5. Особливості переходу до демократії постсоціалістичних країн

Друга половина 80-х рр. XX в. ознаменувалася крахом тоталітарних і авторитарних режимів у більшості країн адміністративного соціалізму. Ці країни глибоко відрізнялися від будь-яких інших держав, що коли-небудь переходили до демократії, насамперед сполученням у більшості з них індустріального рівня розвитку, досить високої освіченості населення, авторитарно-тоталітарної влади й політичної культури, масового поширення соціалістичної ідеології, що включає поряд з утопічними ідеалами й близькі до демократичного світогляду установки на рівноправність, соціальну справедливість, розподіл доходів по праці, солідарність і гуманізм.

Сам процес демократизації постсоціалістичних держав почався в результаті поступової лібералізації політичної свідомості правлячої еліти й комуністичних партій у цілому, Він проходивши під впливом тривалої гострої ідеологічної й політичної конфронтації із Заходом. Це, а також успадковані від марксизму доктринерство, віра в єдино вірну теорію або модель перетворень привели до ослаблення в політику більшості з постсоціалістичних держав центризму й здорового глузду, до радикалізації еліт, поляризації їх політичних оріентацій: на західні моделі ліберальної демократизації - з одному боку, і на традиційні соціалістичні принципи - з іншої.

Така радикалізація політичної еліти перешкоджала знаходженню оптимального, «середнього» шляху перетворень, що чуйно враховує як світовий досвід, так і конкретні умови власних держав. У країнах, що вступили на шлях реформ, досить чітко намітилися два головних шляхи суспільних і політичних перетворень.

Шлях лібералізації

Перший з їх припускає швидку політичну й економічну лібералізацію західного зразка, так звану шокову терапію. Цим шляхом пішли практично всі східноєвропейські країни, у тому числі СРСР. У ті з них, що були ближче до Заходу по своїй політичній культурі, економічним укладах і т.д., демократизація й трансформація суспільства були більш-менш успішні, хоча й супроводжувалися падінням виробництва й поруч інших серйозних негативних явищ.

У державах же, що не мають характерних для Заходу багаторічних традицій ринкової економіки й індивідуалістичної культури, спроба реалізувати ліберальну модель демократії привела до важких, руйнівних наслідків: ослабленню, криміналізації, а ті й до розпаду держави, до політичної й економічної анархії, а нерідко й до воєн, різкому спаду виробництва, росту злочинності й падінню рівня життя переважної більшості населення і т.д.

Особливо згубні наслідки прийняття ліберальної моделі демократизації й реформування мало для СРСР. Радянське суспільство глибоко відрізнялося не тільки від західних демократій, але й від країн Східної Європи відсутністю всяких елементів ринку (крім «чорного», кримінального ринку) і цивільного суспільства; майже тотальною мілітаризацією, суперцентралізацією й зверхмонополізацією економіки, її непристосованістю до якої-небудь конкуренції; перевагою в народній свідомості колективістських цінностей і слабістю ліберальної, індивідуалістичної культури; поліетнічним складом населення й численних потенційних конфліктів; відсутністю масових демократичних рухів типу Народного фронту або польський «Солідарності», здатних сформувати альтернативну номенклатурі політичну еліту, ідеологічним і моральним розкладанням і вестернізацією верхівки правлячої еліти й т.д.

Ці й багато інших особливостей СРСР обумовили неефективність ліберальної моделі демократизації й реформування. Ліквідація найважливішого інституту фактичної політичної влади - комуністичної партії - і усунення держави від інтеграційних і організаційно-контрольних функцій привели до розпаду державності, тотальній монополізації й криміналізації економіки, підриву мотивації продуктивної праці, різкому росту цін і падінню рівня життя населення. Невдачі реформування сильно скомпрометували демократію й ліберальні цінності в масовій свідомості.

Китайська модель реформування

Радянським досвідом «демократизації» стали лякати громадян у країнах, що зберегли офіційну прихильність комуністичної ідеології. У деяких з них, насамперед у Китаї, була вироблена власна модель модернізації й реформування тоталітарних політичних структур, що одержала назву політики «нового авторитаризму». Суть цієї моделі складається в збереженні сильної влади центра і її активному використанні для підтримки політичної стабільності й проведення радикальних економічних реформ, що передбачають розвиток ринкової економіки, відкритої для зовнішнього миру.

Китайська модель уже показала свою економічну й соціальну ефективність, забезпечивши цій країні в середньому найвищі у світі з 1979 р. темпи економічного росту й безперервне підвищення добробуту населення при збереженні громадського порядку й особистої безпеки громадян. Хоча вона безпосередньо не вводити політичні інститути західного зразка, але фактично створює багато хто передумови демократії, а також розширює особисті права громадян, звільняє їх від тоталітарного контролю.

Явні соціально-економічні переваги політики «нового авторитаризму» пов´язані з використанням адміністративної системи, що має як слабкі, так і сильні сторони. Її головні слабості складаються в обмеженні економічної й іншої волі й ініціативи, у низької сприйнятливості до інновацій, марнотратних методах господарювання. У тієї ж година ця система завдяки порівняно обмеженій цільовій спрямованості й твердій дисципліні є найбільш ефективною в екстремальних ситуаціях, наприклад у періоди воєн, важких криз і т.п., оскільки дозволяє швидко мобілізувати більші людські й матеріальні ресурси на досягнення певних цілей, сконцентрувати величезні зусилля на ключових напрямках (хоча й за рахунок ослаблення інших секторів). Як показує досвід Китаєві, В´єтнаму й деяких інших країн, міць держави за допомогою адміністративної системи може з успіхом використовуватися для ринкового реформування суспільства.

Очевидно, що Росії, як і іншим постсоціалістичним країнам, не варто як сліпо випливати неадекватним її умовам західним ліберальним моделям, так і копіювати досвід авторитарної модернізації. Оптимальна модель політичного й господарського реформування може бути знайдена лише на шляху ретельного обліку власної специфіки й світового досвіду, проведення активної й реалістичної державної політики з метою формування більше динамічного й гуманного суспільства.

На відміну від країн, що переходили до ринку й демократії в минулі епохи, постсоціалістичне суспільство не може реформуватися стихійно, «знизу». Головним інструментом соціальних перетворень у ньому є держава, а також інші політичні інститути: партії, суспільні рухи й асоціації.

Основні терміни:

Діалектична модель переходу - модель, за якої перехід до демократії здійснюється під постійним впливом вже сформованих внутрішніх передумов (висока індустрїалізація країни, сформований чисельний середній клас, високий освітній рівень громадян, раціоналізація та індивідуалізація масової свідомості) (Іспанія, Греція, Португалія).

Класична лінійна модель переходу від авторитаризму до демократії - модель, за якої в країні проходить поступове обмеження монархічної влади, розширюються права парламенту та громадян (Великобританія, Швеція).

Кооперативна модель – це модель переходу, що передбачає поступову і послідовну лібералізацію політичного режиму; обережний і послідовний демонтаж старих інститутів влади попередньої системи несумісних з новою, розумне збереження і пристосування старих інститутів влади, які корисні і констиціонування нових демократичних інститутів; ресоціалізація населення.

Конкурентна модель – це модель переходу, що передбачає загальну лібералізацію всіх сторін життя; демонтаж старої системи; впровадження нових демократичних інститутів за будь яку ціну, часто супроти опору як знизу, так і згори.

Консолідація демократії - необоротність сталих демократичних політичних структур, коли визначеність процедур веде до значного обмеження «невизначеності результатів», тобто коли недемократичні результати практично виключені.

Реформа зверху –це форма переходу, коли правителі самі, добровільно наважуються втілити у життя програму демократичних перетворень.

Хвиля демократизації — це група переходів від недемократичних режимів до демократичних, що відбуваються у визначений період часу, кількість яких значно перевищує кількість переходів у протилежному напрямку в даний період.

Циклічна модель переходу – схема, що передбачає чередування демократичних та авторитарних форм правління, формально позитивного відношення політичної еліти до демократії (деякі країни Азії, Африки, Латинської Америки).

Тема 5. Сутність й особливості сучасної хвилі демократизації: виклики, ризики і небезпеки демократії

План

1. Демократія у постіндустріальному, інформаційному, глобалізованому світі

2. Криза демократичного правління

3. Критика демократичного правління

Серед множини факторів сучасного суспільно-історичного розвитку політичної системи варто виділити ті, які найсуттєвіше впливають на необхідні характеристики демократії.

1. Демократія у постіндустріальному, інформаційному, глобалізованому світі

Питання про те, які саме зміни відбуваються в суспільстві та політичній системі, найдетальніше розроблено у працях представників технократичного напряму політичної думки.

Одним з перших до аналізу особливостей сучасного суспільства звертається відомий американський дослідник Д.Белл Він називає його постіндустріальним. Постіндустріальне суспільство, – пише Белл, - це суспільство інтелектуалів, у якому першорядне значення надається всебічному розвитку його членів. У ньому головну роль відіграють теоретичні знання.

Соціальні відносини, створювані новими мережами інформації (від обміну інформацією між дослідниками за допомогою комп´ютерних терміналів до широкої соціальної однорідності, створюваної національним телебаченням), не є більше трудовими відносинами індустріального суспільства і ведуть до виникнення зовсім нового типу соціальної структури. Основні класи індустріального суспільства з переходом до інформаційного суспільства поступово зникають, і формуються різноманітні локально-професійні групи.

В економіці визначальним є факт, що приватна власність перестає бути центральним інститутом, а провідне значення набуває сфера послуг. Д. Белл багато уваги приділяє з’ясуванню особливостей продукції постіндустріального виробництва – інформації. Вона фізично не споживається і не зношується. Таким чином, інформація є «колективним товаром», що не може відчужуватися як інша матеріальна продукція. Навіть у випадку її продажу, інформація залишається з виробником.

Цікавими є висновки Белла щодо культурної сфери, яка відзначається на його думку екстраординарною свободою, поглинанням будь-яких стилів. Автор відзначає: «Така свобода походить з того факту, що осьовим принципом сучасної культури є вираження та перетворення «Я» заради досягнення самореалізації та самоздійснення».

Водночас, Белл застерігає, що нове суспільство не буде безконфліктним. Джерела напруженості, на його думку, криються у наступних протиріччях:

1) бюрократично-ієрархічне управління наукової еліти;

2) формальне проголошенні рівності й участі;

3) соціальна структура, заснована на виконанні професійної ролі, спеціалізації з одного боку, та культурним піднесенням людини як цілого з її самореалізацією – з іншого.

Продовжив розмірковування в цьому напрямі один з найвідоміших футурологів та політичних дослідників, автор праці «Третя хвиля» Е. Тоффлер. На його думку, в майбутньому інформаційна технологізація соціального життя спричинить за собою появу концепції демократії, у якій інформація уособлює владу.

Таке суспільство матиме, за Тоффлером, наступні особливості. Насамперед, типовим стає не масовість, а різноманіття. Це вимагає перегляду традиційних поглядів на поняття політичної більшості. «Замість високостратифікованого суспільства, в якому декілька крупних блоків утворювали більшість, - стверджує автор, - ми маємо конфігуративне суспільство – суспільство, в якому тисячі меншостей, існування яких носить тимчасовий характер, знаходяться у безперервному коловороті, утворюючи зовсім нові перехідні форми, що зрідка складають коаліцію, яка забезпечує консенсус в 51% з основних питань».

Крім того, майбутня політична система, за Тоффлером, має базуватись на таких принципах як влада меншості, напівпряма демократія, розподіл рішень. Влада меншості означає, що окремі громадяни в результаті певного жеребкування випадково отримують принаймні 50% голосів для ухвалення політичних рішень. Такий захід, на думку Тоффлера, може завадити тиску спеціальних груп інтересів та лобі. Напівпряма демократія означає можливість пересічних громадян завдяки сучасним інформаційним технологіям брати участь у голосуванні. Їхні голоси мали б додаватись до кількості голосів, отриманих в межах законодавчого органу. Сутність принципу розподілу рішень означає децентралізацію влади, прийняття рішень на різних рівнях від місцевого до транснаціонального.

Власну концепцію інформаційного суспільства висуває також і франко-іспанський дослідник М.Кастельс. Він говорить про те, що глобалізація капіталу, процес збільшення кількості сторін, представлених в політичних інститутах, децентралізація владних повноважень, їхній перехід до локальних та регіональних представництв суттєво змінюють характер влади. Розпорядження держави не завжди можуть бути повністю приведені в дію.

Характерними особливостями політики постіндустріальної епохи стають:

1) стратегічні ігри, модифіковані на замовлення уряду;

2) персоналізоване лідерство, яке замінює класові об’єднання;

3) ідеологічна мобілізація

4) партійний контроль.

Управління здійснюється за допомогою маніпулювання символами у ЗМІ. Політика стає театром, інститути держави агенствами з оформлення договорів. Громадяни голосують скоріше для того, щоб усунути зло держави, ніж для того, щоб реалізувати свої вимоги.

Всі перелічені умови дають Кастельсу підстави для висновку про наближення нової форми політичного устрою – мережевої держави. Вона понижується в статусі, але не зникає, а локалізується у формі місцевих та регіональних представництв.

Важливою є його думка про сутність влади: влада буде тісно пов’язана з культурними кодами. Цю тезу він пояснює таким чином: «Культурні битви суть змагання за владу в інформаційну епоху. Вони ведуться загалом у ЗМІ та з їх допомогою, але ЗМІ не є держателями влади. Влада – як можливість нав’язувати поведінку - міститься в мережах інформаційного обміну і маніпуляції символами, які співвідносять соціальних акторів, інститути і культурні рухи за допомогою піктограм, представників, посилювачів».

Соціальні зміни відбуваються, на думку автора, в напрямку створення автономних ідентичностей, особливість яких самовизначення та дистанціювання від політичних інститутів та суспільних цінностей. В майбутньому тенденція віддаленості особи від влади, розчарування у класичних інститутах громадянського суспільства тільки посилиться. Люди будуть все більш індивідуальні у своїй праці та житті.

В культурній сфері Кастельс відзначає кризу патріархальності, переосмислення ролі сім’ї, стосунків між статями, і, як наслідок, занепад особистості. Крім того, неймовірні наукові досягнення обумовлять виникнення нових меж та стандартів духовності, утвердження альтернативного набору цінностей.

У 90-і рр. ці ідеї одержують розвиток в американського економіста П. Дракера в роботі «Посткапіталістичне суспільство» (1993), де він аналізує соціальну сторону постіндустріальних перетворень і характеризує нове суспільство як суспільство знань. В ньому формується соціальна структура, де працівники, що володіють знаннями, є провідною силою. Змінюється також, вважає Дракер, спосіб налагодження партнерських відносин. Головним стає впровадження нових бригадних методів праці, наділення робітників відповідальністю і контролем над своєю діяльністю.

Також є дослідники, що основним фактором змін демократичного устрою вважають глобалізацію. До них належить німецький політолог У.Бек. Він говорить про складність реалізації основних принципів демократії у зв’язку зі зміною головного політичного актора. Тепер це не народ чи нація, а людство. Глобальну політику не можна розуміти лише як продовження політики національних держав.

В процесі прийняття рішень на міжнародному рівні існує багато прогалин, через що функціонування політичної системи не може забезпечуватись демократичним методом. Так, наприклад, не зрозуміло, хто має визначати основні питання порядку денного, які виносяться на голосування у межах наднаціональних інститутів. Суперечності виникають також через різноманітність цінностей та культурних особливостей учасників вирішення транснаціональних питань.

Політика таких суспільних організацій вимагає впровадження нової етики демократії та прав людини. Таку необхідність можна довести тим фактом, що теми глобального громадянського суспільства забезпечують глобально діючому Заходу ідеологічну зброю для втручання у світові економічні відносини та військової інтервенції. Міжнародні організації під виглядом неурядових уповноважують себе і замінюють демократію диктуванням своїх вимог. Західні цінності та спосіб життя поширюються в якості космополітичних.

Бек продовжує напрям роздумів технократів, визнаючи посилення професійного впливу експертів та функціонерів, провідне значення наукового співтовариства.

Близькими до технократичного напряму є роздуми В.Іноземцева. Дослідник констатує зміну класової структури сучасного суспільства, що полягає у переході від суспільства, побудованого навколо власників капіталу до суспільства власників інтелекту та знань. Він стверджує перехідний характер цінності демократії. На його думку, вона, як будь-яка інша суспільна форма, неминуче стає середовищем формування нових способів врядування. Це твердження Іноземцев пояснює такими змінами як посилення виконавчих структур на противагу представницьким, небезпека популізму, локалізація демократії в західному світі.

Західна цивілізація підлягає як внутрішнім трансформаціям, так і зовнішнім впливам інших культур. Цей процес має поглиблюватись, - каже Іноземцев, - навіть якщо він призведе до повного заперечення демократичного принципу.

Таким чином, дослідники констатують необхідність суттєво реформувати демократію в західноєвропейських країнах і усвідомити неможливість поширити її у світових масштабах. Для осмислення бажаного напряму змін демократичної політичної системи в майбутньому, окреслимо специфіку розуміння політичної свободи, зумовлену описаними суспільно-політичними трансформаціями.