63. В чому, на Вашу думку, полягало історичне значення дисидентського руху для майбутньої долі українського народу.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Значення дисидентської боротьби полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі. І Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків часу перебудови, які продовжували все своє життя продовжували усіма своїми силами вплинути на життя звичайного люду та змінити його на краще. ¹ Отже, про дисидентський рух можна сказати, що це масштабна течія, яка була пов'язана насамперед із соціально-економічною напруженістю. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найбільшим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

64. Визначте основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики, зміст соціально-економічних реформ Гетьманського уряду, Директорії, більшовиків в Україні в роки громадянської війни Внутрішня і зовнішня політика Гетьманського уряду.Дестабілізації ситуації в Українській державі сприяли численні терористичні акти бойових груп російських лівих есерів і чекістів, які організували вбивство в Києві німецького фельдмаршала Г. Ейхгорна. З травня до початку листопада 1918 р. у Києві перебувала чисельна делегація РСФСР — легальне гніздо шпигунства та підривної діяльності. За 230 днів гетьманського режиму в Українській державі було прийнято більше 300 законопроектів, відновлено роботу Українського Червоного Хреста, надано допомогу українським військовополоненим в Німеччині й Австрії, проведено попередню роботу з формування збройних сил: створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували "безумовну відданість ідеї незалежної України". Влітку 1918 р. в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, складено реєстр піхотних та кінних полків, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус — загальна козацька військова школа — Академія Генерального штабу. До армії було залучено 202 генерали, та оскільки більшість з них, як і старших офіцерів, була русифікована, виникло небезпечне розходження між принципами військового будівництва й суб'єктивними настроями офіцерства. Передбачалося здійснити масовий призов до війська, запис громадян до реєстрового козацтва.

Відновлення УНР. Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів. Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін. Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод. Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави. Напружена боротьба точилася серед прихильників класових та загальнодемократичних принципів будівництва української державності. Було вирішено дотримуватися "трудового принципу". Вибір такої форми влади зумовлений особливістю етносоціальної структури тогочасного українського суспільства, адже в ньому за соціально-класовою структурою в українському суспільстві домінувало селянство. Тому суперечності між етнічно українським селом та інонаціональним містом, українським селянством і чужоземним панством суттєво впливали на ідеологію державотворення доби Директорії. На думку провідників УНР, "трудовий принцип" передбачав владу трудового народу при позбавленні представників експлуататорських класів виборчих прав.

Більшовики

Заклик до припинення війни, укладення миру без анексії і контрибуцій, з яким виступили російські революціонери, був націлений на досягнення трьох завдань. По-перше, він служив гаслом, здатним об'єднати навколо більшовиків на антивоєнній основі широкі верстви змученого війною населення. По-друге, укладення миру дозволяло зосередитися на внутрішніх питаннях, щоб реалізувати радикальні комуністичні перетворень в Росії. По-третє, антивоєнна хвиля і революції, що очікувалися на заході, повинні були сприяти встановленню там політичних режимів, споріднених більшовицькому. Це могло б привести до створення цілого блоку держав з однотипним суспільно-політичним ладом, здатних протистояти "буржуазним державам". У керівництві більшовицької партії в 1917-1918 рр. йшли цілком серйозні дебати про те, який напрям вважати пріоритетним: усередині- чи зовнішньополітичне. Окремі діячі вищого керівництва РСДРП(б) - "ліві комуністи" Н.И.Бухарина і, частково, Л.Д.Троцкий допускали, що при певних обставинах внутрішні завдання, у тому числі завдання утримання влади в руках більшовиків, можуть бути принесені в жертву інтересам сприяння розгортанню світової революції. Говорячи про революцію на заході, більшовики розраховували передусім на соціальні вибухи в Німеччині і Австро-Угорщині. Особливі надії покладалися на останню, оскільки саме громадське бродіння в нових державах, що утворилися в східно-європейському регіоні, здавалося більшовикам, несло в собі потужний революційний потенціал. Німецька революція 1918-1919 рр. і створення регіональних радянських урядів в Німеччині. Очевидно, що доктринальні рамки зовнішньої політики більшовиків не допускали можливості скільки-небудь конструктивної співпраці з провідними світовими державами або відновлення чого-небудь.