1)Право міжнародних організацій:поняття, джерела, історія мо.

Право МО в системі МП.

Поняття та джерела права МО (Репецький)

Цю галузь міжнародного права можна віднести до так званих відносно молодих. Вона зародилась у XIX ст. Існує кілька точок зору щодо часу появи міждержавних організацій. Прообразом сучасних міжнародних міждержавних організацій (надалі - ММО) вважають релігійні та військово-політичні об'єднання давньогрецьких держав - полісів - симмахії (Делоська симмахія) та амфіктонії (Дельфійсько-Фермопільська амфіктонія). Окремі вчені першими міждержавними організаціями вважають річкові комісії, зокрема, Центральну комісію з навігації по Рейну, створену у 1815 р. Більшість учених схиляється до думки, що міждержавні організації в сучасному розумінні з'явились у другій половині XIX ст. Для них характерні відносно вузькі сфери діяльності, їхні функції мали в основному адміністративну природу. Загальна назва цих організацій - адміністративні союзи (наприклад, Міжнародний союз для вимірювання Землі, який виник у 1864 р., чи Всесвітній поштовий союз, створений у 1874 р.). Саме вони поклали початок бурхливому розвитку МО. Особливо широкого та важливого розмаху набрала їх діяльність у XX ст. Крім суто технічних організацій, якими були адміністративні союзи, з'явилися й активно розвиваються політичні організації як універсальної (всесвітньої) сфери дії, такі, як Ліга Націй (1919-1946), ООН (1945), так і регіонального чи субрегіонального характеру (ОАД, ОБСЄ, Рада Європи тощо). Організації відіграють важливу роль у налагодженні міждержавного співробітництва у вузькоспеціалізованих сферах, зокрема в економічній, культурній, соціальній, правовій (спеціалізовані установи ООН, НАТО, ОПБК). У другій половині XX ст. з'явились й активно розвиваються МО з елементами наддержавності.

Активна діяльність на міжнародній арені, зростання ролі МО в ефективному вирішенні міжнародних проблем призвели до необхідності нормативного врегулювання цього феномену міжнародних відносин з допомогою міжнародного права.

Виходячи з вищенаведеного, можна дати визначення, а також склад, внутрішньо-організаційну структуру, юридичну силу актів, права МО як галузі міжнародного публічного права, яка є сукупністю міжнародно-правових норм, які регулюють правовий статус та положення міждержавних організацій у системі міждержавних відносин, зумовлюють їх юридичну природу, міжнародну правосуб'єктність™1.

Положення, які містяться у Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., формують інститут права зовнішніх зносин і одночасно систематизують відповідні аспекти взаємовідносин держав та МО.

Наступним логічним кроком на шляху кодифікації галузі могла би стати комплексна конвенція, яка б регламентувала питання юридичної природи, правового положення, привілеїв та імунітетів МО та низки інших питань.

Чисельну групу джерел становлять установчі акти МО. Це міжнародні договори, які приймаються державами - засновниками кожної МО. Як правило, ці акти мають назву "статут", однак загальноприйнятого критерію використання назв міжнародне право не розробило. Так, в основу діяльності ІКАО покладено Конвенцію, а діяльність

Всесвітньої організації охорони здоров'я (BOOS) регламентується її конституцією. У міжнародно-правовій літературі такі договори класифікують як договори особливого роду ("sui generia"). Їх особливість полягає у тому, що в них закріплюються не тільки взаємні права й обов'язки держав - учасниць договору, а й створюється новий суб'єкт міжнародного права і, відповідно, ще один "поверх" таких прав і обов'язків між державами - членами організації і самою організацією. Це означає, що такий договір більш складний як за своєю структурою, так і за певними особливостями установчих актів як міжнародних договорів: наприклад, в інституті прийняття, який замінює традиційні інститути ратифікації та приєднання до міжнародного договору, застереженнях до статуту, виходу з організації, до статуту, а також багатьох процедурних моментах. Однак ст. 5 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплює положення, згідно з яким її норми застосовують до будь-якого міжнародного договору - установчого акта МО.

Ще одна група джерел - це угоди, які укладаються державами-членами в рамках самої організації, які регламентують окремі питання правового положення МО. Зазвичай ці угоди стосуються привілеїв та імунітетів організації загалом, посадових осіб, представників держав тощо. Як приклад можна навести Конвенцію про привілеї та імунітети організації від 1945 р., Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 1946 р., угоди Ради Європи: Загальна угода про привілеї та імунітети від 1949 р., низка протоколів до цієї Угоди, починаючи від 1952 р., які конкретизували або визначали привілеї та імунітети окремих категорій посадових осіб Ради Європи, членів Європейського суду з прав людини, Європейської комісії з прав людини. До цієї ж групи можна віднести угоди між МО та державами про привілеї та імунітети штаб-квартир МО на території цих держав. Зразками таких договорів можуть бути Угода між ООН та США про місцерозташування центральних установ ООН від 1947 р. чи Спеціальна угода щодо місцеперебування Ради Європи від 1949 р. та Додаткова угода між Радою Європи та урядом Франції від 1950 р. Спільною рисою угод, присвячених привілеям та імунітетам, є те, що вони конкретизують відповідні положення установчих договорів, направлені на їх виконання. Але в першому випадку такі договори укладаються між державами-членами, а в другому випадку це робить сама МО відповідно до положень установчого документа.

Окрему групу джерел права МО становить внутрішнє право міжнародної організації - це особливий інститут права МО, який є сукупністю норм, що регламентують правила поведінки МО, її держав-членів з приводу належного функціонування. Норми цього інституту регулюють внутрішнє життя організації. До них, зокрема, відносять положення, які регулюють відносини між державами як членами організації з самою організацією, правове становище персоналу організації, регламентують структуру та порядок діяльності органів, визначають порядок прийняття рішень, процедуру голосування, порядок призначення та статус її посадових осіб. Норми цієї групи закріплені в міжнародних договорах, які виступають правовою основою діяльності організації. Ці положення договорів розвиваються та конкретизуються в рішеннях, які приймають самі МО. До таких актів належать регламенти, правила процедури окремих органів, інші рішення, які забезпечують повсякденне нормальне функціонування організації. До внутрішнього права можна віднести і контракти, які МО укладає зі своїми працівниками.

Якщо правовою основою, наприклад, права міжнародних договорів виступає Конвенція ООН від 1969 р., а юридичною базою для міжнародного морського права - низка конвенцій від 1958 р. та 1982 р., то особливість галузі права МО з цієї точки зору полягає у відсутності комплексних правових актів, які визначали б. загальні засади створення та функціонування МО і були б безпосередньо присвячені міжнародно-правовій регламентації діяльності цих акторів міжнародних відносин. Окремі аспекти статусу МО регулюють міжнародні угоди, які переважно мають відношення і до інших галузей міжнародного права. Так, важливою віхою для розвитку галузі "право міжнародних організацій" стало прийняття у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів і, особливо, Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, укладеної у 1986 р. У цьому випадку можна говорити не тільки про кодифікацію права міжнародних договорів загалом, а й про систематизацію інституту права договорів МО. У преамбулі останньої конвенції, а також уст. З МО недвозначно характеризуються як суб'єкти міжнародного права, відмінні від держав.

История МО. (Баймуратов)

Современные международные отношения характеризуются постоянным расширением сфер взаимодействия государств, поэтому все новые отношения становятся предметом международно-правового регулирования, одной из таких сравнительно новых организационно-правовых форм межгосударственного сотрудничества являются международные организации.

Международные организации является основной институциональной формой сотрудничества государств, они выступают в качестве основного организатора межгосударственного общения.

Хотя в современном ее понимании международные организации как правовой феномен возникли в конце XIX - начале XX веков, когда потребности мирового развития обусловили необходимость создания постоянно действующих коллективных межгосударственных органов, в истории человеческой цивилизации уже был накоплен определенный опыт создание международных объединений. Так, в Древней Греции в VI веке до нашей эры были созданы первые постоянные международные объединения - симмакии и амфиктионии. Они представляли собой религиозно-политические союзы племен (общин) и городов с общими святилищем, казной, правилами ведения войны. Наиболее известные Лакедеминська и Делосского Симмакии, а также Дельфийских-Фермопильском амфиктионии, в которую входили 12 общин Средней Греции и Фессалии.

Эти объединения стали прообразами будущих международных организаций. Недаром Ф.Ф. Мартене в своем труде «Современное международное право цивилизованных народов» подчеркивал, что «хотя эти союзы и были вызваны специально религиозными целями, но производили свое действие вообще на отношения между греческими государствами: подобно другим социальным факторам, они сближали народы и смягчали их замкнутость ».

Опыт развития первых межгосударственных международных организаций связан с созданием в XIV веке Ганзейского союза - торгового и политического союза северо-немецких городов во главе с городом Любеком, формально просуществовало до 1669 года. Союз осуществлял посредническую торговлю между Западной, Северной и Восточной Европой, ему принадлежала торговая гегемония в Северной Европе. Благодаря широким торговым и политическим связям, постоянном распространению количества членов союза, в число которых входило и русский город Новгород, Ганзейский союз произвел значительное влияние на социальное развитие немецких земель и к XVI веку вывел из состояния средневекового варварства всю Северную Германию.

Возникновение международных организаций в XIX веке явилось отражением и результатом становления объективной тенденции к интернационализации многих сфер жизни общества. Начиная с создания в 1815 году Центральной комиссии навигации по Рейну, международные организации наделяются собственной компетенцией и полномочиями. Созданные в 1865 году Всемирный телеграфный союз и в 1874 году Всемирный почтовый союз стали первыми универсальными международными организациями, имеющими постоянную структуру. Такими же чертами обладала создана в 1919 году Международная организация труда.

Первой международной организацией, имела ярко выраженную политическую направленность, была Лига Наций,

создана в 1919 году в соответствии с положениями Версальского договорной системы и которая просуществовала формально до 1946 года.

Устав Лиги Наций был выработан специальной комиссией, созданной на Парижской мирной конференции 1919-1920 годов, и включен в Версальский мирный договор 1919 года и другие мирные договоры, завершившие Первую мировую войну 1914-1918 лет. Сначала устав организации был подписан 44 государствами, в том числе 31 государством, принимала участие в войне на стороне Антанты или присоединившимся к ней (Австралией, Бельгией, Боливией, Бразилией, Великобританией, Гаити, Гондурасом, Грецией, Индией, Италией, Канадой, Китаем, Кубой, Либерией, Никарагуа, Новой Зеландией, Панамой, Перу, Польшей, Португалией, Румынией, Сиамом, США, Эквадором, Югославией, Юго-Африканским Союзом, Чехословакией, Уругваем, Францией, Хиджаз / у 1916-1925 годах - формально независимое королевство, с 1925 года входит в Саудовскую Аравию /, Японией), и 13 государствами, которые придерживались нейтралитета в ходе войны (Аргентиной, Венесуэлой, Данией, Ираном, Испанией, Колумбией, Нидерландами, Норвегией, Парагваем, Сальвадором, Чили, Швецией, Швейцарией). Хотя комиссия по выработке устава Лиги Наций возглавлял президент США В. Вильсон, впоследствии СЕЛА его не ратифицировали и не вошли в число членов этой организации.

Основной целью Лиги Наций в соответствии с ее уставом был «развитие сотрудничества между народами и гарантия их мира и безопасности ». Основными органами организации были: Ассамблея (в ее работе участвовали все члены Лиги Наций; сессии Ассамблеи проходили ежегодно в сентябре), Совет Лиги Наций (первоначально состояла из 4 постоянных членов - представителей Великобритании, Италии, Франции и Японии и 4 непостоянных членов; впоследствии состав и число членов Совета менялись) и постоянный секретариат на главе с Генеральным секретарем. Все решения Ассамблеи и Совета, за исключением решений по процедурным вопросам, должны были приниматься единогласно.

Лига Наций признавала, что всякая война «интересует Лигу в целом», и последняя должна принимать все меры для сохранения мира. По требованию любого члена Лиги Наций немедленно созывалась Рада. В случае возникновения конфликта между членами Лиги Наций они должны были подвергнуться его рассмотрению судом или третейским судом, или Советом.

В случае, если какой-либо член Лиги прибегал к войне вопреки принятым на себя обязательствам, то другие члены организации обязывались немедленно порвать с ним всякие торговые и финансовые отношения, а Совет должен был предложить различным заинтересованным правительствам выставить тот или иной контингент войск, предназначенных для поддержания уважения к обязательствам Лиги Наций. При Лиге Наций на правах автономных организаций были созданы Постоянная палата международного правосудия, Международная организация труда и другие организации. И Основные органы Лиги Наций располагались в Женеве (Швейцария).

В первые годы своего существования Лига Наций была одним из центров организации борьбы против Советского государства, что, однако, активно участвовала в конференциях, которые проходили под эгидой этой организации, и совещаниях по разоружения, внося предложения, направленные на реальное решение этой важнейшей международной проблемы.

Под прикрытием Лиги Наций в начале 20-х годов XX столетия был сделан в форме раздачи мандатов раздел колоний между государствами-победителями. Лига Наций предпринимала многочисленные попытки сгладить острые противоречия между главными ее участниками на основе антисоветской заговора. В 1926 году членом Лиги Наций стала Германия. В 1931 году Япония, будучи членом Лиги Наций, напала на Китай, но реальной противодействия со стороны Лиги Наций агрессор не увидел - все ограничилось лишь ее «Рекомендациями». В 1933 году Германия и Япония вышли из этой организации, чтобы получить полную свободу действий для подготовки новой войны.

В середине 30-х годов, в связи с нарастанием военной угрозы со стороны фашистских режимов Германии, Италии и милитаристской Японии, ЗО членов Лиги Наций, по инициативе французской дипломатии, обратились к СССР с предложением о вступлении в эту организацию. 18 сентября 1934 СССР вступил в Лигу Наций и занял постоянное место в ее Совете, несмотря на то, что против его принятия голосовали Нидерланды, Португалия и Швейцария. Вступая в Лигу Наций, СССР рассчитывал, что в условиях выхода из организации наиболее агрессивных государств ему удастся хоть в некоторой степени повредить развязыванию войны. При этом Советское правительство предупредил всех участников организации, он не принимает на себя ответственность за их предыдущие решения и договоры, заключенные без участия СССР.

Важнейшими вопросами, которые обсуждались в Лиге Наций с 1934 до 1939 лет, были: итальянская агрессия против Эфиопии (1935-1936 годы), нарушение Германией Версальского (1919 год) и Локарнского (1925 год) договоров в связи с ремилитаризацией ней Рейнской зоны в 1936 году; итало-германская интервенция в Испании (1936-1939 годы); захват Германией Австрии (1938 год) и другие. В эти годы позиция западных держав, стремившихся направить фашистскую агрессию против СССР, определила беспомощность Лиги Наций, не сумевшей провести ни одного эффективного мероприятия против государств-агрессоров.

Одновременно и сам СССР не был примером соблюдения своих международных обязательств. За развязанную им в 1939-1940 годах войну с Финляндией он 14 декабря 1939 решением Совета был исключен из Лиги Наций. С этого времени деятельность этой организации фактически прекратилась, формально же Лига Наций прекратила свое существование в апреле 1946 года в соответствии с решением специально созванной Ассамблеи.

Хотя Лига Наций не смогла справиться со своей основной уставной задачей, связанным прежде всего с предотвращением Второй мировой войне и с мирным урегулированием международных конфликтов, она сыграла свою историческую роль, которая заключается в том, что эта организация стала прообразом международной универсальной организации мирового сообщества - Организации Объединенных Наций, так как в рамках Лиги Наций был накоплен, пусть и не всегда эффективен, но опыт коллективного решения важнейших международных проблем.