95. Поясніть, якими були передумови здобуття Україною незалежності.

Створення Руху як масової громадсько-політичної організації знаменувало ліквідацію монополії КП України на політичну діяльність. В Україні почалося формування багатопартійності. Цей процес активізувався після лютневого (1990 р.) пленуму ЦК КПРС, який під тиском обставин погодився вилучити з Конституції СРСР горезвісну шосту статтю, що закріплювала керівну роль партії в радянському суспільстві.

За короткий час про початок своєї діяльності заявили Українська національна партія (УНП), Демократична партія України (ДемПУ), Партія зелених України (ПЗУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об’єднана Соціал-демократична партія України та ін.

Поява нових політичних партій відбувалася одночасно з наростанням внутрішніх суперечностей у Компартії України. У січні 1990 р. група комуністів-реформаторів заявила про створення Демократичної платформи. Основною своєю метою вони проголосили перетворення КПРС на демократичну партію парламентського типу. Демплатформа виступила також за перетворення КПРС на союз компартій республік, за ліквідацію її унітарного характеру. Переконавшись у неможливості демократизації КП України, Демплатформа виділилася в окрему політичну партію — Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. продемонстрували посилення впливу опозиції та ослаблення авторитету й можливостей КП України. Незважаючи на нерівноправні умови, відсутність в опозиції доступу до засобів масової інформації, вона, об’єднавшись у Демократичний блок, одержала майже третину голосів у Верховній Раді. Згодом депутати від Демблоку оформилися в опозиційну Народну Раду.

95. В чому на Вашу думку полягають труднощі у розбудові незалежності України.

Проголошення незалежності України принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Розв’язання завдання будівництва нової держави – суверенної й самоврядної, незалежної та відкритої, демократичної і правової, як засвідчив подальший розвиток подій, наштовхнулося на цілу низку дуже непростих проблем.

Слід зазначити, що адміністрація Дж.Буша спочатку поставилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Розміщені на її території стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали республіку на третю в світі, після Росії та США, ядерну державу. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну й незабаром установили з нею дипломатичні відносини.Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.

2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошувалося, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спиратиметься на власні загальнонаціональні інтереси.

Протягом 1992–1993 рр. Україна вступила в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін., приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», стала членомНаради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породило ілюзію того, що труднощі, пов’язані з перехідним періодом, будуть розв’язані безболісно і в короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Політичні партії і рухи обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Однією з гострих проблем, що виникли перед Україною, стало виконання зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин, оскільки після здобуття незалежності, відносини між двома державами почали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна».

Уряд Б.Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. На противагу цьому Україна вважала СНД інституцією, яка б поповнювала і координувала процес формування якісно нових двосторонніх відносин з іншими новопосталими незалежними державами. Загалом Україна виходила з того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво.

Верховна Рада України 1 грудня 1991 р. ратифікувала Угоду про створення СНД, а 20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголосила, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Україна не стала учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку. Статут СНД, прийнятий 22 січня 1993 р., не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає із ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД.

Вже через кілька днів після проголошення Акту про незалежність України кілька провідних російських політиків поставили під сумнів суверенітет нашої держави щодо Криму й Одеської області. Це викликало кризу в російсько-українських відносинах. Напруженість тільки посилювали антиукраїнські заяви та навіть рішення, які приймалися в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського питання».

У відносинах з Росією українське керівництво намагалося вирішувати болючі питання методом переговорів. Уряд нашої держави наголошував, що Крим є невід’ємною складовою частиною України, а рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. щодо його входження до складу УРСР повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об’єднували Україну й Крим протягом довгого часу. Тож відсутні будь-які причини для ревізії цього рішення. Така позиція повною мірою відповідала вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада приділили багато уваги проблемам Збройних сил. У жовтні 1993 р. Верховна Рада затвердила воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки. Була розроблена програма скорочення Збройних сил, оскільки чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності (на час проголошення незалежності підрозділи Радянської армії в Україні налічували 726 тис. осіб).

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписав заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєдналася до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». 23 березня 1994 р. Президент Л.Кравчук підписав у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.