38. Розкрийте особливості адміністративно-політичного устрою Лівобережжя (Гетьманщини), Слобожанщини, Запоріжжя, Правобережжя, Північної Буковини, Закарпаття.

СЛОБОЖАНЩИНА

Масові переселення українців випали на середину XVII ст. Складність внутрішньої ситуації, пов'язаної з Національно-визвольною війною, змушувала родини, а то й цілі села залишати рідні місця й вирушати в небезпечну дорогу. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого краю - Слобідська Україна, або Слобожанщина.

Залишали обжиті місця й вирушали в небезпечну подорож здебільшого заможні козацькі родини. Заохочувані царським урядом, вони отримували певні привілеї.

До головних з-поміж них належало право займанщини. Кожен переселенець привласнював стільки землі, лісу, сіножатів, скільки міг обробити.

Зайнята земля не обкладалася податком. Так само не бралися податки і з господарських промислів. Замість сплати податків, українські переселенці зобов’язувалися відбувати військову службу.

Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України

Сформувалося п’ять козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною.Посада полковника була виборною. Він очолював адміністрацію полку, стверджував судові постанови, роздавав поселенцям вільні землі, а також командував полком під час походів.

Полковників обирали довічно. Крім того, на Слобідській Україні нерідкотраплялося успадкування посади полковника. Це зумовлювалося особливостями заселення нових земель: полковники звичайно були ватажками переселенських груп. Вони мали надзвичайний авторитет, бо фактично були засновниками полків, на відміну від Гетьманщини.

У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини, накинута царатом.

Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі.

Кожний полк окремо і в різний час одержував царську жалувану грамоту, в які визначалися його права на козацький устрій, вільну торгівлю, звільнення від податків на землю тощо.

Вибраних у полках полковників бєлгородський воєвода, якому вони підпорядковувалися у військових справах, пропонував цареві як ... кандидатів на цю посаду.

Кількісний склад козацьких полків не був постійним.

Реєстр усіх слобідських полків містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.

ГЕТЬМАНЩИНА

На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Він зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий.

Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники.

До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінними отаманами.

Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювали і вирішували усі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидаликозацьку старшину (див. також Генеральна військова рада).

Управління містами у Гетьманщині здійснювалося відповідно до їхнього статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава,Батурин та інщі), управляли виборні магістрати. Міста ж, які не дістали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник.

У 2-й половині 17 сторіччя Україна внаслідок десятирічної виснажливої громад, війни та збройної інтервенції іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир’я 1667 та «Вічного миру» 1686 територія Лівобережної України з Києвом та Запоріжжям опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (1699 до Польщі приєднано Поділля, яке перебувало під владою Туреччини). Південна Київщина і Брацлавщина з містамиТрахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатись незаселеною.

Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин.

Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини

Зберігався майже без змін з часів Національно-визвольної війни. Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.

Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина - обозний, писар, двоє суддів, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.

Безпосереднє ведення справ покладалося на Генеральну військову канцелярію.

Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман.

У другій половині XVII ст. його обирала вузька Старшинська рада, рішення якої схвалювало козацьке військо на Генеральній військовій раді.

Остаточно затверджував гетьмана цар.

Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України залишалася значною.

Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем.

Гетьман, зокрема, мав право надавати старшині у власність землю за службу, призначати на посади.

Гетьман визначав також напрями внутрішньої політики Гетьманщини, умови переговорів або листування з урядами інших держав.

Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини.

Запоріжжя, У ІІ пол. 18 ст., прагнучи обмежити самоврядування і господарську діяльність Запорізької Січі, яка виступала активним каталізатором національної свідомості та перешкоджала експансіоністській політиці Російської імперії на півдні України, російський уряд дозволив створення на території Запоріжжя військових поселень іноземців (сербів, німців, болгар, греків). Ця територія була названа Новою Сербією (1752) зі штаб-квартирою у Новомиргороді та Слов’яно-Сербією (1753) з центром в місті Бахмут.

1764 військові поселення були ліквідовані, а їхні землі включені до складу Новоросійської губернії.

Запорізька Січ стала тим місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України, що брали свій початок у Київській Русі, Галицько-Волинському і королівстві, Литовсько-Руській державі. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорізької Січі — козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру , українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб. Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати участь всі без І винятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Вже на другу пол. XVI ст. Січ мала чітку військову організацію. Все запорізьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Курінь — це і своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150 — 200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти 400 —600 осіб. Більшість із них тільки числилися за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорізькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являлися сюди за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д. Яворницького, у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в сер. 10—12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобід — близько 100 тис. чол.

Північної Буковини, З середини Х ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У XII — І пол. XIV ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до зміцнення у серед. XIV ст. у цьому регіоні позицій Угорщини. В серед. XIV—XV ст. тут існувало український державний утвір — Шипинська земля (у межах сучасної Чернівецької області). З серед. XIV ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості — Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. 1514 Молдавія разом із українськими територіями потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця — Хотинська райя. У ІІ пол. XVIII ст. Буковина поділялася на три цинути — Чернівецьку, Сучавську і Кімпалужську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

Закарпаття.

Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у XIII ст.) на цій території було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були розподілені між сімома комітатами (жупами) — Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітату стояв жупан, якого призначав король. На поч. XVI ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності, більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. З 1699 вся Закарпатська Україна знаходилась у складі Австрії.

Правобережна Україна, Галичина та Закарпаття [ред.]

Наприкінці XVII—XVIII ст. значна частина українських земель — Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя і Посяння — входили до складу Польщі. 1684-85 на Правобережжі польський сейм підтвердив за козаками їхні основні права і привілеї.

На цій території були сформовані:

Білоцерківський полк (Фастівський полк),

Корсунський полк,

Брацлавський полк,

Богуславський полк,

які очолювали полковники С. Палій, 3. Іскра, А. Абазин і С. Самусь. Однак у червні 1699 польський сойм, побоюючись наростання національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і призвело до повстання Палія 1702-04. Після поразки повстання значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було ліквідовано.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на українських землях у складі Речі Посполитої зберігався поділ на воєводства і повіти.

Існували: Київське воєводство, Брацлавське воєводство, Подільське воєводство, Волинське воєводство, Руське воєводство, Белзьке воєводство.

Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини. 1772 до складу Австрії ввійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі), Белзького та західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а 1774 — Буковина (без Хотинської райї). Австрійський уряд утворив на захоплених територіях Коронну землю — Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні землі з частиною польських земель.

Умовною межею між українською (східною) і польською (західною) частинами Галичини стала річка Сян. 1786—1849 окремий округ у складі Галичини становила Буковина, а 1795—1809 — Холмщина.

Територія королівства поділялась на округи і дистрикти, кількість яких змінювалась. Так, до 1782 існувало 6 округів і 59 дистриктів, а 1867 — 17 округів і 176 дистриктів. Адміністративна влада у коронному краї належала губернаторському управлінню на чолі з губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Вищий представницький орган у Галичині — сейм збирався один раз, 1780. Існував виконавчий орган сейму — становий крайовий комітет. На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами управляли магістрати, до складу яких входили війт,бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі).

З утворенням 1867 Австро-Угорської імперії Східна Галичина й Буковина залишаються у складі Австрії, а Закарпаття потрапило під безпосередню владу Угорщини. Існуючі коронні краї у Галичині й Буковині отримали статус провінції і поділялися на повіти. Вся адміністративна влада в краї належала наміснику (див. також Галичина і Буковина).

1699 Закарпатська Україна, яка протягом століть перебувала під окупацією Угорщини, опинилась у складі Австрії. Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялась на жупи (комітати), які в свою чергу складалися з доміній. Всі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Зазнаючи нещадного національного гніту, відірвані від загальноукраїнського громадсько-політичного і культурного життя, українці Закарпаття, однак, зберігали національну свідомість і самобутню культуру (див. також Закарпаття).

39. Поясніть що спричинило культурно-національне піднесення України наприкінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст. і визначте основні напрямки розвитку української культури напередодні визвольної війни в середині ХVІІ ст.

Культура України кінця XVI - першої половини XVII ст. цілком вкладається у загальноєвропейський культурно-історичний контекст. Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. в Україні відбувається культурно-національне піднесення великого масштабу і рівня, яке за оцінкою Михайла Грушевського, було першим українським культурно-національним відродженням. У другій половині XVI ст. свої сили для культурної і національної боротьби організовує середня верства - міщанство.

У другій половині XVI ст. значного розвитку досягли міста України Зростання економічної ролі українського міщанства давало йому реальні можливості протидіяти полонізації українського населення і намаганням польської влади посилити позиції польських та німецьких міщан, і перетворити міста України на опорні пункти свого панування. Після Люблінської унії посилилася міграція польського міщанства у міста Волині, Брацлавщини і Київщини. Польський уряд, який залишив українській шляхті право офіційно спілкуватися мовою «руською» (українською), наголосив, що у міщанських справах буде користуватися виключно польською мовою.

В умовах кризового стану української шляхти на арену суспільно-політичного життя активно виходить українське міщанство. Воно протистоїть наступу католицизму і відстоює національну ідентичність українського народу. У втіленні реформаційних ідей релігійної свободи українське суспільство вбачало перспективу вільного національно-культурного розвитку, тому ці ідеї знайшли розуміння українського «третього стану» і стали його духовною зброєю.

Українському міщанству силою конкретних історичних обставин не судилося, подібно до західного бюргерства, безпосередньо сприяти формуванню національної державності і стати опертям центральної влади в боротьбі з феодальним сепаратизмом. Проте, як і городяни Західної Європи, воно відіграло важливу роль у формуванні національних пріоритетів суспільно-політичного і культурного життя, своєю активною участю у національному русі істотно розширило його соціальне підґрунтя, надало йому нових форм і звучання. Як і в Західній Європі, в українських містах — хоча й у скромніших масштабах — формується ранньобуржуазна культура, поширюються прогресивні суспільні течії.

Одним з проявів українського суспільного руху в цей період була діяльність братств — релігійно-національних товариств, що створювалися при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій.

Міщани гуртувалися у братства, які поступово з числа церковних об'єднань перетворювалися на могутні культурні і освітні осередки, зі школами і друкарнями. Найраніше братства почали виникати в Галичині. Головним з них стало Львівське братство, яке завершило організаційне оформлення у 1585 р. Воно утворилося навколо Успенської церкви, ініціаторами його виступили ремісники, торгівці - брати Юрій та Іван Рогатинці, Д. Красовський, Хома Бабич. Львівське Успенське братство поклало початок новій формі громадської та культурно-освітньої діяльності. Братства виникають у багатьох містах Галичини, на Волині (Луцьк, 1617 р.), Київщині (Київ, кінець XVI ст.), Поділлі, у Вільно. До братств вступає також українська шляхта, середнє і вище православне духовенство, представники козацтва.

Вбачаючи у братствах серйозну силу, яка піднялася на боротьбу проти польської агресії, східні патріархи підпорядкували Львівському братству всі інші українські братства (1586 р.). Братства, насамперед Львівське, Київське, Луцьке, отримали від патріархів право "ставропігії" (автономії від влади місцевих єпископів), правоконтролю над моральним життям як світських, так і духовних осіб. Так братства стали однією з основних форм консолідації широких верств українства у боротьбі за свої національні та соціальні права, за збереження віри, культурних традицій.

НАПРЯМКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У 31 ПИТАННІ. ОСВТА,АРХІТЕКТУРА,ЖИВОПИС,ЛІТЕРАТУРА. ВСЕ Є, ВСЕ ТЕ Ж САМЕ.