4

ЗМІст

			Стор.
Вступ
Розділ 1.		СУЧАСНІ європейські та СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ у РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ
	1.1.	Гуманістичні тенденції розвитку сучасної освіти
	1.2.	Тенденції розвитку вищої освіти на Європейському просторі
	1.3.	Інформаційне суспільство та функціональні можливості ІКТ
	1.4.	Інклюзивна освіта як шлях до вищої освіти людей з особливими навчальними потребами
	1.5.	Міжнародне та українське законодавство про використання інформаційно-комунікаційних технологій в процесі соціалізації та реабілітації інвалідів
	Література до першого розділу
Розділ 2		НОВІ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ЗМІСТУ І ПРИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ
	2.1.	Зміст соціальної роботи в концепції вищої освіти
	2.2.	Навчальна діяльність як початковий етап формування соціально-професійної зрілості майбутніх соціальних працівників
	2.3.	Інтерактивна взаємодія в реалізації освітніх завдань вищої школи
	2.4.	ІКТ – засіб реабілітації та соціалізації інвалідів
	2.5.	Соціально-професійна суб’єктність майбутніх фахівців соціальної сфери в освітньому просторі вищої школи
	2.6.	Поле суб’єктного розвитку ВНЗ в формуванні соціально-професійної зрілості майбутнього фахівця соціальної сфери з обмеженими можливостями
	2.7.	Структурно-функціональна модель процесу формування соціально-професійної зрілості майбутніх фахівців
	Література до другого розділу

Вступ

Серед найактуальніших тенденцій розвитку вищої освіти останніх десятиліть стала ініціатива низки європейських країн щодо загальноосвітньої взаємно-узгодженої й толерантної підготовки людини до життя в «новій Європі», яка відома як Болонський процес. Болонський процес – це своєрідний рух освітніх національних систем до єдиних критеріїв і стандартів, які утверджуються в Європі. Головна його мета – консолідація зусиль наукової й освітянської громадськості та урядів для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти та науки у світовому вимірі, а також для підвищення ролі цієї системи у соціальних перетвореннях. Адже важливість освіти й освітньої співпраці в розвитку та зміцненні стійких, мирних і демократичних суспільств універсальна і підтверджується як першочергова.

Початок третього тисячоліття характеризується як період трансформаційних змін, тому що саме в наш час в історії людства настає ера інформаційного суспільства, яка з елементарної комп’ютеризації вийшла на новий щабель розвитку і означає нову за якістю інформаційних технологій освіту, тобто процес створення та поширення знань та інформації, які перетворюються на професійні продуктивні сили суспільства. Якщо ж урахувати зростання тенденції глобалізації, яка, з-посеред іншого, означає небувале раніше загострення конкуренції між державами-націями, набуває характеру й охоплює, окрім економіки, інші сфери, то стає очевидним, що лише країна, яка забезпечить адекватний вимогам часу розвиток освіти та науки, може сподіватися на гідне місце у світовому співтоваристві.

Оцінюючи системні процеси вищої освіти в країнах Європи, відзначимо найхарактерніші тенденції розвитку закордонної вищої освіти, а саме:

• прагнення до глобалізації громадянських демократичних процесів (виховання громадянина Європи);

• гуманізація європейського освітнього простору;

• демократизація управління освітою;

• модернізація структури освітніх систем, яка включатиме навчання впродовж життя;

• прагнення до диверсифікації структур вищої освіти;

• нова концептуалізація вищої школи, заснована на особистісному розвитку всіх учасників освітянського процесу;

• доступність вищої освіти;

• новий рівень інформатизації вищої школи;

• висока конкурентоспроможність вищої професійної освіти на світовому ринку праці.

У сучасному світі, коли незалежність України стала незаперечним фактом, а освіта – власною справою українського народу, розбудова системи освіти та її докорінне реформування мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки і техніки на європейський рівень, інтеграції України у світовий культурний та економічний простір.

Розділ і. Сучасні Європейські та світові тенденції розвитку вищої освіти

1.1. Гуманістичні тенденції розвитку сучасної освіти

В умовах модернізації системи освіти визначено нові стратегічні цілі, тенденції й принципи оновлення навчання й виховання. У “Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті” її головною метою визнано створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина України, формування покоління, здатного навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства; сприяти консолідації української нації, інтеграції України в європейський і світовий простір як конкурентноспроможної і процвітаючої держави. У зв’язку з цим постає потреба в удосконаленні виховного процесу, головними завданнями якого стали:

• посилення гуманітарної спрямованості виховного процесу;

• виховання гуманістично зорієнтованої особистості в процесі свідомої творчої моральної діяльності.

Дослідники тенденцій розвитку сучасної освіти підводять до висновку про необхідність пошуків шляхів гуманізації, насамперед між усіма його учасниками. Якщо суспільство стає зорієнтованим на людину, то й педагогіка повинна реалізовувати ідеї гуманізму.

Слово “гуманізм” походить від латинського “humanus”, що означає “людяний”, “людський”. Цей термін уведено у 1808 р. німецьким педагогом Ф. Нітхаммером на основі слова “гуманістія”, яке виникло в кінці XV ст. Він найчастіше використовується для визначення прогресивного напряму культури суспільства, яке визначає “ставлення до людини як найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток, прояв своїх здібностей”[Философия: учебник. 2-е изд., перераб. и доп. / отв. редакторы: В. Д. Губин, Т. Ю. Сидорина, В. П. Филатов. - М.: ТОН - Остожье, 2001., с. 6].

Іншими словами, гуманізм – це система поглядів, яка містить “визнання абсолютної гідності людини, що завжди має бути метою, але ніколи не засобом лише для досягнення якоїсь мети”[ Философия: учебник. 2-е изд., перераб. и доп. / отв. редакторы: В. Д. Губин, Т. Ю. Сидорина, В. П. Филатов. - М.: ТОН - Остожье, 2001., с. 6.].

Важливим є визначення поняття «гуманізм», яке подає «Енциклопедія Британіка» розуміє термін, що походить від латинського human з homo, що означає людина. У словниковій статті зазначено, що гуманізм – «це загальна ознака будь-якої теоретичної чи практичної системи, при якій переважає інтерес до людини і яка ставить її понад усе» [Творча спадщина Г.С.Костюка та сучасна психологія. До 100-річчя від дня народження Г.С.Костюка. Матеріали III з’їзду Товариства психологів України. – К., 2000., с.876].

Сутність викладеного дає підставу твердити про необхідність формування нової гуманістичної соціальної свідомості, що посилює актуальність проблем виховання. Тому педагогіка, як зазначає Т. Поніманська [Поніманська Т.Г. Гумнізм як основа морально-духовного виховання особистості / Т.Г. Поніманська // Гуманістично спрямований виховний процес і становлення особистості : зб. наук. праць.  К. : ВІРА Інсайт, 2001.  Кн. 1.  С. 41-46, с. 42], повертається до своїх коренів – філософії, особливо в наші часи, коли вчені, представники гуманітарних наук, зацікавились людиною не як клітинкою суспільства, а як “біо-психо-природно-космічним буттям” (В. Вернадський, Д. Чижевський).

Розробка нових підходів до освіти здійснюється на таких методологічних принципах, як системно-прогностичний і соціально-екологічний підхід, розвиток освіти в контексті культури; особистісно-діяльнісний підхід до освіти. Методологічною основою розвитку освіти є гуманістична філософія, основним питанням якої виступає людина, що прагне самоздійснення і саморозвитку (К.Юнг, А.Маслоу, С.Джурарда, К.Роджерс, М.Мойсєєв тощо).

Серед провідних напрямів сучасної європейської педагогіки, орієнтованої на виховання людини з гуманістичним мисленням, виділяють такі: освіта в ім’я розвитку і миру, громадянська освіта, полікультурне виховання, крос-культурне виховання, глобальна освіта.

Аналізуючи сучасні дослідження в галузі методології педагогіки (Беха І., Костюка Г., Максименка С., Балла Г., Добрускіна М., Грицюка Б., Штифарука В., Поніманської Т., Сущенко А.), можна дійти до висновку, що основні поняття гуманістичного виховання походять з різних галузей гуманістичних знань. Зокрема, поняття “гуманізм” – загальна філософська категорія, “гуманність” – етико-психологічне поняття, “гуманізація” – одна з найважливіших соціальних характеристик, що включає “комплекс філософських, етичних, соціально-психологічних та ідейно-політичних установок” (Є. Шиянов) [Цит. за: Поніманська Т.Г. Гумнізм як основа морально-духовного виховання особистості / Т.Г. Поніманська // Гуманістично спрямований виховний процес і становлення особистості : зб. наук. праць.  К. : ВІРА Інсайт, 2001.  Кн. 1.  С. 41-46, с. 43].

Можна наполягати на неправомірності наукового використання терміну “виховання гуманізму”, оскільки гуманізм може втілюватися в широких соціальних програмах, спрямованих на людину, а не виховуватися. Натомість “виховання гуманності” є розвитком комплексу особистісних якостей, що обумовлюють ставлення людей одне до одного, до суспільства, самих себе”[Там же].

Звернімо увагу на думку О.С. Газмана про те, що гуманістичний світогляд у практичному житті реалізовується на трьох рівнях. “Макрорівень передбачає надання державою прав і свободу кожному громадянину, створення економічних і політичних гарантій для всіх. Мезорівень гуманізму виявляється в гуманітарно-орієнтованих, оздоровчих, молодіжних, освітніх програмах. Мікрорівень гуманізму характеризує безпосередні взаємини між людьми, засновані на почуття гідності, реалізації особистісного потенціалу з орієнтацією на права і потреби інших людей”[ Поніманська Т.Г. Гумнізм як основа морально-духовного виховання особистості / Т.Г. Поніманська // Гуманістично спрямований виховний процес і становлення особистості : зб. наук. праць.  К. : ВІРА Інсайт, 2001.  Кн. 1.  С. 41-46, с. 43-44].

Значне місце в методології педагогіки посідає філософсько-методологічне знання, яке (М.Шелер, Г.Плесснер, О.Ф.Больнов, Г.Наль, Дж.Дьюї, Л.М.Лузін) обґрунтовує системно-цілісний підхід до вивчення людини, що розглядається як істота самостійна та незалежна, тобто здатна до самовизначення, індивідуального вибору й самореалізації. Зокрема, антропологічна інтерпретація змісту виховання означає співвіднесення його з людиною, її духовним буттям, смислом життя, з індивідуальними життєвими орієнтирами вихованців, а методи виховання будуються на основі діалогу, за своєю сутністю й призначенням схожі на психотерапевтичні, оскільки створюють умови для самовиявлення і самореалізації.

Одна із сучасних галузей філософсько-гуманітарного знання, що має методологічне значення для гуманістичної педагогіки – аксіологія – вивчає цінності як важливі механізми спонукання людини до знання і поведінки. Людина в аксіології розглядається як вища цінність суспільства й самоціль суспільного розвитку. Як відомо, головні цінності мають гуманістичне спрямування: життя, здоров’я, любов, добро, щастя, честь, гідність тощо. Згідно з цією філософією, український педагог О.Вишневський розробив «Кодекс цінностей, притаманних українському народові», ґрунтуючись на загальнолюдських абсолютних цінностях [Вишневський О. Кодекс цінностей, притаманних українському народові (розмова Н. Пастушенко з О. Вишневським) / Омелян Вишневський. –Дрогобицький педагогічний університет імені Івана Франка.  [Електронний ресурс].  Режим доступу : http://uadocs.exdat.com, 2008. – С. 3-8.].

Викладене вище дає підстави виділити такі теоретичні засади гуманістичної педагогіки:

• рівноправність філософських поглядів у рамках єдиної гуманістичної системи цінностей при збереженні різноманітності їх культурних і етнічних особливостей;

• рівнозначність традицій і творчості, визнання необхідності вивчення та використання вчень минулого й можливості духовних відкриттів у теперішньому і майбутньому;

• екзистенціальну цінність людей, “соціокультурний прагматизм”[Поніманська Т.Г. Гумнізм як основа морально-духовного виховання особистості / Т.Г. Поніманська // Гуманістично спрямований виховний процес і становлення особистості : зб. наук. праць.  К. : ВІРА Інсайт, 2001.  Кн. 1.  С. 41-46, с. 45].

Основні положення, ідеї, концепції національного виховання в контексті гуманізації та гуманітаризації своїми витоками сягають у сиву давнину.

Українська нація має самобутню історію, глибоку гуманістичну ідеологію, багату теоретичну спадщину, історико-педагогічний аспект якої досліджують у своїх працях Б.Грицюк, В.Штифарук тощо.

Так, гуманістичні ідеали обстоються вже в перших пам’ятках культури – “Слові про закон і благодать” Іларіона Київського, “Слові” Данила Заточника, “Повчанні” Володимира Мономаха.

Найвизначнішими гуманістами XV – XVIII століть є Ю.Дрогобич, І.Вишенський, Г.Сковорода тощо. Поширює ідеї гуманізму в згаданий період діяльність братських шкіл, Острозького культурно-освітнього центру та Києво-Могилянської академії.

Найглибше принципи гуманізму втілюються в художній творчості й наукових працях Т.Шевченка та І.Франка.

Поборниками поєднання ідей гуманізму з народними традиціями в процесі навчання і виховання є українські педагоги К.Ушинський, Г.Ващенко, С.Русова, С.Сірополко. Вони розробляють теоретичні й шукають практичні шляхи реалізації цих ідеалів в українській школі на ґрунті важливих гуманістичних засад – любові до людини та поваги до її гідності, вважають, що для відродження української нації необхідно відновлювати традиційні ідеали українців (цінності). Г.Ващенко також підкреслює необхідність дотримуватись гуманістичного принципу при вихованні шанобливого, справедливого ставлення до інших народів, вказуває на широке використання у виховному процесі гуманістичного потенціалу народних пісень, звичаїв, обрядів, символів української історії, творчості видатних діячів вітчизняної культури.

Широким використанням гуманістичного змісту рідного слова, народних традицій у вихованні і навчанні відзначається педагогічна діяльність і творчість Марійки Підгірянки, Бориса Грінченка, Олександра Духновича, Івана Ющишина та багатьох інших.

Серед вітчизняних педагогів XX століття найбільш займаються розробкою теоретичного обґрунтування принципів гуманізму й втіленням їх у практику А.Макаренко та В.Сухомлинський.

Так, визначна роль у пошуку нових гуманних моделей педагогічного процесу належить В.Сухомлинському, який писав: “Дійсна гуманність педагогіки полягає в тому, щоб зберегти радість, щастя, на які має право дитина”.

Педагог розуміє гуманізацію освіти широко: в утвердженні людини як найвищої цінності суспільства, розкритті її здібностей і таланту, забезпеченні пріоритету загальнолюдських цінностей, гармонізації стосунків людини з навколишнім світом. Першочерговим завданням В.Сухомлинський вважає виховання громадянина-гуманіста.

Досліджуючи традиції навчання й виховання, М.Стельмахович дійшов висновку, що за народним уявленням «знання без людяності нічого не варті», бо в народі кажуть: «Знання без людяності – це меч у руках безумця». Тому справжнє виховання починається там, де педагог ставиться до майутнього фахівця з соціальної роботи з повагою до його особистості, а завершується тоді, коли дитина стає справжньою людиною, бо, на думку В.Красновського, людина, що має знання, здатні вплинути на суспільство, повинна бути вихована гуманістом [Стельмахович М.Г. Народна педагогіка / М.Г. Стельмахович. –К., 1986.].

Отже, втілення у сферу освіти людяності, гуманності – важлива умова розвитку українського суспільства на гуманістичних засадах.

Нові цінності у вихованні вимагають нової побудови навчально-виховного процесу, нової логіки, нової технології.

Суспільна криза 60-х років, що охоплює майже всі провідні країни світу, призводить й до кризи освіти, необхідності переосмислення її проблем. Н. Жигайло зазначає, що у цьому контексті велике занепокоєння викликають процеси, що відбуваються в усьому світі [Жигайло Н.І. Психологія духовного становлення майбутнього фахівця : монографія / Н.І. Жигайло. − Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. − 336.]. Всеохоплююча перетворювальна діяльність людини в сучасну епоху, її негативні безпосередні й більш віддалені соціальні наслідки актуалізують відповідальність усіх людей за збереження природи, її багатства. Причина цього вбачається в генетично закладених недоліках, спричинених принципами авторитарної передачі знань і цінностей, стара педагогіка стала перешкодою на шляху сучасного навчання. Усвідомлення цього факту поставило педагогіку перед необхідністю переглянути усталені в ній раніше технократичні парадигми та парадигми освітньої моделі, що були орієнтовані на авторитарну передачу знань” [Асмолов А.Г. XXI век: психология в век психологии / А.Г. Асмолов // Вопросы психологии.  1999.  № 1. – С.3-13, c. 11-12.]. У нашій країні це виявляється у розробці нових систем навчання і виховання [Белых А.С. Гуманизация педагогического процесса как основа личностного развития педагога и воспитанников / А.С. Белых // Вісник ЛДПУ (педагогічні науки). 2003.  № 7.  С. 139-145.], а також у русі педагогів-новаторів, спрямованих на гуманізацію освіти. Серед них найбільше поширення отримують розробки В.Сухомлинського [Сухомлинський В.О. Вибрані твори. в 5т: / В.О. Сухомлинський ред. кол. Дзеверін О.Г.(голова) та ін. – К. : Рад. школа, 1977. – Т.1.-5.], Ш.Амонашвілі [Амонашвили Ш.А. Личностно-гуманная основа педагогического процесса / Ш.А. Амонашвили. – Мн.: Университетское, 1990. – 559с.; Амонашвили Ш.А. Обучение. Оценка. Отметка / Ш.А. Амонашвили. – М.: Знание, 1980. – 96с. – (Новое в жизни, науке, технике. Сер. “Педагогика и психология”; №10).; Амонашвили Ш.А. Размышления о гуманной педагогике / Ш.А. Амонашвили. –М.: Изд. дом Ш. Амонашвили, 1995. - 486с.; Амонашвили Ш. Школа жизни: Трактат о начальной ступени образования, основаной на принципах гуманно-личностной педагогики / Ш.А. Амонашвили.// Учительская газета. – 1996. - 9апр. – С.10.; 16 апр. – С.10.; 23апр. – С.10.; 30апр. – С.10.; 7мая. – С.10.], М.Щетиніна[Щетинин М.П. Объять необъятное: записки педагога / М.П. Щетинин.  М. : Педагогика, 1986.  176 с. ].

“Не зв’язуйте благородні юнацькі пориви шорами логічних роздумів і умовиводів”[Сухомлинський В.О. Вибрані твори. в 5т: / В.О. Сухомлинський ред. кол. Дзеверін О.Г.(голова) та ін. – К. : Рад. школа, 1977. – Т.1.-5., с. 221.], “ неможливо сьогоденну радість дитини приносити в жертву її завтрашньому благополуччю” [Амонашвили Ш.А. Личностно-гуманная основа педагогического процесса / Ш.А. Амонашвили. – Мн.: Университетское, 1990. – 559с., с. 4], “насильницькі вбиті знання – мертвий тягар, вони ніколи не стануть життєтворним джерелом мудрості” [Сухомлинський В.О. Вибрані твори. в 5т: / В.О. Сухомлинський ред. кол. Дзеверін О.Г.(голова) та ін. – К. : Рад. школа, 1977. – Т.1.-5, с.106] закликають вони своїх колег, та тих, хто ними стане у майбутньому.

Провідною ідеєю в усіх розробках того часу стає теза про те, що учень має стати активним суб’єктом навчання, а не об’єктом педагогічних дій. Значний внесок у розробку теоретичних підвалин гуманізації освіти вносить Г.Костюк [Костюк Г.С. Избранные психологические труды / Г.С. Костюк. - М.: Педагогика, 1988. – 304с.; Костюк Г.С. Навчання і психологічний розвиток учнів. Психологічна наука. Соціальний працівник. Учень / Г.С. Костюк. – К.: «Рад. школа», 1973. – С. 19-32.], який доводить, що розвиток дитини є складним процесом взаємодії її власного руху-розвитку та навчально-виховних впливів. Можна стверджувати, що теоретико-експериментальні розробки 60-тих років стають підґрунтям для сучасних підходів до вирішення проблем гуманізації освіти.

На рубежі ХХ-ХХІ століть визріває нова парадигма культуродоцільності освіти, в основу якої покладене уявлення про гуманістичний тип особистості, що не тільки споживає культурні цінності, але і розвиває їх, особистості як самоцінності і цілі, а не засобу суспільного розвитку. Увага до «вирощування» творчої особистості, її саморозвитку в освіті разом з появою численних моделей інноваційного навчання уособлює кардинальну зміну типу соціокультурного успадкування, при якому забезпечується перевага нового над копіюванням старого[Пахомов Н.Н. Кризис образования в контекте глобальных проблем / Н.Н. Пахомов // Философия образования для ХХІ века.  М., 1992.  С.18-31.; Вarth Р. Gexchichta der Errichig Leipzzig. - Іndustry аnd Ніghег Education.  Вutterworth.  1988.  v.2.  № 44. – S.52-75.], збереження і розвиток творчого потенціалу людини та гармонійного мислення, заснованого на поєднанні внутрішньої свободи особистості і її соціальної відповідальності, а також терпимості до інакомислення[Мамрич С.М. Компоненти інноваційної діяльності вищих технічних навчальних закладів / С.М. Мамрич // Проблеми освіти. – К., 2004. – Вип.39. – С.158-164., с.159].

Необхідність засвоєння досвіду, невідомого попереднім поколінням, обумовлює, врешті-решт, ідею безперервної освіти, перехід до якої починається в усьому цивілізованому світі. “В умовах, коли в окремих сферах науки і техніки обсяг знань подвоюється кожні 1.5-2 роки, немає сенсу здійснювати навчальний процес, ґрунтуючись на передачу та засвоєння стандартного обсягу знань і формування стандартних навичок розв’язань проблем алгоритмічного характеру”[ Мамрич С.М. Компоненти інноваційної діяльності вищих технічних навчальних закладів / С.М. Мамрич // Проблеми освіти. – К., 2004. – Вип.39. – С.158-164., с.128].

Безперервна освіта (а не безперервне навчання, як його іноді трактують) покликана забезпечити умови для випереджального росту можливостей людини як особистості протягом усього її життя. Розвиток людини розглядається і як вища цінність суспільства, і як головна продуктивна сила, у чому і виявляється діалектика мети і засобу. Особистість виступає не тільки продуктом культури, але й джерелом її розвитку.

На думку Б.Грицюка, “гуманізація навчально-виховного процесу потребує постійної і послідовної його індивідуалізації, тобто врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, а також його персоналізації, тобто організація виховання і навчання учнів, виходячи з індивідуальних особливостей педагога. Це процес взаємопроникнення, взаємовпливу, що сприяє виробленню гуманної позиції. Саме вона (позиція) і є критерієм рівня гуманної вихованості”[Грицюк Б. Ідеї гуманізму в українській педагогіці / Б.Грицюк // Рідна школа. – 1999.  №7- 8.  С.6-9., с.9].

А.Сущенко, аналізуючи різні аспекти цієї проблеми, додає, що “процес гуманного виховання людини – це сукупна дія багатьох чинників, багаторазового переплетення біологічних і культурних джерел, змішування думок і почуттів, синтез внутрішніх спонукань і зовнішніх впливів, а звідси й керівна кінцева мета всієї освіти, яка має полягати в тому, щоб ”забезпечити моральний характер життя всього народу, створити з народу “моральне ціле”, внутрішньо спільне, перетворити державу в “храм”, де тільки і засяє, і розгорнеться справжня істинна цінність людини, або чиста “людськість” (П. Наторп) [Сущенко А.В. Теоретико-педагогічні основи виховання гуманної особистості як творця моральних вчинків / А.В. Сущенко // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді : зб. наук. пр.  К.: ВІРА Інсайт, 2001.Кн.1.  С.46-52., с.49].

Освітня система має переорієнтуватися, будуватися на принципах дитиноцентризму, під яким В.Г.Кремінь розуміє не увагу «до дитини як такої – дитини абстрактної, узагальненої…, а до конкретної дитини з її сутнісними харктеристиками». На його думку, «це важливо на всіх етапах освітньої діяльності – починаючи від дошкільного закладу і закінчуючи університетом». Завданням гуманістичної освітньої системи є максимальне її наближення до конкретної сутності майутнього фахівця з соціальної роботи, яке здійснюється таким чином: формувати дитину не як власну копію, а «розпізнавати її єство й плекати особистість на основі такого знання», що є також єдиним шляхом «формування людиноцентристського, гуманного, демократичного й ефективного сучасного суспільства» і «єдиний шлях до щастя кожної людини». Оскільки «соціальний працівник разом із батьками має допомогти дитині пізнати й розвинути себе, і тоді, ставши дорослою, людина щонайповніше самореалізується, забезпечивши і власний успіх, бо робитиме улюблену справу й робитиме її фахово, чим забезпечить динамічний і несуперечливий розвиток країни» [Кремінь В. Г. Якісна освіта в контексті загально цивілізаційних змін / В. Г. Кремінь // Педагогіка і психологія.  2007.  №2(55).  С.5-37., с. 12-13].

Вирішальною ланкою в освітянській системі є гуманітарна підготовка майбутніх фахівців [Лисенко О. М. Виховання гуманістично спрямованої особистості підлітка у позаурочний час. : Дис... канд. наук: 13.00.07 / Оксана Миколаївна Лисенко. – К., 2008.].. Гуманізація особистості потребує гуманітаризації освіти, під якою, як зазначено в “Концептуальних засадах гуманітарної освіти в Україні (вища школа)”, розуміється “навчально-виховний процес викладання-освоєння гуманітарних дисциплін, головними серед яких є історичні, філософські, політологічні, економічні, соціологічні, культурологічні, філологічні, українознавчі, психолого-педагогічні, правознавчі дисципліни”[Концептуальні засади гуманітарної освіти в Україні (вища школа) // Інформаційний зб. Міністерства освіти України. 1996.  №6. – С.2-11., с.4]. Педагогічна реалізація гуманістичних цінностей спрямована на підвищення загальної культури особистості, прилучення до національних і загальнолюдських цінностей, а це вимагає посилення культурологічної спрямованості освіти (В.Сухомлинський, І.Мартинюк, В.Кузь, М.Стельмахович тощо).

Сучасна гуманітарна вузівська освіта покликана ознайомити студента з накопиченим світовим культурним знанням про людське суспільство, місце і соціальне призначення особистості, із сутністю культури як світу людини. Важлива функція цієї освіти – виховання в молодої особи високих гуманістичних якостей, людяності, поваги до людей, людської гідності, культури спілкування, цивілізованого співжиття.

Одне з головних завдань гуманітарної освіти – формування національної свідомості, розвиток почуття національної гідності та самоповаги, тобто національної цінності, їх формування і засвоєння повинні стати суттєвим елементом сучасної моралі, частиною державної ідеології.

М.Добрускін, академік Нью-Йоркської Академії наук та Української Академії політичних наук, науковий керівник проблемної науково-дослідної лабораторії вищої освіти Харківського Державного технічного університету радіоелектроніки, аналізуючи стан і сутність гуманізації та гуманітаризації освіти, звертає увагу на творчу розробку концепції гуманізації та гуманітаризації освіти харківськими вченими.

У праці представлено нову систему виховної роботи серед студентів як основний важель гуманізації навчання.

Найважливіші положення концепції наголошують на:

• розгляді виховання в ширшому сенсі, коли воно здійснюється всією сукупністю явищ природи та суспільства, макро- і мікроструктурою;

• розумінні виховання як цілісної системи, що включає в себе ряд елементів, які взаємодіють і взаємно проникають один в одного за головної ролі національно-патріотичного виховання;

• єдності навчання та виховання за провідної ролі виховання, його залежності від поведінки та майстерності педагога;

• визнанні чотирьох сфер виховання – навчального процесу, позааудиторної работи, науково-дослідної діяльності, побуту;

• рівноправному партнерстві викладачів і студентів у розробці та здійсненні планів виховної роботи [Добрускін М. Гуманізація як стратегічний напрям технічної освіти (проблеми вищої школи) / М.Добрускін // Рідна школа.  2001.  №12.  С.13-16., с.13].

На думку дослідників, гуманітаризація зможе:

• комплексно поєднати природничо-наукові, технічні та гуманітарні знання як сукупність цілісних знань про людину;

• створити гуманітарні основи інтелігентності та духовності студентства шляхом об’єднання навчання й виховання;

• надати мисленню інтелектуально-образного характеру;

• перетворити студента з пасивного об’єкта на активний суб‘єкт навчання й виховання [Добрускін М. Гуманізація як стратегічний напрям технічної освіти (проблеми вищої школи) / М.Добрускін // Рідна школа.  2001.  №12.  С.13-16., с.14].

Сутність викладеного дає підстави твердити про те, що концептуальні положення системи сучасної освіти органічно пов'язані з ідеями гуманістичної педагогіки. Це гуманістичне забарвлення всієї освітньої системи та спрямованість її на формування конкретної людини як цілісної особистості – носія національних і загальнолюдських цінностей може допомогти у вирішенні проблеми становлення українського громадянина, який упевнено й комфортно почував би себе в будь-якій ситуації чи країні, міг би бути конкурентноспроможним на загальносвітовому ринку праці. Така робота не можлива без реформування всіх сторін справи навчання та виховання (завдань, принципів, форм, методів, управління, керівництва, контролю).

Виходячи із викладеного вище, можна дійти таких висновків: по-перше, особистісна самореалізація і саморозвиток майутнього фахівця з соціальної роботи може відбуватися лише за умов перебудови навчально-виховного процесу на засадах гуманізації й гуманітаризації; по-друге, система освіти в цілому повинна прагнути прищепити молоді ідею необхідності становлення себе як високоосвіченої, високоморальної особистості за рахунок надбання гуманістичних цінностей, сучасних гуманітарних і спеціальних знань, віри у своє вище покликання; по-третє, корінних змін потребують і самі викладачі, педагогічна діяльність яких має спиратися на розумінні новітніх досліджень світової педагогіки, психології, гуманітаристики.