Питання та завдання для самоконтролю знань та умінь студентів:

Підготуйте реферат на тему: «Життєвий і творчий шлях Я. Качури»

за планом:

1. Біографія письменника.

2. Історія рецепції прози письменника.

3. Специфіка авторського бачення ролі мистецтва і митця в процесі

«соціалістичного» будівництва.

4. Поетика культу особи в творчості Я. Качури.

5. Роль і місце творчості Я. Качури в українському літературному процесі 20

- 30-х рр.

Вимоги до написання та оформлення рефератів у ДОДАТКУ 3.

Література:

1. Буряк Б.С. Яків Качура. Життя і творчість. – К., 1962.

2. Качура Я.Д. Вибрані твори. У 2 т. – К., 1958.

3. Качура Я. Зламана присяга. Оповідання. – К., 1929.

4. Качура Я. Люди і факти: Оповідання. – К., 1934.

5. Качура Я. Перемога: Оповідання. – К., 1941.

6. Качура Я. Щастя: Оповідання. – К., 1940.

7. Комаровська І. Художня проза Якова Качури в оцінці української літературної критичної думки. //Наукові записки. Серія:Філологія. Збірник наукових праць. Вип.10. У 2-х т. /Наук. ред.- Іваницька Н.Л. – Вінниця, 2008.- Т. 2. – С. 217-220.

8. Пашник О.В. Онтологічні та культурно-історичні універсалії в українській прозі 20 – 30-х рр. ХХ ст. Автореферат дис. на здоб. наук. ст. к.ф.н. – Х., 2006.

9. Романенко О.В. Людина і світ в українській літературі доби «розстріляного відродження». – К., 2006.

РОЗДІЛ 4. Українська література за межами України

ТЕМА ДЛЯ ВИВЧЕННЯ:

4.1. Богдан-Ігор Антонич. Поезія.

Богдан-Ігор Антонич (* 5 жовтня 1909, с. Новиця, Горлицький повіт, Лемківщина, тепер територія Польщі — †6 липня 1937, Львів) — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець

Богдан-Ігор Антонич - український поет, прозаїк, який справив знач- ний вплив на сучасну українську поетику. Його філософська лірика містить релігійні, космічні мотиви, разом із тим, у ній - відгомін лемківського фольклору і поганської символіки.

Поет народився 5 жовтня 1909 року в с. Новиця Горлицького повіту в лем­ківській родині греко-католицького священика. Восени 1928 року Антонич вступає до Львівського університету. Цей етап життя мав вирішальне значен­ня для розвитку його творчої особистості: хоч університет був польський, велика частина студентів складалася з українських інтелігентів. Вони заохо­чували молодого поета писати по-українськи й допомагали вивчити україн­ську літературну мову. Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пласто­вому журналі «Вогні». А вже 31 січня 1934 року Антоничеві була вручена літературної премія Львівського товариства письменників і журналістів за збірку «Три перстені».

Антонич був різнобічно розвиненою особистістю: окрім поетичної твор­чості, він займався перекладацькою справою, писав рецензії під псевдонімом Зоїл, вів літературну хроніку, пробував себе як прозаїк і драматург, мріяв стати композитором, виявив себе як вправний художник.

На відміну від основної частини митців, Антонич вважав, що письменник має бути насамперед професіоналом своєї справи, а не обслугою тих чи інших партій чи груп: «Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев'яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів - це здебільше векслі без покриття». Така думка йшла врозріз із традиційним уявленням про роль і місце національного митця в культурі, адже, за браком національно свідомих фахівців, письменники му­сили виконувати роль політиків, педагогів, проповідників тощо. Антонич же прагнув застосовувати свій талант відповідно до його внутрішньої природи, не розпорошувати його у позахудожніх сферах. «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть другі, а лише створює окрему дійсність», - наголошував він у статті «Національне мистецтво».

Разом із тим, Антонич не відділяв себе від суспільства, брав активну участь у громадському й мистецькому житті Західної України: він створює поезії громадянського спрямування («Листопад», «Просвіті», «Франко», «Угору стяг!» та ін.), бере участь у роботі львівської «Просвіти» як композитор і художник, входить до літературного об'єднання «Листопад».

Доля відвела йому небагато років життя - лише неповних 28 років. Зне­силений хворобою, Антонич помер 6 липня 1937 року.

Лірика Б.-І. Антонича, в основу якої покладено багатошарову метафору, по­требує від читача значних емоційних та інтелектуальних зусиль, широкої уяви для відповідного їй сприймання. Віршам поета непритаманними є ознаки кла­сичного вірша описового характеру з обов'язковими формальними атрибутами (строфа, рима, розмір тощо). Та й ідейно-образна система його поезії глибоко індивідуальна. У своєму прагненні бути щоразу іншим Б.-І. Антонич виходив із переконання, що «мистецькі твори кожної епохи є неповторні», а водночас «художні закони всіх часів до себе подібні». Тому стає зрозумілим, чому в ліриці Б.-І. Антонича, наприклад, християнство не протиставляється язичництву, нав­паки - вони, як то притаманно народній свідомості, доповнюють одне одного. Це позначилось на багатьох творах поета, який завжди уникав релігійної крайності. Так, у вірші «Автобіографія» він самоназивався у такий спосіб: «п'яний дітвак із сонцем у кишені», «закоханий в життя поганин». Така самохарактеристика мала для нього глибокий сенс. Недарма поет знову звернеться до неї, коли візьме її епіграфом до іншого свого твору - «Автопортрет»

«Автопортрет»

Гостро відчуває поет власну єдність із природою. Ліричний герой твору, називаючи себе «поганином», вкладає у це слово глибокий смисл: він, як і древня людина, близький природі, її стихіям. Тут звучать мотиви сонцепоклонства, як в «Intermezzo» М. Коцюбинського.

Сучасні Б.-І. Антоничу митці, передовсім авангардисти, вважали такі образи, як «вишня», а відтак «калина», «тополя» і т. ін., застарілими штампами, не суголосними урбанізованому світові. Поет не поділяв подібних думок, знаходив у традиційних, народнопісенних тропах невичерпний зміст, адже вони симво­лізували істотні риси національної свідомості.

Поет відчував нерозривний зв'язок людини і природи, глибоко усвідомлював, що й він - її маленька частка. У природі немає ієрархічних зв'язків: людина є рівновеликою будь-якій істоті чи рослині, а не «царем природи». Тому й невипадковим є його «перевтілення» в «хруща». Цей образ вказує також на причет­ність Антонича (хоч маленькою істотою!) до всесвіту шевченківської лірики (пригадаймо відомий вірш «Садок вишневий коло хати, //Хрущі над вишнями гудуть»).

«Вишні»

Цікава деталь цієї поезії: автор уживає в ній власне прізвище. Такий елемент поезії називається сфрагіта. Українська поезія майже не знала сфрагіти, хоча деякі її прояви знаходимо за барокової доби на межі ХVII-ХVIII cтоліть ( І. Величковський, Г. Сковорода та ін.) та в XX столітті в авангардистів, скажімо, в М. Семенка: «Сонце, драстуй, тебе вітає бунтливий Семенко».

«Весна»

Мотиви спорідненості із навколишнім світом бачимо і в поезії Антонича «Весна», де ліричний герой ототожнює себе з ранньою весняною травичкою. Автор вражає несподіваними метафорами й порівняннями, утворюючи весняний пейзаж: стовчене, «мов дзбан скляний, блакитне небо», «листя - кусні скла», зорі-кулі, вкладені в рушницю ночі, розкльований зозулями місяць на вільхах... Усі ці деталі роблять поезію Б.-І. Антонича неповторною, вишуканою.

Віршовий розмір поезії - ямб, римування кільцеве.

«Назустріч»

Поезія «Назустріч» - іще одна поетична замальовка, смисловими центрами якої є природа і дитина {«Росте хлоп'я, мов кущ малини») як частинка живого всесвіту. Звичайний ранок набуває неймовірно неповторних деталей, бо кожний день - єдиний у безмірній безлічі: він починається шаленим бігом коней, проте автор тільки дзвоном копит озвучує біг табуна; ластівки стають літописцями дня (персоніфікація); ліричний герой по-хазяйськи запрягає в телігу... сонце і їде назустріч весні (звідси і назва поезії); окрилений, хрещатий сніг (які вишукані епітети й порівняння!) у квітні - це ж білі пелюстки вишневих дерев...

Віршовий розмір - ямб. Римування перехресне.

«На шляху»

Поезії Б.-І. Антонича не перестають вражати несподіваними порівняннями, метафорами. Центральним образом твору «На шляху» є ранок - це хлопчина, циганя, що шугнув-вистрибнув із води й кричить з нестями — від невимовної радості життя. Уся природа - жива: зміїться річка, хльостають вітри, навіть залізні коси перетворюються на птахів і клюють ліщину; місяць на вранішньому небі тьмяніє, і його, наче старий гріш, ховає день у кишеню... А отой розсміяний і босий хлопчина-ранок виходить на дзвінкий, неначе мідь, шлях, несучи на плечах... сонце!

Віршовий розмір - ямб. Римування перехресне.

Б.-І. Антонич не погоджувався, коли його називали «безрозсудним поганином самого почування», адже він не вдавався до «оязичення християнства» чи навпаки. Часто в одному творі з'являлися мотиви двох вір, як у вірші «Різдво», де сюжет християнської містерії, тонко помережаний язичницькими елементами, розгортався в українському середовищі. Зображуючи таїнство народження Христа, поет переносить це дійство на рідну йому Лемківщину, це його земляки, лемки (а не царі чи волхви), приходять віддати шану тільки-но народженому Христу: «Прийшли лемки у крисанях //і принесли місяць круглий» - золотий різдвяний горіх. Таке довільне поводження із біблійним сюжетом не сприймається свято­татством, адже Бог близькій людині, де б вона не була.

«Зелена Євангелія»

Осмислення цієї поезії слід розпочинати від з'ясування лексичного значення поняття «євангелія» (це діалектна форма). «Євангеліє» у перекладі з грецької -добра, радісна звістка. Так називають ранньохристиянські релігійні твори, що розповідають про життя і вчення Ісуса Христа. Саме це вчення є радісною звісткою для юдей, що прийняли християнство, адже своєю смертю Ісус Христос спокутував людські гріхи й проторував людині шляхи до Царства Божого. Свято Воскресіння Господнього, Пасха, відзначається навесні, коли сама природа не­наче воскресає після зимового заціпеніння. Саме земля є, на думку автора, тією найвищою святинею, якій слід поклонятися. Вірш «Зелена Євангелія» - це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося.

Захоплюють тонкі й незвичні спостереження: дійсно, хіба заметіль із пе­люсток квітучих абрикосів (морель) не нагадує карусель? І місяць інколи буває червоним, як тюльпан. Земля стобарвна, і весело ловити сонце в дзбан (глечик), радіти йому, цінувати миті життя. Звучання срібного дзвону досягається утво­ренням омофону сонце - сон цей.

«Дороги»

Ця поезія є філософськими роздумами над смислом життя, яке постає через символ доріг. Безкрайній простір прослався між синім небом і жовтою пшени­цею - через прозору національну символіку поет стверджує національні ідеї як основу і тло життя.

Рідний край сприймається усіма засобами чуття: зоровими (розгорнулась земля; голубінь, золотавість, зелень; мідянорогий місяць), слуховими (зашуміла трава і принишкла, розспівались таємно: дзінь-дзелень цвіркуни), нюховими (конюшина пахуча), смаковими (залізиста вода).

Важливу роль у поезії відіграють вставні слова і словосполучення, які сприймаються як авторські ремарки, що дають широкі просторові образи, а в останній строфі містять щире емоційне враження ліричного героя від «звабливої вроди доріг». Вірш цікавий несподіваними метафорами (безвість вітає вітрами), порівняннями (наша молодість, наче природа, колосистим ще літом доспіє). Риторичне звертання до місяця розкрити свої таємниці надає поезії відтінку магічних заклинань, з якими до нього звертались давні язичники.

Вірш написаний анапестом. Римування перехресне.

Його поезія є незаперечним свідченням того, що великий талант обов'язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб'ється крізь перепони провінційного мислення на дорогу передових думок свого часу, дорогу, яка поєднує національного художника із мистецтвом світовим і в той же час із найглибшими і найродючішими пластами рідної землі й рідної культури.

Д. Павличко