42. Сутність “теорії еліт”.

Рання теорія еліт („еліта” — краще, добірне, вибране) розро­блялася Парето, Моска, Міхельсом (кінець XIX — поча­ток XX ст.). Її основне положення — у вл перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припу­щення Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії ранньо­го елітаризму. Її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політич­ні структури. Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, вл або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визна­валися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти — сила і хитрість. Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму. Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення. Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) запе­речує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідували не лише різноманітні політичні цілі, але й загальну згоду відносно „правил гри”, йде конкуренція. Розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке бульш чи менш оформлене об’єднання людей. Вважається, що маси можуть здійснювати значниц вплив на еліти через вибори, „групи тиску”, вимагати їх звітності. В цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією „плюралістичної демократії”. Місце соціальних груп як учасників (суб’єктів) політичного процесу прийняття владних рішень зайняли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їх множинність і конкуренція, їх консенсус відносно основних цінностей і „правил гри” гарантує стабільність, високу цінність функц і ефективність демократичної сист. Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розу­міння демократії як вільного суперництва претендентів за голо­си виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтроль­них народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, „що виростають” на основі взаємодії суспільних груп.

43. Зміст теорії національної д.

Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Пд-Сх Європи. У деяких Дх, наприклад Естонії, Латвії, вона поступово набуває статусу офіційної доктрини. Але теорія може бути й небезпечною, коли її будуть тлумачити виключно в етнічному плані. У цьому випадку вона може стати теорією національної винятковості. Ця теорія у такому тлумаченні небезпечна тим, що породжує недовіру між людьми різних національностей. В умовах багатонаціональних держав це неминуче веде до конфронтацій, і врешті-решт - до насильства і ворожнечі, що ми бачимо у колишній Югославії, на Кавказі та інших регіонах світу. У свій час гасло про створення національних держав в умовах формування національного ринку за часів феодалізму мало позитивне значення, сприяло історичному прогресу. Нині, особливо в умовах багатонаціональних країн, воно може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховуються реальний стан міжнаціональних стосунків, інтереси національних меншин. Завжди слід зважати на ті прві і фактичні наслідки, що стоять за ідеєю національної державності у кожному окремому випадку.

44. Співвідн пр, політики та економіки.Пр «живе» в оточенні різних соціальних явищ, які впли­вають на нього, але й вони відчувають його вплив. До таких явищ належать економіка і політика. Економіка — одна зі сторін матеріального виробництва в широкому значенні цього пон, друга сторона — соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізич­ного життя людини. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об’єктивною основою формування пр. Економіка впливає на пр або безпосередньо, або опосередко­ваним шляхом — через державу, політику, прсвідомість. Безпосередній вплив економіки на пр проявляється в праві Д розпоряджатися засобами виробництва, які знаходять­ся в її власності. Найтиповішим є опосередкований вплив еко­номіки на пр. Це виявляється у визначенні Д розмі­ру податків, мінімуму заробітної плати, строку відпустки, вста­новлення правил екологічної і технічної безпеки. Зворотний вплив пр на економіку відбувається у три ос­новні спос: — пр закріплює сформовані економічні відносини, гаран­тує їх стабільність (пр як закріплювач); — пр стимулює створення і розвиток нових економічних відносин, якщо для цього є відповідні умови (пр як стимулятор); — пр підтримує і охороняє існуючі економічні відносини, особливо такі, що знов виникли (пр як охоронець). Отже, визначаючись економікою, пр справляє зворотний вплив на економіку — або сприяє розвитку економіки, приско­рює її, або гальмує поступальний рух уперед. Гальмування від­бувається в тому разі, коли економічні вимоги в праві відбива­ються в перекрученому вигляді. Політика — це сист відносин між людьми та їх об'єднан­нями з приводу вл, Д, демократії. Боротьба за владу та її утримання, участь у спрх Д, формування і функц інститутів демократії — це сфера політики. Політика з'явилася разом із Д. Інші суб'єкти політ сист (партії, громадські об'єднання тощо) формува­лися поступово, набуваючи навички впливу на розробку і здійс­нення політики. Політика може проводитися в різних територі­альних рамках — Д, регіону, області, міста, району тощо. Розглядаємо політику Д, яка (політика) може бути визначена як стратегічний курс Д (має три види діяльно­сті: виробітку курсу політики, вибір цього курсу, реалізація виб­раного курсу). Вироблення курсу політики, як правило, — пре­рогатива політичних партій. Виборці, що голосують на виборах за програму тієї чи іншої партії, вибирають курс політики Д. Реалізація вибраного курсу політики здійснюється через механізм Д урядом, сформованим партією (або блоком партій), яка перемогла на виборах. Д відповідальна за ре­алізацію політичного курсу, який повинен відповідати інтере­сам суспільства. Політика і пр тісно взаємозалежні. Процес прийняття за­кону (законодавчий процес) також є політичним за своїм харак­тером. Принципи справедливості та свободи, закладені в праві, здійснюються соціальними групами, класами, народами (націями), а процес їх реалізації в будь-якому випадку набуває полі­тичного характеру. Якщо принципи справе­дливості та свободи вірно відбиваються в політиці і згодом оде­ржують законодавче закріплення, можна сказати, що політика відповідає праву. Якщо політика спотворює принципи справед­ливості та свободи, то відповідною праву вона не стає й існує у формі довільного законодавства. Пр залежить від політики: — будь-які інтереси людей перед тим, як стати прм, мають бути опосередковані держ політикою (діяльністю законо­давчих та інших пртворчих органів Д); — політика в праві формується у вигляді формально закріпле­них прав та обов'язків. Політичні вимоги стають прм лише в тій мірі, у якій вони закріплені в сист загальнообов'язкових норм, що охороняються Д. Політика залежить від пр, яке є засобом вираження полі­тики, її реалізації, гарантом пропаганди на користь визначеної політики. Пр впливає на політику. У демократичній державі легітимація офіційної політики пе­редбачає її відповідність праву, а легалізація — закріплення в првому законі.