ВСТУП

Початок ХХ століття ― дуже плідний період в українській літературі. У цей час активізується літературна діяльність і на творчій арені з’являються численні таланти. Одним із них стає М. Хвильовий. Він починав писати у складний, визначальний час. То був період вироблення й утвердження шляхів і способів художнього відтворення життя, пошуку нових форм вираження.

Микола Хвильовий ― один із яскравих представників українського літературного Відродження. Його постать вивчалася багатьма науковцями. Для сучасності його творчість також є надзвичайно актуальною. Адже у радянський період української літератури Миколу Хвильового розглядали крізь призму його політичних поглядів. Сьогодні ж письменника вивчають з боку модернізму, детально аналізуючи його новели. Результати дослідження допоможуть в об’єктивному висвітленні творчого набутку відомого письменника, сприятимуть дальшому звільненню його від звужених, замкнутих і спрощених оцінок. Також вони стануть корисним матеріалом у процесі вивчення життя і творчості М. Хвильового, поглиблення розуміння епохи, у якій жив і творив цей письменник.

У літературознавстві є ряд робіт, у яких розглядалася постать Миколи Хвильового, визначалося його місце в українському модернізмі.

Фундамент для вивчення М. Хвильового як модерніста заклали такі літературознавці, як Соломія Павличко [ ], Віра Агеєва [ ], Юрій Шерех [ ].

Слід відзначити такі роботи, як «Зайві люди» у прозі Хвильового» В. Агеєвої [ ], «Романтична візія суїцидальних мотивів у новелістиці Миколи Хвильового» М. Нестелєєва [ ], «Бінаризм творчого мислення Миколи Хвильового. Лінія анарх і Карно у повісті «Санаторійна зона» В. Юрченка [ ]. Тому розкриття символіки, типізації образів у творах цього письменника є актуальним. Ще немає ґрунтовних досліджень у плані архітектоніки текстів Хвильового, у з’ясуванні образів-символів у новелах автора. У роботі будуть представлені думки щодо розгляду постаті Миколи Хвильового як представника модернізму в українському літературознавстві, тлумачення такого літературного терміну, як «кенотип» на прикладі «Повісті про санаторійну зону».

Мета ― вивчити кенотип (образ, символічний образ) санаторійної зони у «Повісті про санаторійну зону» М. Хвильового.

Завдання:

1. провести огляд думок літературних критиків щодо постаті М. Хвильового у контексті українського модернізму;

2. з’ясувати поняття «кенотип» у літературі;

3. проаналізувати образну систему та символічні алюзії у творі М. Хвильового «Повість про санаторійну зону”».

Об’єкт дослідження ― «Повість про санаторійну зону» Миколи Хвильового.

Предмет дослідження ― образ санаторійної зони як специфічного, замкнутого й відчуженого простору, що має свої закони.

Розділ 1 Концептуальні аспекти вивчення творчості м. Хвильового

1.1.Дискурс українського модернізму та місце Миколи Хвильового в ньому

На жаль, склалася подиву гідна у своїй одностайності традиція ― розглядати Миколу Хвильового лише крізь призму політики. Чи не вперше порушив її Юрій Шерех, який у 1953 році у своїй статті «Хвильовий без політики» писав: «Про політика Хвильового написано стоси паперу. Вартісного ― мало. Про письменника Хвильового за двадцять років після його смерті не написано фактично нічого [ ]».

В українській літературі, як і в зарубіжній, модернізм є одним із закономірних етапів розвитку. Хоча до української літератури він прийшов із запізненням, на межі XIX-XX століть, «але стверджувався він як елемент загальноєвропейського літературного процесу з певними національними особливостями. До такої суто національної риси українського модернізму можна віднести його помітну соціальну заангажованість [ ]».

Д. Наливайко зауважує: «Слід брати до уваги, що на зламі XIX-XX століть не просто відбулася зміна літературних напрямків, а розпочався глибинний переворот, за своїми масштабами й наслідками рівний переворотам на переході від античності до Нового часу. Йдеться про кардинальну зміну естетичного світогляду, творення нових парадигм художнього мислення та нових форм і структур творчості [ ]».

Модерністський дискурс формувався як усвідомлення кризи, тотального зламу всіх основ життя. Народжувалося мистецтво розчарування та песимізму, мабуть, від книги П. Тичини «Замість сонетів і октав» починаючи. Мотиви тривоги, апокаліптичні передчування, відчуття приреченості стають основними в українській прозі 20-х років XX століття.

С. Павличко визначає кілька провідних компонентів, з яких складається дискурс модернізму: «Загальний дискурс модернізму включає ряд окремих дискурсів: європеїзму, або західництва (адже модернізм як інтелектуальна система завжди зорієнтований на Захід), сучасності (адже модерність співвідносить себе насамперед з часом), інтелектуалізму, антинародництва, індивідуалізму, фемінізму, зняття культурних табу, зокрема у сфері сексуальності, деканонізації, формалізму в критиці й інтересу до формальної сторони твору та ін. [ ]».

Якщо поглянути на творчість Миколи Хвильового, то можна легко помітити всі ці дискурси у його творчому доробку. Про європеїзм або західництво Хвильового говорилося багато ще в 20-ті роки, і це тоді ставилося йому на карб. Про потребу орієнтації на „психологічну Європу” говорив у своїх памфлетах сам письменник. Це питання було одним із центральних у дискусії 1925-1928 років. Дискурс європеїзму у Хвильового водночас породжував і дискурс антинародництва, заперечуючи старі зужиті шляхи української літератури.

Ідейні гасла М. Хвильового викликали різкі напади як з боку письменників, так і партійних керівників. В оцінці письменника переважали ярлики типу «буржуазний націоналіст», «фашист».

Слід зазначити, що модернізм створює певну нову модель комунікативності. Адже це період переломлення старих поглядів, а, отже, і створення нового читача. З цього приводу Н. Шумило говорить: «На відміну від прихильників естетичних принципів XIX століття, модерністи або зовсім не зважали на реципієнта, або, програмуючи дієвість свого художнього слова, велику частку роботи перекладали на уяву читача [ ]». Ця «робота» ускладнювалася ще й тим, що письменники мусили говорити між рядків або взагалі говорити натяками. Виняткової ваги у творчості модерністів 20-х років і у Хвильового зокрема набуває алюзія. Вона є характерною ознакою як модерністського дискурсу взагалі, так і літератури, що відчуває тиск з боку режиму.

Фактично, якщо розглядати літературу модернізму на початку XX століття, то можемо помітити відсутність будь-якого співвіднесення автора з однією стильовою течією. М. Хвильовий не є винятком, адже в його творах ми можемо знайти елементи експресіонізму, імпресіонізму, неоромантизму, а часом і символізму та сюрреалізму. М. Наєнко ж узагалі називає його «романтиком вітаїзму» з певними особливими індивідуалізованими якостями творчості.

Серед багатьох публікацій, присвячених Хвильовому, яскраво вирізняється стаття М. Чиркова «Микола Хвильовий у його прозі», розміщена у журналі «Життя і революція» за 1925 рік, №9 та №10. Це, по суті, перша спроба цілісного аналізу художньо-естетичної системи митця. У статті автор визначає місце Хвильового серед перших європейських символістів початку XX століття, а також фактично окреслює передумови виникнення модернізму: «Це ― гостре почування грізної катастрофічності тієї доби, що неодмінно насувається, і, в зв’язку з цим, переконання в необхідності відкрити новий художній метод, який би відповідав грандіозному розміру і зовсім новому темпу близьких великих подій [ ]».

Як зазначає О. Соловей, саме інтелектуалізм є однією з органічних рис автора. Його складне асоціативне письмо вимагало підготованого читача. Водночас письменник намагався вирвати його із «лабет просвітянської літератури» (назадницької, примітивної за Хвильовим). Микола Хвильовий ― одна з найбільш яскравих людських і творчих особистостей в українській культурі XX століття. Письменник створив суто свій, індивідуальний, неповторний стиль в українській прозі, основною ознакою якого є «запах слова», особливе музичне забарвлення мови його творів.

Сергій Єфремов помітив глибокий песимізм у роботах Миколи Хвильового: «Характерно, що мало не кожне його оповідання кінчається отаким смутним, повним безвісті і безнадії та невідомості акордом [ ]».

Уся художня проза Миколи Хвильового позначена відбитком мінорності, передчуття чогось фатального, передчуття кінця, апокаліпсису. Такі його твори, як «Я(Романтика)», «Редактор Карк», «Заулок», «Життя», «Сентиментальна історія», «Повість про санаторійну зону», «Бараки, що за містом» аж перенасичені песимістичними думками про світ, про тогочасне суспільство. «Увесь світ опинився на «глухім шляху», і виходу з цієї ситуації письменник не бачив. Не додавав оптимізму і тиск з боку тоталітарного режиму, що увесь час посилювався, і, зрештою, довів М. Хвильового до самогубства…» ― зазначає О. Соловей [ ].