Питання та завдання для самоконтролю знань та умінь студентів:

1. В якій сім’ї народилась Ольга Кобилянська?

2. Яку освіту отримала письменниця? В якому мовному середовищі росла О. Кобилянська? Хто посприяв мовній орієнтації?

3. Яку роль відіграла письменниця у феміністичному русі доби?

4. У чому полягає драматизм і тріумф долі авторки?

5. Охарактеризуйте родину, в якій виросла головна героїня по­вісті «Людина».

6. Які погляди дівчини вирізняють її з оточуючого середовища? Чому

вони дратують батька, матір, знайомих?

7. Які погляди Олени на кохання?

8. У якому становищі опиняється родина Ляуфлерів?

9. У чому психологізм образу Олени?

10. Шлюб за розрахунком. Чи повинна жінка жертвувати ду­ховним заради

фізичного?

11. Який зміст слова «людина» для героїні твору, для письмен­ниці, для вас

особисто?

Література:

1. Горбач А. Німецький духовний світ молодої Кобилянської // Сучасність.—

1984.— № 11.

2. Гундорова Т. Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії

Ольги Кобилянської.— К., 2002.

3. Гундорова Т. Кобилянська—Довженко: навколо землі або різниця

аналогій // Слово і час, 1997.— № 11.

4. Гундорова Т. Початок ХХ ст. Загальні тенденції художнього розвитку //

Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн.— К., 1993.— Кн. 1.

5. Дзюба І. Читаючи Кобилянську // Українська мова і література в школі,

1986.— № 2.

6. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика.— К., 1998.

7. Кобилянська О. Слова зворушеного серця: Щоденники, Автобіографії.

Листи. Статті та спогади.— К., 1982.

8. Ковальчук О. Ольга Кобилянська та її повість “Людина” // Дивослово,

2002.— № 12.

9. Ковальчук О. Письменницька позиція в повісті О. Кобилянської “Земля” //

Дивослово.— 1993.— № 2.

10. “Мені не соромно отворити уст про мої чувства”. Неопублiковані листи

Ольги Кобилянської до Осипа Маковея // Сучасність, 2003.— № 2.

11. Павлишин М. Автобіографічна персона та дарвіністська “Людина” Ольги

Кобилянської // Сучасність, 2001.— № 4.

12. Пахаренко В. Погляд у безодню // Українська мова та література, 1999.—

№ 1, 2.

13. Полякова Л. Музичні образи в творчості Ів. Тургенєва та О. Кобилянської

// Радянське літературознавство.— 1985.— № 11.

14. Филипович П. Ольга Кобилянська в літературному оточенні // Филипович

П. Літературно-критичні статті.— К., 1991.

15. Филипович П. Спустошена ідилія (“Земля” О. Кобилянської) //

Филипович П. Літературно-критичні статті.— К., 1991.

РОЗДІЛ 2. Українська література 10-х років ХХ ст.

ТЕМА ДЛЯ ВИВЧЕННЯ:

2. В. Винниченко. Оповідання.

Володимир Кирилович Винниченко

(14(26) липня 1880, Єлисаветград, Херсонської губернії —

6 березня 1951, Мужен, Франція) —

український прозаїк, драматург, художник, а також політичний та

 державний діяч.

Володимир Винниченко народився в Єлисаветграді Херсонської гу­бернії тепер Кіровоградська область) у робітничо-селянській родині, був четвертою дитиною (від першого шлюбу мати Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя; від шлюбу з Кирилом Винниченком народився лише Володимир).

І хоча, навчаючись у Єлисаветградській гімназії, юнак виявив неабиякі здібності, продовжити освіту наразі не зміг, бо треба було допомагати сім'ї, до того ж у старших класах він вступив до революційної організації, написав антиурядову поему, за що був посаджений до карцеру, а потім виключений з гімназії.

Іспити за середню школу Винниченко склав екстерном, і вже 1902 року стає студентом юридичного факультету Київського університету. У цей час він вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 року стала на­зиватися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робіт­ників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 року був заарешто­ваний, виключений з університету й ув'язнений до одиночної камери Лук'янівської в'язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти.

Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але Винниченко знову втік і нелегально відбув у еміграцію. Ризикуючи життям, не раз пере­ходив кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. При перевезенні нелегальної літератури його арештовують та ув'язнюють в Київській фортеці, і тільки під час революції 1905 року він звільняється з тюрми. Не ризикуючи далі, Винниченко емігрував. Та на початку Першої світо­вої війни він повернувся до Росії і жив до 1917 року під чужим іменем переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю. Так само під чужим прізвищем мандрує Україною, проводить агітацію серед селян, пише низку оповідань, видає першу прозову збірку «Краса і сила». Потім знову арешт і знову еміграція. Перебував у Швейцарії, Італії, Франції та інших країнах Європи.

У 1917 році Винниченко переїхав в Україну, став одним з організаторів і керівників Центральної Ради, потім Директорії. Розійшовшись у поглядах з урядом, виїхав за кордон.

За час перебування в еміграції В. Винниченко підтримує зв'язки з Радян­ським Союзом, з Україною. Будує плани щодо повернення на батьківщину, проте, усвідомивши небезпечні суспільно-політичні процеси, що там відбува­лися, вирішив залишитися емігрантом.

Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літера­турною творчістю, живописом.

Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Упродовж останніх 25 років свого життя Винниченко прожив у французь­кому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 року, похований у фран­цузькому місті Мужен.

Появу перших творів Винниченка-письменника вітали Іван Франко і Леся Українка. Коцюбинський у 1909 році писав: «Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка». Його п'єси «Брехня», «Чорна Пантера, Білий Ведмідь», «Закон», «Гріх» перекладаються німецькою мовою і з'являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і пе­рекладаються його романи «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефісто феля»... На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм «Чорна Пан­тера», сценарій якого побудовано за п'єсою В. Винниченка «Чорна Пантера, Білий Ведмідь». Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п'єси «Над». Ще раніше його п'єси ставилися в багатьох театрах Радянського Союзу. Роман «Соняшна машина» (1921-1924) є першим в українській літературі утопічним романом. Інші твори письменника соціально-утопічного спрямування — романи «Нова заповідь» (1931-1933), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938). У його творчості поєдналися риси багатьох літературних напрямків - від критич­ного реалізму до модернізму.

Вийшли зібрання творів В. Винниченка в 23, потім у 28 томах. У 1933 році письменник у відкритому листі звинуватив Сталіна в голодоморі й масових репресіях. Після цього його книги були вилучені з бібліотек і заборонені, а ім'я -замовчуване або зганьблене.

Україна завжди і постійно стояла в центрі його шукань, мрій, болючих згадок і ностальгійних страждань. Вона завжди ятрила і пекла його душу.

Г. Костюк

«Момент»

Оповідь про події у новелі «Момент» В. Винниченка ведеться від першої особи. У пролозі, який подається як фрагмент перебування в'язнів у тюремній камері (про це автор лише натякає), оповідач розважає слухачів різними жит­тєвими історіями, за що, ймовірно, й називають його Шехерезадою. Цього разу він згадує лише один момент свого життя - момент щастя...

Героями новели є сам оповідач та молода дівчина, яку той називає панною (пізніше вона назвала себе Мусею). Увагу до жінки-загадки, недосяжної панни, фантома, мрії приділяють багато митців того часу: Іван Франко, Микола Воро­ний, Павло Тичина...

Обоє героїв опинилися у виняткових обставинах: їм треба нелегально пере­тнути кордон (автор не подає чітких причин такої ситуації, його цікавить лише момент зустрічі героїв та їхні стосунки). У момент гострого усвідомлення небез­пеки (герой навіть уявляв себе уже вбитим, та й дівчина була свідомою можливої загибелі від кулі) проривається неймовірне бажання жити й кохати.

Це був лише момент...

Перейшовши кордон, вони простилися навіки.

-А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви-в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте!Як вас зовуть?

Я сказав і здивовано дивився на неї.

- Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розу­ мієте мене?

Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напру-жено говорила:

- Щастя - момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме най­більше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут... - Вона показала на серце.

Цей твір можна поставити в один ряд із Олесевими «Чарами ночі». Порів­няймо:

Олександр Олесь, «Чари ночі» В. Винниченко, «Момент»

Поглянь, уся земля тремтить Ліс помирився з нами й провадив далі

В палких обіймах ночі, своє життя, життя кохання, народження,

Лист квітці рвійно шелестить, росту. На блідих квіточках кущів ловито Траві струмок воркоче. гуділи бджоли; тукав дятел десь вгорі; дві

пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивля-

лись на нас і несподівано зливались в обій­-

мах. Літали сплетені коханням метелики

або в щасливому безсиллі сиділи на листку й

поводили вусиками. В траві парами кишіли

кузьки. Одбувався великий, прекрасний про-

­цес життя.

Усвідомлення себе частинкою природи гостро відчувається героєм новели, коли він, відкинувши на якусь мить усі політичні (зараз такі далекі!) ідеали, раптово розуміє: «Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного?». Це перегукується з «Лісовою піснею» Лесі Українки:

Он бачиш,, так питає дика рожа:

«Чи я хороша?»

І ясень їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі!»

Пізніше цей мотив звучатиме в ліриці В. Сосюри:

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем - я і ти.

(«Васильки»)

Вражають пейзажні замальовки письменника, наскільки тонко він бачить найменші нюанси (недарма ж був ще й неабияким художником!):

«Ви ще пам'ятаєте, що то таке весна? Пам'ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам'ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни? Е!.. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепо­тіло, цілувалось... З ким?

А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого... Словом, кажу вам, було це навесні».

«Федько-халамидник»

Оповідання, написане для дітей, порушує надзвичайно глибокі проблеми, розмисли над якими дають змогу малому читачеві зрости справжньою Людиною. У центрі оповіді - образи двох міських хлопчаків, котрі по-різному живуть у цьому світі, мають різні цінності й різні характери, але однаково хочуть бути сміливими, незалежними й гордими.

Письменник із неперевершеним педагогічним хистом на початку твору зна­йомить нас із зовнішніми виявами характерів своїх героїв. Ось Толя, сумирний, вихований, увічливий хлопчик: «Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо по­сміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав». Натомість Федько — справжній харцизяка: «Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишному» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом. Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти, - граються, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж, неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його воро­гом, з яким він боровся на кожному місці». Юному читачеві нічого не лишається, як перейнятися симпатією до Толі, й обурюватися вчинками Федька.

Та наступні епізоди оповідання виразно демонструють, як зовнішня й по­казна сумирність, чистота й охайність може приховувати внутрішню ницість, а халамидник може насправді бути надзвичайно гідною та шляхетною людиною.

Кульмінація оповідання - порятунок Федьком розгубленого Толі на кри­жині. Застудившись у крижаній воді, Федько за кілька днів «згорів» від хвороби. А Толя... «Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців. А йому було цікаво подивитись, як будуть ховати Федька-халамидника. Коли Федькова труна сховались за рогом вулиці і не було вже нікого видно, Толя одійшов од вікна, перекрутивсь на одній нозі й побіг гратися з чижиком. Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька».

Ідея оповідання - протиставлення вихованості та ґречності справжніх і вда­ваних.

Винниченка справедливо називали майстром контрастів, і така характерис­тика виправдана: з його творів постійно постають контрастні ситуації і колізії, соціальні, психологічні протиставлення.

П. Хропко

І вже вкотре, розглядаючи творчість найвидатніших представників україн­ської літератури першої половини XX століття, можна стверджувати: цій твор­чості, попри усі бурхливі й криваві події того часу, притаманне заперечення війни, смерті через утвердження динаміки життя, захисту біологічної (не плутати з тваринною!) концепції людини.