6. Порівняйте і дайте оцінку діяльності князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Внутрішньополітична діяльність князя Ярослава. Доба правління князя Ярослава, названого пізніше Мудрим, стала періодом розквіту і найвищого піднесення Київської Русі. У державотворчій діяльності він став гідним продовжувачем свого батька, князя Володимира.

Унаслідок здобутої перемоги Ярослав назавжди відігнав печенігів від кордонів Русі. На місці битви було збудовано Софійський собор (назва походить від грецького слова «софія»), присвячений Мудрості Господній.

Князь Ярослав сприяв зміцненню центральної влади, що послабилася під час міжусобної боротьби між синами Володимира. Опорою князя були бояри, а в головних містах Київської Русі він посадив своїх синів.

 

Чимало зусиль докладав Ярослав для створення нових і розбудови існуючих міст. Чимало коштів він витрачав на будівництво в Києві, намагаючись перетворити його на суперника Константинополю. Князь укріпив Київ, звівши «місто Ярослава» — систему укріплень із ровами і земляними валами заввишки 14 м із міцними дубовими стінами та баштами, яка простяглася на 3,5 км.

 Зовнішня політика князя Ярослава. Значну увагу Ярослав приділяв зовнішній політиці. Скориставшись міжусобицями в Польщі після смерті короля Болеслава Хороброго, він у 1030—1031 рр. відвоював у поляків «Червенські міста». На північному заході князь розширив кордони своєї держави до Фінської затоки і заснував на завойованих землях місто Юр’їв (його назва походить від християнського імені князя).

За Ярослава провідним напрямком зовнішньої політики Київської Русі залишався південний. Протягом майже всього періоду його правління відносини з Візантією залишалися дружніми. Руські дружини воювали разом із візантійцями за тисячі кілометрів від Батьківщини. Зокрема, у 1038—1041 рр. завдяки допомозі руського війська візантійці змогли втримати острів Сицилія, який намагалися захопити араби.

7. Поясніть чому з різних світових релігій було обрано саме християнство в його візантійсько-православному варіанті?

Традиційно в історіографії стверджується, що реформа язичництва була покликана зримо об'єднати різнорідні місцеві культи різних частин недавно об'єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і зміцнити цю саму державну єдність Давньоруської держави.

Щоправда, подібні твердження, хоч і мають доволі давню історіографічну традицію, все ж не є загальноприйнятими нині. Ще на початку ХІХ ст. історики віднайшли джерельні докази того, що Володимир насправді запровадив не цілий пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на Русі культ язичницького бога Перуна. А пізніша літописна легенда була потрібна давньоруським авторам лише для того, аби ще більш зримо показати вади князя-язичника, що в уяві літописця ХІІ ст. могло бути більш гріховним, ніж поклоніння багатьом богам, аби потім зобразити його разюче перевтілення в суцільну доброчинність.

Вочевидь, подібного роду ідеологічним цілям слугує і такий своєрідний літописний літературний образ як "вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним сюжетом вітчизняної історії. Як відомо, його суть зводиться до того, що напередодні хрещення Русі до Володимира приходили місіонери мусульмани, іудеї, "німці", навертаючи князя-язичника до своєї віри. Грецький "філософ" до Києва прибув останнім. Але його тлумачення різниці між праведниками і грішниками, розповіді про сцени Страшного суду та можливості посмертного воскресіння для праведників настільки вразили Володимира, що для себе особисто він остаточно і безповоротно обрав шлях, по якому личило йти далі. Але для того, аби не помилитися у своєму виборі, він розіслав в різні кінці світу десять своїх бояр, аби ті наочно могли пересвідчитися в правильності рішення князя. Повернувшись до Києва, бояри утвердили переконаність Володимира, акцентувавши увагу на тих почестях, які їм влаштували візантійський імператор і константинопольський патріарх, а також - красі й пишності "грецької" служби.

Але, як цілком слушно зауважують учені з цього приводу, ні вся попередня історія, ні тривалі економічні зв'язки, ні пам'ять славних предків, ні сама географія не залишала князю Володимиру іншого вибору, ніж того, що вчинив він у 988 р. Говорячи про хрещення Русі князем Володимиром не можна оминути увагою ще один сюжет, тісно пов'язаний з ним - так звану "корсунську легенду". В основі цього сюжету лежить проблема хрещення самого князя, яке відбулося трохи раніше, ніж хрещення ним киян і всіх русів.

Давньоруський автор однозначно стверджував, що місцем прилучення Володимира до християнської Церкви стало найбільше візантійське місто Північного Причорномор'я - Корсунь. Історики вже досить давно поставили під сумнів цю інформацію, логічно припускаючи, що в князя зовсім не було потреби їхати для здійснення цього таїнства до далекого Корсуня, якщо в Києві вже майже століття існував християнський храм, а самі християни жили в самісінькому центрі міста. Інша справа, що вже пізнішим давньоруським книжникам, аби ще більше сакралізувати ім'я Володимира-Хрестителя, знадобилося "відправити" його до Візантії, щоб він саме там, у сакральній столиці світу, прилучився до нової віри. Хрещення у Візантії істотно міняло місце володаря в ієрархії влади та статус його країни з-поміж інших держав.

Введення ж християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) — опору візантійського панування в Криму — і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення.