1. Сучасний літературний процес в Україні. Літературні угрупування.

У другій половині XX ст. бурхливо розвивається наука і техніка, що по­значилося на всіх сферах життя і мистецтва. Важливою подією став вихід людини в космос у кінці 60-х рр., з чим пов'язували нові перспективи роз­витку людства. Найбільшою подією 90-х років XX ст. став крах соціаліс­тичної системи, початок перебудови, що призвело до необхідності пошуків нових форм співіснування різних держав. Духовне піднесення цього періо­ду заступає трагізм загрози екологічної кризи та ядерної катастрофи, чому сприяла Чорнобильська катастрофа. Але це мало і свої позитивні резуль­тати: людство усвідомило згубний уплив насильства в усіх його проявах і взаємозалежність буття всіх на цій планеті. Урбанізація призвела до знео­соблення людини і загальної відчуженості.

Усі ці зміни примусили замислитися над питанням: що буде з людиною і всім світом, куди прямує суспільство і як відновити втрачені моральні цінності?

Центральним явищем літратурного процесу другої половини XX сто­ліття став перехід до постмодернізму, який філософ Фуко назвав «хвороб­ливим дитям літератури кінця віку, сповненим лихих передчуттів, катаст­рофічності, страху перед дійсністю», а також поставив запитання: «Чи не вмерла вже сама людина?»

Постмодернізм (пост - наступність, модерн - сучасний) - загальна назва тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, задушливої атмосфери епохи.

Узагалі вперше термін постмодернізм згадується в роботі німецького філо­софа Рудольфа Панвіца «Криза європейської культури» ще в 1917 році, але поширився тільки наприкінці 6о-х років XX століття і вживався спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликості, стандартизації та техніцизму, а невдовзі - у літературі та живописі.

Риси постмодернізму в літературі:

- культ незалежної особистості;

- потяг до архаїки, міфу, позасвідомого;

- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апока-ліптичного карнавалу;

- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий кла­сицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казко­вий; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіци­стичний, діловий тощо);

- часто використовується образ оповідача;

- іронічність, пародійність;

- сюжети творів - легко замасковані алюзії (натяки) на відомі літера­турні сюжети попередніх епох.

Герой літератури постмодернізму - це людина, що загубилася у повсяк­денному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати.

У загальній формі постмодернізм відтворює загальний абсурд життя, падіння людини у безодню, де немає шансів на порятунок. Утрата цілісності навколишньої дійсності позначається на композиціній будові твору: сю­жет розпадається на велику кількість мікросюжетів.

Постмодернізм розвивається в жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, міфологічної повісті, соціально-психологічного і со­ціально-філософського роману. Визнаним майстром постмодернізму є Ю.Андрухович.

У театральному авангарді значним явищем другої половини XX століття став «театр абсурду», у якому нічого не відбувається, а те, що діється, абсурдне і незрозуміле, - чиниться невідомо чому й задля чого. Але це мож­на назвати безглуздям чи нісенітницею, бо дія на сцені відображає духовні тенденції нашого часу, стан сучасної людини, що перебуває в розладі зі світом, природою, самою собою.

Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX століття став «магічний реалізм».

«Магічний реалізм» - напрям, у якому органічно переплітається еле­менти дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфо­логічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності.

Таким чином, літературний процес другої половини XX століття визна­чається переходом від модернізму до постмодернізму, потужним розвит­ком інтелектуальних тенденцій, наукової фантастики, «магічного реаліз­му». Твори цього періоду вирізняються особливим драматизмом, але, як писав Е.Гемінгвей, «надія приходить нізвідки, і в цьому її сила». Тому і з'яв­ляються в новітній літературі сподівання на повернення втрачених ідеалів і поновлення порушених зв'язків.

Сучасна українська література - українська література останніх десятиліть, створена сучасними українськими письменниками, сукупність творів, написаних після здобуття Україною незалежності в 1991 році. Роз­межування сучасної української літератури з класичною зумовлене відми­ранням після 1991 року загальнообов'язкового для СРСР стилю соцреалізму та скасуванням радянської цензури.

Створена у часи СРСР Спілка письменників України (СПУ) була організа­ційною основою розвитку і тотального насадження комуністичного «про­світництва» в українській літературі. У часи культурно-національного ко­лоніалізму утримання української культури взагалі та української літератури зокрема в «певних» межах було функційно необхідним для створення ситуації «вторинності» україномовної літератури, яка без урбаністичної, модерної складової не спроможна була конкурувати з російськомовною літературою, що інтегрувала в себе досвід кращих зразків світового мо­дерну різного часу.

У період розпаду СРСР СПУ зазнає кризи, що досягла апогею у 1993-1996 рр. На XI (II) з'їзді відбувся розкол, формально спричинений незакон­ним позастатутним обранням Ю. Мушкетика головою правління СПУ на третій термін. Група письменників (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Рима-рук та ін.) вийшли з СПУ і в березні 1997 р. утворили альтернатив­ну організацію — Асоціацію українських письменників (АУП), у складі 118 чоловік. Ця організація, ставши в опозицію до СПУ, проголосила своє кредо: фаховість, подолання колоніального синдрому в українській літературі, відкритість світовим світоглядним та стильовим надбанням останнього часу. Вступ до АУП відбувається на підставі запрошення від Координаційної Ради АУП (23 особи). Президентом АУП було обрано Юрія Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Юрія Андрухови-ча, Ігоря Римарука, Тараса Федюка. 4-5 лютого 2000 року відбувся другий конгрес АУП (68 учасників), на якому Президентом АУП було обрано Та­раса Федюка, віце-президентами: незмінного І.Римарука, В. Моренця, С. Жадана, О. Кривенка.

У кризові періоди історії мистецтва, чим позначилися 80-90-ті роки XX століття, традиційні напрями й стилі переживають вичерпаність своїх зоб­ражально-виражальних можливостей, існують за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, замикаючись на власних канонічних зразках. Тому особливо важливою у подоланні таких кризових явищ є роль авангардних тенденцій у мистецтві. Таким чином, можна говорити про дискурс модернізму та неомодернізму в українській літературі І новітніх часів. Поняттям «дискурс» визначають ситуацію в мистецтві, коли виникає домовленість між митцями про ієрархію певних цінностей, світоглядних пріоритетів, символів, мистецьких образів. Дискурс модер­нізму та неомодернізму в сучасній українській літературі об'єднав більшість літераторів України, які мислять крізь естетичну настанову «примату форми над змістом» і відходять від канонів псевдокласичної оповідальності. На відміну від модерністського дискурсу 20-30-х років минулого століття неомодернізм утверджувався у ситуації конфронтації не з класичною оповідною практикою у мистецтві слова, а в перебігу ідеологічного протистояння з мистецьким офіціозом, що обслуговував тоталітаризм. Цей напрям був остаточно «оформлений» у творчості «вісімдесятників»: І. Рима­рука, М. Рябчука, В. Герасим'юка, І. Малковича, О. Забужко, В. Неборака, Ю. Покальчука, С. Жадана, Ю. Андруховича, І. Лучука, Н. Бічуї, Б. Жолдака, О. Ірванця, В. Цибулька, В. Слапчука. Можна також стверджувати, що в українській літературі наприкінці XX ст. зародився стиль необароко, го­ловні ресурси якого - це «полівалентність» суспільства (максимально широкий перелік «виборів» - способу життя, його якості, еталонів пове­дінки); потужні внутрішні авторські саморефлекси; нашарування «колиш­нього» сюжету на сприйняття й бачення сучасної людини.

Письменників нової генерації можна розподілити за такими трьома ос­новними стильовими напрямками:

1) традиційна народницько-реалістична течія (Анатолій Дімаров, Бо­рис Олійник, Роман Іваничук);

2) модерністська течія (Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Окса­на Забужко);

3) постмодерністська течія (Валерій Шевчук, Юрій Андрухович, Олек­сандр Ірванець, Андрій Курков, Богдан Жолдак, Сергій Жадан тощо).

Творчість Юрія Андруховича, культового українського письменника останніх десятиріч, дозволяє зробити припущення, що витоки менталь­ності українського постмодернізм - у традиціях українського бароко, бур­лескно-травестійній поетиці, народних потіхах, гучних маланках, забавах українського вертепу.

Зразком необарокового синтезу в літературі останнього часу є угрупу-вання «Бу-Ба-Бу» (БУрлеск, БАлаган, БУфонада), представлене постатя­ми Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олександра Ірванця.

Основні засоби відображення дійсності цього угруповання:

- бурлеск (жартівливий, епатаційний, пародійно знижений тон, мета якого - вказати на невідповідність застарілих літературних ціннос­тей в нових умовах);

- буфонада (жарт, блюзнірство - засоби надмірного комізму, окари-катурення персонажів);

- балаган (карнавал) - тяжіння до епатажу - скандальної витівки -провокація узвичаєного.

Постмодернізм в українській літературі представлений також угрупо­ваннями «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський), «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк, Олесь Ульяненко).