Скульптура Спляча красуня на Личаківському кладовищі у Львові

На площі ринок

Фрагменти фасаду будівлі за адресою вул.Університетська, 1, Львів (скульптури при вході).

Церква святого Юри

Біля церкви святого Миколи

ІУ. Підсумок уроку

У. Домашнє завдання

Опрацювати конспект уроку

10 Клас

Художня культура

Урок 35

Тема: Діяльність П. Могили, Л. Барановича, С. Яворського, Д. Туптала.

Мета: ознайомити учнів із діяльністю церковних та політичних діячів козацької доби , а саме із діяльністю П. Могили, Л. Барановича, С. Яворського, Д. Туптала; розвивати вміння аналізувати порівнювати матеріал; виховувати любов до людини

Обладнання: портрети церковних діячів, інформація

Тип уроку: урок засвоєння нових знань

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

Бесіда:

• Яку роль у культурно – освітній діяльності відігравали церковні діячі?

• Яку роль у житті суспільства відіграє Києво-Могилянська академія?

• Хто заснував цю академію?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

Слово вчителя

Важливу роль у житті тогочасного суспільства відігравали церковні дічі, які намагалися зберегти та побудувати нові архітектурні споруди козацької доби. Намагалися зберегти православну віру, яку цькувала Річ Посполита та католицькі священники.

Р обота в групах

1. Охарактеризувати діяльність П. Могили

2. Охарактеризувати діяльність Л. Барановича

3. Охарактеризувати діяльність С. Яворського

4. Охарактеризувати діяльність Д.Туптала

ПЕТРО МОГИЛА

Складною й суперечливою була доля цього визначного Церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії України.

Посвячення Петра Могили відбулося у грудні 1627 р. У цей час йому виповнилося тридцять років, і в такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидному цьому необхідно вбачати ряд обставин: підтримка Борецького і впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, його попереднє іночество, яке позитивно вплинуло на лаврську братію. Не останню роль відіграло й особисте багатство претендента, яке вселяло надії братії на ті, що це буде на користь Печерській лаврі, де Могила, очевидно, 1625 р. постригся в чернецтво.

Однак першою й надзвичайно важливою справою він вважав для себе примирення уніатів і православних. Справа то була нелегка. Одні розцінювали дії Могили як щирі й беззастережні , інші ж вважали дії Могили по примиренню церков підступними, націленими на те, щоб злити православних з уніатами і таким чином розірвати зв'язки православної церкви цих територій із східними патріархами та з Москвою. Тому начебто народ і не підтримав цієї ідеї.

Чи не основну роль тут відіграло запорозьке козацтво, головним метою якого був захист православ'я.

Був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Ще раніше, 1628 р., у Лаврі були видрукувані перекладена ним з грецької «Агапита діакона главизны повчальні» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

«Літургіаріон» являє собою служебник, виправлений Могилою за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення. Окрім цього у власноручних вся прикладена інформацію Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та ін. Ці невеликі твори, написані чудовою церковнослов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист петра Могили. Вони й сьогодні не втратили своєї духовної цінності.

Та чи не найболючішого удару по сподіваннях Могили на примирення завдала смерть його патрона й однодумця Іова Борецького. Вістку цю він отримав дорогою зі Львова до Києва. 16 січня 1631 р. у Львові відбулося освячення збудованої Львівським братством з немалими пожертвами Могили ставропігійської церкви, на яке прибув і Петро Могила. Отримавши великі повноваження від митрополита Іова Борецького, він вів довгі розмови з братчиками, намагаючись прихилити до своєї ідеї. Та, очевидно, нічого з цього не вийшло.

Могила таки поспів до погребіння митрополита і, ознайомившись з духовним заповітом, вирішив здійснити бажання свого покійного друга - вступити до Київського братства. Він стає старшим братчиком, опікуном і фундатором братства, монастиря та школи.

Викладання у Лаврській школі доріг латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком польських шкіл вищого типу - колегій. Всього в ній навчалося понад 100 учнів. Однак було немало труднощів і незгод. З самого початку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень, які, до речі, відбиралися саме у них. «Втім,- як пише далі О. Голубєв,- Могилою цей опір був знищений скоро: він покаравши незговірливих іноків, усунув упертого ігумена (Арсенія. - Авт.) й, поставивши нового, уладнав з ним згідну зі своїми передбаченнями справу».

Та щойно розпочалося навчання, як виникли нові, ускладнення. Київське братство, козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Вирішили об'єднання єднати школи в одну, яка отримала назву Києво-Печерської колегії. П. Могила за згодою братства став її «старшим братом», «довічним охоронцем і наставником».

Мине час, і колегія стане на честь Могили - Києво-Могилянською, а згодом і академією, яка відіграла найвизначнішу роль у розвитку освіти й науки як в Україні,так і Росії. А тоді, навесні 1632 р., студенти-ритор заснованого Могилою «гімназіума» склали і піднесли йому на Великдень панегірик «Евхарістіріон, албо Вдячність Петру Могилі», у якому прославляли Могилу як першого, хто дав православній науці, «досі безплідній», справжню вченість.

Між іншим, культурна й освітня діяльність Петра Могили не обмежувалася лише турботою про Київську колегію. Саме за його участю були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі. Багато зусиль доклав він і до розвитку книговидавничої справи в Україні.

12 березня 1633 р. Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу і видав йому «привілей» на це. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону.

Після настанови митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування та ін.

Насамперед після повернення до Київа він звернув увагу на вилучення в уніатів й упорядкування давньої руської святині - Софійського собору. Після «хозяйнування» уніатів ця велична будова перетворилася на пустку й поступово руйнувалася.

Могила доклав чимало зусиль до відродження собору, називаючи його «єдиною прикрасою православного народу, головою і матір'ю усіх церков». Водночас у Києві почалася відбудова й ряду інших церков та монастирів. Могилою була реконструйована церква святого Василія. З особливим почуттям ставився він до руїн Десятінної церкви - першого кам'янко кам'яного храму Київської Русі, зведеного за часів князювання Володимира Святославича. Тут відбудовчі роботи велися з великою обережністю. А коли робітника» мі був знайдений труну святого Володимира, Могила виставив голову святителя у Печерському монастірі для загального поклоніння.

Почалася відбудова також древньої церкви Спаса на Берестові, Успенського собору в Печерському монастірі та ін. Вже це свідчить про ту велику роботу, яку розвинув Петро Могила. У Києві ним були побудовані й нові церкви, які, на жаль, до наших днів не збереглися.

Під керівництвом Могили було складено й православний катехізис. З метою його затвердження у 1643 р. в Яссах був скликаний собор. Треба сказати, що з розглядом цього документу справа зволікалася і тоді Могила видрукував короткий катехізис. Так сталося, що повний катехізис було опубліковано вже після смерті петра Могили спочатку в Європі грецькою й латинською мовами і лише 1696 р. у Москві, коли він заслужив уже повагу всіх богословів світу.

Чимало було зроблено Могилою і для розвитку мистецтва в Україні. Для розмалювання київських церков запрошувались кращі художники з Європи. Багато з них так і лишалися в Києві, сприяючи розвитку місцевої художньої школи. Між іншим, як вчені, викладачі Київської колегії,1 так і її учні мали змогу постійно користуватися однією з найбагатших на той час бібліотекою Петра Могили. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, російські літописи, документальні збірники, хронографи. Свою бібліотеку Петро Могила заповів Київському колегіуму. Разом з нею туди перейшли-ї книги Іова Борецького, який свого часу заповів їх Могилі.

Помер Петро Могила II січня 1647 р. У літопису Самійла Величка з цього приводу говориться: «Року від створення світу 7156, а від Різдва Хрестового 1647 в надвечір'я святого Василія помер, на немалий шкода усіх духовних і мирських малоросіян, православний архієпископ київський і всієї Малої Росії митрополит, воєводич Молдавських земель, константинопольський екзарх, архімандрит печерський, фундатор латино-руських київських шкіл, титар Братської бібліотеки, преосвященний Петро Могила. Був він премудрий захисник і поширювач святого православ'я, бадьорий пастир словесного Христового стада, милостивий помічник бідних та жебраків і милосердний подавець. Його поховано того-таки року, 9 березня, у Великій Києво-Печерській церкві (в Успенському соборі. - Авт.)». А йому виповнилося на той час лише п'ятдесят.

ЛАЗАР (ЛУКА) БАРАНОВИЧ (1620-1693 рр.)

Український письменник, церковний і політичний діяч, один з видатних проповідників другої половини XVII ст., у своїй філософії поєднав науку з релігією.

Лазар Баранович народився в Білорусі (за іншими відомостями на Чернігівщині). Навчався у Віленській єзуїтській школі і Києво-Могилянському колегіумі, де, прийнявши чернецтво, з 1642 р. викладав граматику, поетику, богослов'я і риторику. З 1650 р. Баранович став професором філософії і ректором колегії, змінивши на цій посаді В. Гізеля.

Я к церковний діяч Баранович брав активну участь в українському політичному житті. Орієнтуючись на Росію, він прагнув зберегти юрисдикцію Константинопольського патріарха, незалежність українського духівництва від Московського патріархату і громадянські привілеї українців. Баранович підтримав перед російським урядом кандидатуру гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного. Однак після того, як їх відносини охололи і на гетьмана вступив у Москву донос, Баранович не взявся його захищати.

Після смерті у 1657 р. митрополита С. Косова Баранович за наказом московського воєводи князя Трубецького (очолював російські війська в Україні) був призначений місцеблюстителем Київської митрополичої православної кафедри (виконував обов'язки митрополита до 1661 р.) і чернігівським єпископом. Ставши єпископом, Баранович виступив ініціатором кількох церковних реформ - запровадив посади проповідників, заснував при парафіяльних храмах ремісничі цехи, прибуток від яких направив на підтримку сиріт, убогих старців і калік.

Після призначення Барановича «місцеблюстителем» в Україні часів Великої Руїни фактично виявилося два митрополити: на Правому березі - Д. Балабан (1657-1663 рр..), на Лівому - Л. Баранович, який виконував обов'язки митрополита.

Після заслання гетьмана Д. Многогрішного в Сибір Баранович підтримав кандидатуру В. Самойловича, обраного в 1672 р. на козацькій раді.

Багато зробив Баранович і на освітній, культурній ниві. У 1674 р. на Чернігівщині, в новогород-сіверському Спасо-Преображенському монастирі він на власні кошти заснував колегію і друкарню, де було видано проповіді й листи Барановича церковнослов'янською та латинською мовами: «Слово на Благовіщення» і «Слово на Святу Трійцю» (1674 р.), «Слово на Воскресіння» (1675 р.). З цієї друкарні вийшла книга «Чудеса Пресвятої Діви Марії» Д. Ростовського (1677 р.). Друкувалися там і книги, що використовувалися під час церковних служб і підручниками служили в церковно-парафіяльних початкових школах, - «Псалтир» (1675 р.), «Анфологіон» (1678 р.), «Часослов» (1679 р.). Крім цього в друкарні були видані польською мовою богословські трактати Л. Барановича та його учня В. Галятовського (архімандрита чернігівського Єлецького монастиря), в яких автори вели полеміку з католиками та уніатами, відстоюючи принципи релігійної толерантності. У новгород-сіверській друкарні було надруковано і вірш О. Бучинського «Чигирин», присвячений героїчній оборони міста в 1677 р. від турецько-татарських військ. З 40 книг, надрукованих за життя Барановича в цій друкарні, сьогодні відомо 23 видання. Решта, 17 невеликих навчальних книг, про видання яких згадує в листах Баранович, поки не вдалося виявити.

У 1679 р. після пожежі в Новогороді-Сіверському, Баранович переніс друкарню в Чернігів, куди перевіз дошки для гравюр на міді й дереві, кліше для друкування орнаментальних заставок, шрифти та інше обладнання. Навколо друкарні утворився гурток, відомий як «Чернігівські Атени (Афіни - Авт.)». У 1689 р. в Чернігів був перенесений і Новгород-Сіверський колегіум, з того часу перебував під опікою гетьмана І. Мазепи.

При чернігівському дворі Барановича діяла хорова капела, що славилась високою виконавською майстерністю. Її вихованці неодноразово викликали в Москву для поповнення придворної капели. Баранович мав також значне і унікальне книжкове зібрання.

В цьому місті і закінчився земний шлях Лазаря Барановича - він похований у чернігівському Спаському соборі.

Внесок Барановича у становлення української літератури полягає у створенні церковних проповідей, написаних у характерному для XVII ст. барокковому стилі, господствовавшем в європейському мистецтві з кінця XVI ст. і знайшов відображення не тільки в літературі і мистецтві (музиці, скульптурі, архітектурі, живописі), але і в науці, філософії, історіографії, педагогіки.

«Барокові» твори Барановича - релігійно-моральні повчання (насичені цитатами з Біблії, символами, метафорами і алегоріями), що регламентують поведінку людей в межах християнської моралі. Для них характерні зовнішній блиск, парадність і декоративність. При цьому проповіді відрізнялися логічною стрункістю, систематичністю, наявністю полемічних думок. Іноді в їх основі лежав курйозний (софический) питання. Поряд із схоластикою у них присутні спостереження за повсякденним життям, прагнення пізнати навколишній світ, прославлення патріотів - борців за Батьківщину і православну церкву, осудження гріхів - зла, гніву, заздрості, зради.

У своїх творах Баранович висловлював співчуття до України, терпіла утиски від московських воєвод, прагнув захистити співвітчизників від суду і розправи російських чиновників. Однак він вів себе досить обережно і виявляв невдоволення лише в тій мірі, наскільки це було безпечно для нього самого. Умів він і промовчати, якщо того вимагали обставини, намагався не вступати в конфронтацію з впливовими особами.

СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ

М аючи глибоку енциклопедичну освіту, С.Яворський викладав у Колегії не тільки богослов'я, але й філософію, поетику, риторику. В освічених колах тодішнього Києва він користувався популярністю як талановитий оратор-проповідник, поет та публіцист. Серед надрукованих Яворським літературних, богословських та полемічних творів значний інтерес для нас мають такі яскраві зразки його творчості, як панегірики «Геркулес після Атланту», «Арктос», «Луна голосу, що волає в пустелі», теологічні праці «Виноград Христов», «Конкордація Святого Письма», «Про церкву», «Про Святу Трійцю», «Камінь віри», «Знамення пришестя антихриста та скінчення віку» тощо. До нашого часу дійшли численні тексти проповідей, віршів та елегій, написаних Яворським староукраїнською та латинською мовами.

У 1700 році доля звела Стефана Яворського з Петром І. Енергійний російський самодержець відразу оцінив неабиякі здібності талановитого українського ченця та наказав негайно висвятити його на митрополита Муромського і Рязанського, Петро І вирішив використати честолюбного Яворського, сподіваючись з його допомогою підкорити церкву світській владі. Коли у 1700 році помер московський патріарх Адріан, Стефана Яворського призначили на посаду місцеблюстителя Патріаршого престолу. Яворський дуже не хотів переїжджати в Москву і всіма можливими засобами опирався цьому призначенню. Але чинити непослух запальному та швидкому на розправу самодержцю не наважився…

m4Спочатку Яворський підтримав реформи Петра І, зокрема в галузі освіти. Ставши протектором Слов'яно-Греко-Латинської академії в Москві, він запроваджує її реорганізацію за взірцем Києво-Могилянської академії. Разом з грецькими богословами братами Ліхудами починає роботу над виправленням тексту Святого Письма.

П роживаючи в Москві, преосвященний Стефан не забував і про рідну для його серця Україну. Саме в цей час в Гетьманщині відбувається масове кам’яне будівництво храмів та навчальних закладів, центрами якого стають гетьманська столиця Батурин, духовний осередок українства Київ та великі полкові міста. Звичайно, «законодавцем моди» був сам гетьман Іван Мазепа, який охоче жертвував гроші на будівництво нових училищ та церков. Намагалися не відставати та наслідувати приклад гетьмана-мецената й інші можновладці.

Цілком схвалюючи благодійницьку діяльність І.Мазепи, з яким його зв’язували давні теплі взаємини, С.Яворський і сам вирішив збудувати в Україні великий православний храм. Найкращим місцем для будівництва він обрав велике полкове місто Ніжин, яке з дитячих років запало йому в серце. До того ж ніжинським протопопом у той час був брат Стефана Павло Яворський, якому й доручено наглядати за будівельними роботами.

До останніх днів життя Стефан Яворський піклувався про збудовану в Ніжині обитель. Щорічно надсилав він до монастиря грошові пожертви та багаті подарунки. Тривалий час в монастирській ризниці зберігалися подаровані митрополитом дорогоцінні речі: срібний позолочений напрестольний хрест з мощами різних святих, золотий наперсний хрест та Панагія, прикрашені коштовним камінням та діамантами, жезл із слонової кістки, подаровані преосвященному Стефану східними патріархами, і, звичайно ж, найбільша цінність – книги. У 1721 році, незадовго до смерті, Стефан Яворський склав каталог своєї унікальної бібліотеки, що нараховувала понад 600 томів, і передав її Благовіщенському монастирю у Ніжині.

Димитрій Ростовський (в миру Данило Савич Туптало; грудень 1651, Макарів, Київщина — 28 жовтня 1709, Ростов) — український та російський церковний діяч, вчений, письменник і проповідник, богослов, святий Російської православної церкви, митрополит Ростовський і Ярославський, .

В Україні Т. Д. став відомим проповідником. Його проповіді, написані в стилі бароко, знаходяться в одному ряді з творами найвідоміших у XVII ст. проповідників Йоаникія Галятовского, Антонія Радивіловського та ін. Для них характерний надлишок риторичних питань, вигуків, алегорій тощо.

Для учнів школи для священнослужителів Т. Д. у перший же рік перебування в Ростові написав «Рождественську драму», поставлену 24 грудня 1704 р., драма і дотепер йде на сучасній сцені. Інша п'єса Т. Д. — до свята Успіння Богородиці — «Успенська драма» була написана, на думку дослідників, в Україні наприкінці XVII ст. для виконання ченцями і переписувачами в монастирі Д. Р., імовірно, написав і інші п'єси, але тексти до нас не дійшли. Інтерес Т. Д. до театру був викликаний і чисто практичні цілями: прищеплюючи смак і інтерес до спектаклів, митрополит здійснював морально-виховну програму.

Серед богословських творів «Зерцало православного исповедания» (вид. 1805 р.), «Діаріуш, каталог кіевских митрополитов». Мова богословських праць — церковнослов'янська з українізмами, проповідей — близька до народної.

Проповіді Т. Д. ростовського періоду стають більш логічними, короткими, жвавими, доступними, яскрава і виразна їх мова.

Важливе місце в літературній спадщині Т. Д. займає «Келійний літописець» — праця, заснована на докладному вивченні Біблії, праць батьків Церкви, творів європейських хроністів і новітніх церковних письменників. Спочатку Т. Д. мав тільки список Хроніки Псевдо-Дорофея Монемвасійського і Літописець Еллінський і Римський; матеріалу, що міститься в цих джерелах, було йому недостатньо, тому митрополит за допомогою купця Ісакія Ванденбурґа через Архангельськ виписував іноземні книги, звертався по допомогу до свого друга солепромисловця Г. Д. Строганова. Окремі місця «Літописця» Т. Д. майже дослівно збігаються з проповідями митрополита. Як відзначають дослідники, Т. Д. обережно натякає і на діяльність Петра І, піддаючи критиці «сущих на владетельствах», які «вельми согрѣшают и безгрѣшных осужают вмѣсто грѣшных», в той час коли царю мають бути властиві «милость, кротость и незлобие». Перше видання «Келійного літописця» здійснено у 1784 р.

Робота над «Літописцем» була перервана через необхідність писати нову працю — знаменитий твір про розкол «Розыск о раскольнической брынской вѣрѣ». Створюючи «Розыск», Т. Д. думав, що «надлежит простыми словесы увещание простерти ко уклонящимся в раскольные заблуждения». Твір був закінчений у березні 1709 р. (1-е вид., 1745). Трактат складається з 3 частин, у яких автор намагається пояснити походження розколу і різко виступає проти його адептів. Розкол він розглядає, головним чином, як плід неуцтва.

За заповітом митрополита чернетки, що залишилися після нього, були покладені в труну при похованні, а при розкритті гробниці вони виявилися зотлілими, тому автографів Т. Д. залишилося небагато — це особисті листи, підписи до офіційних документів, деякі чорнові матеріали, виправлення тих чи тих рукописних чи друкованих творів.

У Т. Д. була досить велика, хоча і типова, бібліотека церковного письменника, що тяжів до історичної тематики. За деякими даними, вона нараховувала 288 книг, з них значна кількість іноземними мовами.

Рукописи Т. Д. мали широке поширення не тільки в Російські імперії, але також у Болгарії, Сербії, почасти в Румунії.

ІУ. Закріплення вивченого матеріалу.

Звітування груп

У. Підсумок уроку

Заключне слово вчителя

УІ. Домашнє завдання

Підготувати повідомлення на тему « Українське барокко»

Опрацювати конспект