8. Українсько-московський договір 1654 р.: суть та наслідки протягом 1654-1657 pp.

Незабаром для Б.Хмельницького стає очевидним формальний харак­тер підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спря­мованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності майбутньої Української держави.

На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і ви­користати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Війсь­ко Запорізьке «під свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі.

8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і во-льностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом. Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й Туреччини. Окремі статті дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на дипломатичні стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішло­ся про російський контроль над збиранням податків в Україні.

Але головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об'єднати українські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права й вольності.

Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила політичну ситуацію і зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством.

Польща не полишила своїх агресивних планів щодо Україні. У березні 1654 р. її військо вдерлося на землі Поділля, Волині і Брацлавщини. Зго­дом головні воєнні дії розгорнулися в Білорусі та на Смоленщині. Туди ви рушили 20 тис. козаків. До кінця 1654 р. українсько-московське військо зму­сило ворога відступити. Але Польща, утворивши коаліцію з Кримським ханством, знову розгорнула бойові дії в Україні.

Взимку 1656 р. польсько-шляхетське військо пішло на Умань. Місцева залога, керована Іваном Богуном, відбила наступ противника. На допомогу їй прийшли козацькі полки Богдана Хмельницького та московське військо під командуванням воєводи В.Шереметьєва. Вони завдали полякам і тата­рам значних втрат в Охматівській битві, змусивши їх відступити. Українсь­ко-московське військо визволило Поділля та більшу частину Східної Гали­чини.

19 вересня поблизу Городка відбувся бій, в якому поляків було роз­громлено. Але раптовий напад на Поділля кримських татар змусив козаків з боями відступити на Придніпров'я. Невдовзі татари відмовилися від во­єнної підтримки поляків, проти яких виступила і Швеція.

Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення Украї­ни під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьма­нові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького був спрямо­ваний на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західноукра­їнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпе­чення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династи­чних намірів - приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі.

Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звіс­тка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплекси­чний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх заду­мів.