Питання та завдання для самоконтролю знань та умінь студентів:

Підготуйте реферат на одну із тем:

1. АУП (Асоціація українських письменників).

2. Літературне угрупування «Бу-Ба-Бу».

3. Літературне угрупування «Нова дегенерація».

4. Літературне угрупування «Пропала грамота».

5. Український літературний гурт «Західний вітер».

6. Літературна група «ЛуГоСад».

7. Творча асоціація «500».

8. Літературна корпорація «Червона фара».

Вимоги до написання та оформлення реферату у ДОДАТКУ 3.

План для написання реферату:

1. Дата і місце створення літературного угрупування.

2. Мета. Ідейні засади.

3. Яскраві представники угрупування.

4. Публікації.

Література:

1. Білоцерківець Н. БУ-БА-БУ та ін., або Дещо про український поетичний

авангард // Літературна панорама.— 1990.— К., 1990.

2. Бовсунівська Т. Типологія української посттоталітарної художньої

деструкції світобудови // Сучасність.— 2003.— № 10.

3. Гундорова Т. Бу-Ба-Бу, Карнавал, Кіч // Критика.— 2000.— № 7—8.

4. Жулинський М. Подих третього тисячоліття.— Луцьк, 2000.

5. Квіт С. Свобода стилю: Есе та статті.— К., 1996.

6. Плерома. Мала українська енциклопедія актуальної літератури.— Івано-

Франківськ, 1998.

7. Процюк С. Лицарі стилосу та кав’ярень: Есе про дев’яностиків.— К., 1996.

8. Ткачук М. Літературний процес 90-х років ХХ століття // Українська мова та література.— 2000.— № 22.

РОЗДІЛ 7. Сучасна «молода» українська література

ТЕМА ДЛЯ ВИВЧЕННЯ:

2. Сучасна проза та поезія.

Прозові твори українських митців останнього часу тяжіють до психологізму, інколи - до дидактики, часом формалізована.

Ніна Бічуя (нар. у 1937 р.)- автор прозових творів: «Вересень у човні» (1983), «Яблуня і зернятко» (1984), роман «Репетиція» (1985). Її творчість уважають предтечею урбаністичної прози в українській літературі 80-90-х рр.

Оксана Забужко (нар. у 1960 р.) - прозаїк, поет, перекладач, літе­ратурознавець, автор замаскованих під роман белетризованих мемуарів «Польові дослідження з українського сексу» (1996), книги есе «Хроніки від Фортінбраса: вибрана есеїстка 90-х» (1999), повість «Дівчатка» (1999). Активно друкується як перекладач з англійської. Філософсько-літера­турознавчий доробок Забужко становлять праці: «Дві культури» (1990), «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992).

Юрій Покальчук (нар. у 1941р.) - прозаїк, поет, літературознавець, перекладач. Член літгурту «Пси святого Юра». Автор літературно-кри­тичних праць «Самотнє покоління» (1972), «На шляху до нової свідомості» (1977), «Сучасна латиноамериканська проза» (1978); збірок повістей та оповідань «Хто ти?» (1979), «Кольорові мелодії» (1984), «Великий і малий» (1986), «Кава з Матагальпи» (1987), «Те, що на споді» (1998), «Озерний вітер» (1999), роману «І зараз, і завжди...» (1980, 1981, 1985). Є майстром «репор-тажно-епатуючої» прози, твори перекладені багатьма мовами світу.

Драматургія. Сучасна українська драматургія перебуває в стані пер­манентного становлення: за винятком небагатьох творів, котрі належать до так званої «класичної української драми», сучасна драматургія скла­дається з текстів, майже повністю позбавлених актуальності. Серед авторів, внесок котрих у розвиток драми останніх років найбільш помітний, можна назвати Богдана Жолдака, Олександра Ірванця, Сергія Жадана. У 1998 році вийшла «Антологія модерної української драми» (Київ-Едмон-тон-Торонто).

Помітним журнальним проектом сучасного українського літературно­го процесу є літературно-мистецький журнал, заснований у 1990 році, -«Світовид». Видається Київською організацією Спілки письменників Украї­ни, Спілкою театральних діячів України та Нью-Йоркською групою. Відпо­відальний редактор - Богдан Бойчук, редакція перебуває на позиціях про­довження літературно-мистецьких традицій журналу «Дажбог», редаго­ваного Б.-І. Антоничем.

Щомісячним часописом незалежної української думки, який друкує ма­теріали з літератури, мистецтва, суспільного життя, є часопис «Су­часність». З 1961 до 1991р. «Сучасність» видавалася Українським товари­ством закордонних студій. Нині є виданням Української всесвітньої коор­динаційної ради та Республіканської асоціації українознавців. Співредакто­ри: Іван Дзюба, Богдан Певний; часопис установив щорічну премію за кращі літературні твори.

Оксана Стефанівна Забужко 

(*19 вересня 1960, Луцьк) — українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності і при цьому часто користується методологією фемінізмута постколоніалізму.

Яскравим представником постмодерного дискурсу є Оксана Забужко, яка народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку, за­кінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка, є кандидатом філософських наук. Відома як авторка поетичних збірок «Травневий іній», «Диригент останньої свіч­ки», «Автостоп», повістей «Інопланетянка», «Книга буття», «Сестро, сестро», «Дівчатка», «Я, Мілена», «Казка про калинову сопілку», двох романів, ряду есе і літературознавчих праць.

У своїх художніх шуканнях авторка «Казки про калинову сопілку» спиралася на усну народну творчість, осмислюючи життєвий матеріал у сконденсованій формі, коли читач спостерігає за кульмінаційними моментами людського буття. Оповідна стратегія будується на засадах діалогізму, спонукаючи художню уяву читача осмислити при­чини подій, передісторій героїв, мотивів їхніх вчинків, зага­лом контексту конфлікту. Недаремно фольклорні сюжети часто були джерелом для літературних творів, іноді письменники опрацьовували лаконічні ліро-епічні поезії в розлогих жанрах драми, повісті. Так само Оксана Забужко, міркуючи над своєю повістю, зазначила, що звернулася в ній до традиційного фоль­клорного сюжету: «Один із таких автентичних казкових сюжетів, власне, навіть міфологічну парадигму про «дідову дочку — бабину дочку» (татова доня — мамина доня), я й ви­користовую. Сюжет народної казки про калинову сопілку сам по собі напівдетективний: казка ж не пояснює, чому відбулося вбивство, тільки — як убійницю викриває неживий предмет, сопілка. А все інше фольклор лишає за кадром — що це за жі­ноча «раскольніківщина» така, вбивство сестри сестрою?» Сюжет твору перегукується з біблійною легендою про вбивство Каїном брата Авеля. Авторка осмислює цей мотив у контексті богоборської сутності Каїна, згідно з традицією світової літе­ратури, зокрема так трактується цей образ у містерії «Каїн» Джорджа Гордона Байрона, поемі «Смерть Каїна» Івана Франка. На українському ґрунті цей сюжет розроблявся у романі «Земля» Ольги Кобилянської.

Це визначило жанрову природу твору — психологічна повість, проте, як вказує назва твору, на художню структуру вплинули жанр казки, переказу, притчі. Події у творі, як і в традиційній казці, розгортаються послідовно, від народження героїні до куль­мінаційного моменту. Використовуються в оповіді трикратні повтори, притаманні казкам. Героїня наділена магічною здат­ністю — вміє знаходити підземні води. Фантастичними є сцени спілкування героїні з перелесником. Час і простір у творі є умов­ними (українське село приблизно XVIII століття). Проте сюжетно-композиційні особливості вказують на приналежність твору до жанру повісті. В її основу покладено концентричний, одноліній­ний сюжет про події з життя однієї родини. Фантастика поєднана з реальним побутом та змалюванням психічного життя героїв.

Сюжет розгортається навколо протистояння двох дочок — «дідової» та «бабиної», які нерівноцінно наділені любов'ю ма­тері та батька. Мати дочок Марія вийшла заміж не з любові, а наперекір батькові, який не схотів її віддати за коханого. Відтак донька Ганна, яка народилась міченою з півмісяцем на голові, стала для матері чи не єдиною втіхою. На неї мати покладала великі надії: Ют мати й чекала — плекаючи потай гадку, чи не судилось, бува, її первісточці князівство або й королівство, бо чей же не простого мужика їй наречено тим місяцем, таку-бо долю навряд чи варт було б зумисне виписувати немовляті на лобі, — за всім тим твердла в ній повільна, необорна, уже мовби аж і власною силою наладована певність, наче обрано її дитину на приділ незвичайний, про який людським дітям і не мріяти». Молодша донька Олена могла розраховувати лише на щиру любов батька. Так сформувався конфлікт між доньками. Проте Ганна не знаходить спільної мови не лише з сестрою, а й із навколишнім оточенням. Власна краса, сподівання на винятко­ву долю, а пізніше надприродні здібності сформували у дівчини зверхнє ставлення до односельчан. Ті ж, у свою чергу, не сприй­мали Ганну, вважали її гордячкою й насторожено ставились до неї, а подруги заздрили їй. З образом Ганни пов'язаний мотив винятковості людини, яку не розуміє оточення, через це вона приречена на самотність. Героїня надто захоплюється своєю красою, стає самозакоханою, має завищену самооцінку. Проте в критичній ситуації Ганна стає залежною від суспільної думки. Думка про те, що з неї будуть сміятись через заміжжя молод­шої сестри, стає для неї нестерпною, вчинок Олени, на її думку, перекреслює всі її сподівання на щастя. Таку егоцентричність героїні символізує й просторова площина твору — всі події від­буваються в селі та навколишніх селах. Показовим є те, що Ган­на через побутові дрібниці не знаходить можливості вирватися з села, поїхати до міста, де, можливо, реалізується її доля. Від­так всі її уявлення про ситуацію із заміжжям Олени пов'язані з оцінкою їх у рідному селі та втратою її високого статусу. Отже, її почуття гордині набуває рис гріха, що увиразнюється у супереч­ці зі священиком, аргументи якого вона не сприймає. Гординя призводить до прилучення Ганни до демонічних сил.

З головною героїнею пов'язана проблема фатуму, неминучос­ті долі. Вже на початку твору віщуванням є знак на новонаро­дженій, зустріч з прочанкою вказує на майбутню небезпеку для дівчинки. З такими знаками Ганна постійно стикається: батько розповідає про зображення Каїна та Авеля на місяці, на заваді пошуків води стає потопельник, вона знаходить вбивцю тощо. У творі порушено морально-філософську проблему: чи могла Ганна уникнути фатальної долі, чи був її злочин неминучий? Недаремно дівчина запитує священика, чому Бог допустив вбивство Авеля. Сама героїня наділена й позитивними рисами, буває приязна до сестри, завдяки її праці процвітає сім'я, Олена збирає придане.

Кульмінацією твору є утвердження темного начала в душі Ган­ни, вбивство сестри як протест проти Бога. У розв'язці повісті Забужко йде за фольклорним сюжетом: психоз, перетворення душі людини у предмет і завдяки цьому викриття вбивці. Не порушує сюжет і притчевості біблійної легенди. Коли Ганну викривають, у творі не йдеться про її покарання, вона безслідно зникає.

Своєрідною є оповідна організація твору, в якій імітується уснооповідна манера, характерна для казок, переказів, народ­них оповідань. При цьому оповідач вдається до несподіваних відступів від основної сюжетної лінії, коментарів подій та осіб, звернень до читачів. Авторка зазначила, що в тексті «присут­ня мовна стилізація, така зумисна «архаїзація» оповіді». Водночас в оповіді простежується імітація потоку свідомості, за допомогою якого передаються швидкоплинні думки, почуття, спогади, які у свідомості людини перериваються раптовими асоціаціями, думки постійно чергуються одна з одною, часто химерно переплітаються. Через це мовлення оповідача наси­чене вставними епізодами, думка набуває форми тези-анти­тези. Забужко вдається до нагромадження речень, які поєднує тире. Завдяки особливій викладовій манері письменниці вда­лося змоделювати емоційно-психологічний стан дійових осіб, відтворюючи у мовленні наратора невласне пряму мову героїв і оповідача шляхом комбінування. При цьому події зображу­ються з погляду матері та Ганни, а позиція сестри та батька передається словами оповідача. Завдяки цьому акцентується психологічна мотивація вчинку Ганни.

Переосмислення фольклорного та біблійного мотивів у «Казці про калинову сопілку», з'ясування психологічних при­чин сестровбивства порушує перед читачем важливі морально-філософські проблеми, пов'язані з призначенням людини на землі; свободою вибору між добром і злом; взаєминами особи і суспільства; заздрістю та гординею; впливом суспільної думки на вчинки особи; важливістю сімейного виховання. Забужко передає трагічність образу Ганни, оскільки дівчина не може вирватись із нав'язаних їй матір'ю уявлень про майбутню долю та призначення жінки.

Поезія. У постколоніальному просторі України 80-х формується нова поетична генерація, названа «вісімдесятниками» (інші назви - «паралельна культура», «нова хвиля», «радянський андеґраунд»). Поети-модерністи 80-х проголосили абсолютну творчу свободу митця, його незалежність від будь-якої ідеології та офіціозу. Модерна лірика наполегливо й безкомпро­місно звільнялась від суспільної заангажованості, рішуче відкидає псевдо-культурну проблематику. Пріоритетного значення набувають суто есте­тичні критерії та моральні цінності. Молоде покоління звертається до забо­ронених соцреалізмом проблем (історична пам'ять, національна свідомість), переосмислюються багатющі джерела фольклору, міфології, Біблії.

Основними тенденціями в розвитку сучасної поезії є осмислення істо­ричних аналогій з пекучими проблемами сучасності (Василь Герасим'юк), синтез української міфології та християнської етики (Іван Малкович), не­доторканість духовних святинь українського національного світогляду (Юрій Андрухович), несподівані асоціації в поетичному мисленні, авангар­дна версифікаційна техніка (Ігор Римарук), нові тематичні обрії: зображен­ня нелегкого морального вибору сучасного громадянина, суперечлива тема війни в Афганістані (Василь Слапчук), очищення мистецького руху від галь­мівних тенденцій через «сміхову культуру», певний літературний епатаж, карикатурність (Олександр Ірванець).

В останні роки були упорядковані й видані такі антології сучасної ук­раїнської поезії:

1) «Вісімдесятники. Антологія нової української поезії» (1990), упорядкована і видана І. Римаруком. До неї увійшли поезії Ю. Андруховича, Н. Білоцерківець, В. Герасим'юка, П. Гірника, В. Кордуна, І. Малковича, В. Неборака, О. Ірванця, В. Цибулька, Т. Федюка та ін.

2) «Молоде вино» (1994). Упорядники: М. Розумний та С. Руденко. До антології увійшли твори 20-ти поетів, серед яких - І. Андрусяк, Ю. Бедрик, С. Жадан.

3) «Позадесятники» (1999) та «Позадесятники-2» (2000). Упо­рядник О. Гордон. До антологічного списку залучено П. Вольвача, С. Процюка, В. Слапчука, І. Павлюка.

Юрій Андрухович (нар. у 1960 р.) є автором поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Ек­зотичні птахи і рослини з додатком «Індія»: колекція віршів» (1997), котрі дозволяють зарахувати Андруховича до найяскравіших постатей українсь­кої поезії кінця минулого століття. Найвагомішими прозовими творами пись­менника є «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996). Він є патріархом відомого літературного угрупування «Бу-Ба-Бу». З його іменем пов'язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході, твори Андруховича перекладені польською, англій­ською, німецькою, російською, угорською, фінською мовами.

Василь Герасим'юк (нар. у 1956 р.) - поет, кіносценарист. Автор по­етичних книжок «Смереки» (1986), «Потоки» (1990), «Космацький узір» (1990), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат: із лірики вісімдесятих» (1998), «Серпень за старим стилем» (2000). Передостання збірка була оці­нена літературознавцями як одна з найкращих поетичних книжок десяти­ліття. Є також автором кіносценаріїв, у яких присутня соціально-репортажна настанова, вони тяжіють до модерністської манери зображення

дійсності. Поет є членом літературної майстерні «Пси святого Юра».

Іван Малкович (нар. у 1961 р.) є директором видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та автором збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997), кожна з яких ставала подією літературного процесу. У підтексті більшості поезій Малковича - праг­нення відновити втрачені корені української ментальності, гармонію в житті та душі людини. Творче кредо висловлене в баладі «Із янголом на плечі», де автор визначає чітке уявлення про призначення митця і взагалі людини у світі.

Ігор Римарук (нар. у 1958 р.) - віце-президент Асоціації українсь­ких письменників. Автор поетичних книжок: «Висока вода»(1984), «Уп­родовж снігопаду»(1988), «Нічні голоси»(1991). «Діва Обида»(1999). Його називають відданим неофітом модернізму. Багатоаспектність його пое­зій виявляється в оригінально трансформованих мотивах лірики (зма­лювання поетів-пристосуванців, образ Діви Обиди, що з давніх-давен несе у собі символ зради, неминучої поразки), своєрідному інтонуванню віршів - трохи сумовитому, просвітлено печальному і водночас іроніч­но-безтурботному. Римарук уособлює фаховість та ерудовану інтелі­гентність «вісімдесятників».

Володимир Цибулько (нар. у 1964 р.) - президент Асоціації «Нова література». Автор книжок: «Ключ» (1988), «Піраміда» (1992), «Ангели і тексти»(1996), упорядник (спільно з І. Римаруком) збірки «Поети україн­ської діаспори» (1990). Автор текстів популярних пісень.

Ігор Миколайович Римарук

(* 4 липня 1958, М'якоти — † 3 жовтня 2008, Львів) — український поет. Лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка (2002). Президент Асоціації українських письменників. Був радником міністра культури з питань книговидання (2007).

Це поет-філософ, удостоєний Шев­ченківської премії 2002 року. Його поетичні образи тонко відшліфовані, асоціації різнопланові, наповнені історичними й міфологічними деталями. Римарук прагнув зобразити безмежні духовні пошуки людини в сучасному світі й історії, виразити не тільки швидку мінливість, а й стабільністьбуття і передусім — гуманістичних цінностей. Образ «високої води» в першій збірці Ігор Римарук стає символом плинності часу, пам'яті, крізь обшири якої вимальовується поступ Вітчизни, тих поколінь борців, які висвячували ножі, захищаючи волю, сіяли жито та будували ракети. Ця вода стає дзеркалом, що відсвічує «тишу віків», «відблиски юності сині на гіллі сосновім. / Те, що здалося пам'яттю, тишею, словом, — / лиш течія. Лиш. любові й віків течія» (цикл сонетів «Сліди неминущі»).

Ігор Римарук відчував слово у барвах і звуках, висвічував його глибинні смисли: «Я сказав: «Цей затемний сад / не вро­див золотими плодами. / Листопад, лиш. один листопад — перед нами, під нами, над нами...» // Ти сказала: «Тоді, як льоди / відітнуть од землі наші тіні, — не плоди, а листки, мов сліди золотітимуть у безгомінні». Поетичний ефект досягається зву­кописом. Схильний до інтелектуальних образів, митець водно­час зберігав свободу й духовність, ліризм і прозріння, бурхли­вий голос тривоги і розпачу. У художньому світі Римарука живе багато «я», які відчувають і говорять по-різному. У циклі соне­тів «Сліди неминущі» це — філософ, який роздумує над сенсом життя; у циклі «Камінне дзеркало» — розважливий співбесід­ник, який вслухається в музику Всесвіту і людської душі; у циклі «Мить листопаду» — мрійливий і закоханий юнак; у поезії «Перед «Автопортретом зі свічкою» Тараса Шевченка» — поет-трибун, спадкоємець бунтівливої поезії Кобзаря: «Ви хто щедро платив на відомий мотив / дань усім одноденкам / а на кручу зіниці камінні котив — не кляніться Шевченком // хоч насунули смушком собі на чоло / правдолюбів кволе / там де триста як скло товариства лягло / не було вас ніколи».