79. Розкрийте особливості впровадження неПу в Україні (зміна віх і лібералізація національної політики; проблема українізації).

Понад шість років безперервних війн і революцій дорого коштували Україні. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій і вимушеної еміграції вона втратила велику кількість людей. Промисловість була зруйнована, обсяг її продукції зменшився. Однак причини катастрофічного стану економіки полягали не лише у воєнній руїні. Значною мірою це був наслідок політики воєнного комунізму, яка підірвала матеріальну заінтересованість виробників у результатах своєї праці. Україна особливо постраждала від цієї політики. Причини переходу до непу: глибока соціально-економічна і політична криза влади, масові повстання в сільській місцевості, намагання утримати владу в будь-який спосіб. Ще на початку 1921 р. більшовицьке керівництво не мало наміру відмовлятися від воєнного комунізму. Однак московське керівництво, Ленін розуміли, що подальше здійснення політики воєнного комунізму може призвести до селянської війни. На X зїзді РКПб в березні 1921 р. було покладено початок системі заходів, які згодом назвали новою економічною політикою. У сільському господарстві НЕП передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був вдвічі меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися в кооперативи. У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об'єднуватися в трести. Було відмінено обов'язкову трудову повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості дозволялося використання найманої праці та оренди. У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. У 1922— 1924 pp. було введено в обіг червонець. Досвід громадянської війни свідчив, що без задоволення мінімуму національних потреб українського народу доля більшовизму в республіці завжди буде під загрозою. Саме ця обставина була основою політики «коренізації», яка після XII з'їзду РКП(б) (1923) впроваджувалася в усіх радянських республіках, а в Україні мала назву українізації. Українізація стала офіційною лінією більшовицької партії, вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. КерувалиГ. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Вони виходили з того, що українізація за умов збереження радянської влади має ліквідувати наслідки пригнобленого становища, в якому український народ перебував до революції. Українізація з її гаслами національного відродження сприяла залученню до культурного будівництва багатьох представників національної інтелігенції, які щиро прагнули служити народові, сприяти його соціально-економічному та духовному піднесенню. Не випадково перша половина 20-х років відзначена поверненням в Україну ряду відомих діячів національної культури, котрі залишили батьківщину в роки національно-визвольних змагань. Для наукової роботи в республіці повернувся Грушевський. 3 перших кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату. Згідно з даними уряду УСРР, на початку 20-х років органи радянської влади в Україні переважно обслуговувалися російськими або російськомовними чиновниками. Багато хто з них не сприймав українізацію, вважаючи її політичним маневром, поступкою «петлюрівщині», і всіляко саботував. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив з «теорією», в якій доводив, що в Україні точиться «боротьба» двох культур: російської — «пролетарської, передової», і української -«селянської, дрібнобуржуазної, відсталої». Більшовики в цій боротьбі, природно, повинні бути на боці російської культури. Але ця шовіністична теорія була засуджена, У 2 половині 20-х років ситуація змінилась. З великими труднощами вдалося перевести на діловодство українською мовою 75 % місцевих державних установ і організацій. Українізація стала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату. В 1927 р. в апараті ЦК КП(б)У 42 % працівників володіли українською мовою.