зусиль Галицького і Волинського князівств для боротьби з агресією сусідніх Польщі та Угорщини, а пізніше монгольської навали і наступу хрестоносців.

4. Існування багатих родовищ солі сприяло розвитку торгівлі та економічному зростанню цих земель.

Галицько-Волинська держава – це друга держава після Київської Русі, яка продовжила її культурні традиції, а також стала центром політичного та економічного життя, який забезпечував високий розвиток укр. земель. Саме це князівство ціле століття утверджувало державну організацію на укр.землях, ставши спадкоємцем Київської Русі.

13 . Поясніть які фактори, на вашу думку, вплинули на формування і розвиток української народності.

14. Визначте, яку роль у боротьбі з монголо-татарськими та іншими іноземними загарбниками відіграли Київська Русь і Галицько-Волинське князівство. Київська Русь - могутня європейська держава - відіграла величезну роль як в історії України, так і у світовій історії. Об'єднавши під своєю владою східних слов'ян, Давньоруська держава врятувала їх від знищення і поневолення з боку інших держав і народів. Створення єдиної централізованої держави Київської Русі сприяло швидкому розвитку виробничих сил, прогресові у землеробстві, ремісництві, торгівлі, заснуванні великих міст. Київська держава на Сході Європи відіграла ту саму роль, що її в Західній Європі відіграла імперія Карла Великого. Впродовж 200 років вона заступала шляхи східним степовим кочівникам, рятуючи Візантію і Західну Європу від поневолення. Велике історичне значення Київської Русі полягає і втому, що вона виступала східним форпостом європейського християнського світу, сприяла розвитку широких торговельних зв'язків з Візантією, Угорщиною, Німеччиною, Швецією, Норвегією, Францією, Англією, Польщею.,Чехією і Болгарією.Що ж до Гальцько –Волинського князівство, то створивши в Карпатах систему оборонних ліній та сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, Ярослав Осмомисл успішно воював проти угорських і польських агресорів, половецьких орд. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати залежність від Галича. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою попередників, які у боротьбі проти волинських і київських князів орієнтувалися на Суздаль. 15. Співставте внутрішню та зовнішню політику українського королівства часів правління Лева І, Юрія І, Юрія ІІ. 1)По смерті князя Данила 1264 р. Галицько-Волинське королівство розпалося на кілька частин. Західну Волинь утримав у своїх руках брат Данила Василько Романович, заповівши ці землі своєму єдиному синові Володимиру. Галицьке, Перемишльське і Белзьке князівства зберіг за собою старший син Данила Романовича — Лев.Саме він вирішив об'єднати землі батька під однією рукою. До своїх володінь він приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття з м. Мукачевим. По смерті Шварна він посів Холмське князівство, у 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Невдало претендував на литовський престол. У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв'язки підтримував також із Чехією та Тевтонським орденом. Що ж до відносин з Ордою, то тут Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а рахувався з їхньою волею. Зокрема, йому доводилося, навіть всупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Проте, незважаючи на таку лояльність, Леву все-таки не вдалося забезпечити спокій в державі, бо монголо-татари використовували галицько-волинські землі як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. 2) Юрій І Львович був онуком Данила. За часів його правління (1302—1308)королівство досягло свого розквіту, здобуло спокій та економічний добробут. Своєю столицею Юрій І обрав Володимир-Волинський. За його володарювання 1303 р. в Галицько-Волинській державі за згодою константинопольського патріарха була утворена окрема українська православна митрополія — Галицька (1303). Ця подія засвідчила неперервність церковної традиції України-Русі, самостійність української церкви та допомагала захищати незалежність об'єднаного князівства. Добрими були стосунки Юрія І із сусідніми країнами, зокрема Куявською лінією польських князів, а з Тевтонським орденом він навіть уклав союз.По його смерті закінчився період розквіту Галицько- Волинського князівства. 3) Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало. 1325 року галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Лева II, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши в такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. 1337 р. разом із татарами він навіть намагався повернути Люблін, але невдало. Юрій налагодив дружні стосунки з Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Гедиміна. Цьому князеві випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно. Загибель Юрія II Болеслава мала для Галицько-Волинської держави негативні наслідки. З його смерті скористалися західні сусіди, котрі прагнули збільшити власні території за рахунок українських земель. Державами, які скористалися з ослаблення руських земель, стали Литва, Польща та Угорщина. Внаслідок тривалої війни (1340—1349), яку розв'язали проти Галицької держави (Волинь мирним шляхом була інкорпорована Литвою) Польща та Угорщина, остання незалежна держава Русі-України припинила своє існування у 1349 p., а її землі були поділені між переможцями. Пізніше Галичина закріплюється за Польщею. 16. Поясніть які позитивні зрушення у соціально-економічному та культурному житті мали місце в період феодальної роздробленості?

У процесі розвитку феодальних відносин на Русі холопи поступово зникли як соціальна верста. Основною галуззю господарства Київської Русі було орне землеробство. З розвитком феодального укладу, перетворенням його у пануючий спосіб виробництва, утвердженням феодальних класів виникає і феодальне право. Збірником, в якому знайшли відображення основні моменти карного права і судового процесу, стала Руська правда Ярослава Мудрого. Князювання Володимира і Ярослава утворило цілісну епоху в розвитку Русі, яка характеризувалась припиненням далеких і виснажливих походів і прагненням до внутрішньої консолідації Київської держави, яка стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі. Однак після короткочасного піднесення України-Русі почався тривалий період феодальної роздробленості, який характеризувався загостренням політичних суперечностей, посиленням феодальних усобиць. Розчленування великих ранньофеодальних імперій на ряд королівств або князівств було неминучим етапом розвитку суспільства. В звязку з цим феодальну роздробленість не можна трактувати як регрес, рух назад. Київська держава забезпечила розвиток у своєму складі цілій низці земель-князівств, які зуміли протягом багатьох десятиріч відбивати натиск кочівників, вторгнення західних феодалів. Однак величезні обшири давньоруської держави були непотрібні для оптимального розвитку феодального господарства, суспільних інституцій, які не могли створити міцний фундамент для її тривалого існування. Основна частина панівних верств — місцеве боярство, дружина потребували державних структур у значно менших масштабах, тісніше повязаних з місцевими потребами, здатними оперативніше забезпечувати їм підтримку в утвердженні їх привілейованого становища. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, вже не могла зберегтись і в результаті розпалась на півтора десятка самостійних князівств. 17. Покажіть як змінювалося становище українського селянства в литовсько-польську добу.

Селянство було антиподом шляхти: що більше шляхта здобувала прав та багатства, то більше втрачало їх і убо­жіло селянство. Цей процес характеризує увесь перший період ли­товсько-польської доби й закінчується Люблинською унією — зак­ріпленням селян усіх категорій, що знайшло правне оформлення в III Литовському статуті. На початку доби серед селянства України були ті самі три ве­ликі категорії, що й за княжої доби: вільні селяни — смерди; не­вільники, раби, челядь; селяни напіввільні — закупи. Вільні селяни мали власні землі, господарства. Спочатку вони зберігали свої права, і їх називали «тяглими», бо вони несли «тяг­ло», та «похожеми», бо мали право переходити з місця намісце. За­кон боронив права вільних селян. За вбивство вільного селянина каралося як за вбивство шляхти­ча, хоч кара була менша. Селянин міг виступати в суді як свідок, міг бути свідком при складанні тестаменту тощо. Головно він мав права ва землю, які базувалися на «Руській Правді»: міг її продати, пода­рувати, заставити, передати в спадщину. Міг викорчувати землю в лісі і володіти нею. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло селян права на землю. В селах існували сільські громади. Селяни жили «дворищами» — громадками переважно родичів, хоч могли бути там і сторонні люди; вони мали голову і членів, так званих «поплечників» або «потужників». У всіх офіційних справах уряд рахувався тільки з головою. В дворищі бувало кілька хат, і всі вони перед державою, як цілість, були одиницею оподаткування — «тягла». З XVI ст., під впливом польського права, відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати належною державі або панам. В судах щораз частіше заперечу­ється право селянина продавати власний ґрунт. Цю практику зат­вердив у 1588 році III Литовський статут. Бажання держави уніфікувати розмір дворищенського земле­володіння та збільшити тягла селян викликало в 1528 році встанов­лення «Устави на волоки». Нова система визначила точно розмір «волок» — 33 морґи на дворище, себто 19,5 десятин; решту землі, «зайву», переведено на шляхту. На цих землях пани влаштовували свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність. До за­ведення нової «установи» спонукала також зміна в економіці Евро-пи. В XVI столітті збільшується «Устава на волоки» значно обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт до Европи, «Устава» встановлювала для селян низку натуральних повинностей.Залежність селян від панів не обмежувалася виконанням по-винностей: держава наділила панів правом суду над селянами, що стало їхнім новим джерелом прибутків. Спочатку це право надава­лося лише окремим особам, а з 1457 року його поширено на всіх землевласників. Лише тяжкі злочини залишалося в компетенції дер­жавних судів: розбій, наїзд, насильство над шляхтичем, покалі­чення шляхтича та підпал. Залежно від характеру повинностей, селяни поділялися на три категорії: І. Тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі з своєю худобою; таких було найбільше. Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на тиждень. Крім праці в полі були різні податки, які називали по-різному: в Україні — «подимщина», в Білорусі — «посощина». Грошовий податок, що його збирала держава, нази­вався «серебрщина». Пани платили з населення державі податок («дякло» та «стації») натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою і т. д. З переданням прав на селян панам, вони стали щороку збирати «стації»: курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім того була особиста служба селян: повіз — підвідна, направа шляхів, мостів, сторожів-щина (обов'язок відбувати сторожу в степах, у замках), пригін — особиста служба на панському дворі. II. Ремісники й службові селяни. Були цілі села колісників, ко­валів, пекарів. Вони творили сотні, якими керував сотник. До них належали службові селяни: рибалки, бортники, конюхи, які жили здебільшого біля замків. III. Чиншові селяни, або данники платили чинш із своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо. Чиншовики були переважно там, де пани не потребували праці на ріллі, але з ростом фільвар­ків чиншовики поволі зникали, і Ш Литовський статут вже майже не знає їх.