Федерація – це форма держ.устрою, яка являє собою складну (союзну) д-ву, що складається з держ.утворень, які володіють певною політ.самостійністю.

Ознаки:

— єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць — суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо, свій територіальний устрій у межах єдиного загальнодержавного кордону;

— законодавчі, судові, виконавчі органи влади суб'єктів федерації мають власну спеціальну компетенцію, яка не збігається з компетенцією центральних (федеральних) органів;

===18) Поняття та види автономій. Національна і територіальна автономії, політична та адміністративна автономії: порівняльний аналіз

Автономія означає надання будь-якій частині держави або всім однопорядковим частинам (Італія, Японія) будь-якої форми самостійності, внутрішнього самоврядування.

Види:політичнатериторіальна;національно-культурна (персональна).

1. Територіальна автономія – означає певну ступінь самостійності всіх чи більшості територіальних частин держави незалежно від складу населення. Її суть полягає у внутрішньому самоуправлінні певного регіону (території), які відрізняються соціокультурними, побутовими, історичними, лінгвістичними, рідше – аціональними особливостями. Напр.. Сицилія і Сардинія в Італії...

2. Автономні регіони володіють самостійною у вирішенні питань освіти, соціальної сфери, місцевого господарства, але меншою самостійністю ніж політич. автономії.

3. Представницькі органи державної влади в автономії мають обмежені повноваження, акти, які вони приймають повинні відповідати загальнонаціональним законодавству. Виконавчі органи влади контролюються центральним урядом.Національна автономія – надання особл.додаткових п-в нац.меншинам, які проживають дисперсно, для роз-ку і збереж.мови, нац.к-ри, традицій.Напр.. вірмени, курди, турки активно використовують ці форми автономій.Політична автономія має деякі ознаки державності:- має право законодавства з місцевих питань;

- іноді їй належить право вирішення деяких загальнодержавних питань;- більш самостійно може мати власне громадянство

- створюється місцевий парламент, іноді двопалатний .

Адміністративна автономія являє собою територіальну одиницю держави, органи наділяються ширшими правами у галузі управління в порівнянні з органами в звичайних адміністративно-територіальних одиницях.Політична та адміністративна автономії: порівняльний аналіз.При політичній (законодавчій) автономії, як правило, на конституційному рівні за органами автономії закріплюється право на видання місцевих законів з питань, які відносяться до її компетенції, а у випадку створення адміністративної автономії її органи самоврядування також можуть прийняти нормативні акти з питань освіти, видання газет, радіомовлення та телебачення на місцевій мові. На місцевій мові ведеться судовий процес. Політична (законодавча) автономія існує в Північній Ірландії (Великобританія), на Корсиці

====19) Поняття та особливості регіоналістичних держав

Регіоналістична держава- це проста держава, уся територія якої складається з автономних утворень.

До регіоналі стичних держав належать Іспанія, Італія, Шрі-Ланка.Зазначені автономії можуть бути:

територіальними (більшість областей Італії), побутово-географічними (окремі області Італії, наприклад Сицилія), етнічними (країна Басків, Андалузія Іспанія), змішаними (Шрі-Ланка. У регіоналістичних державах автономні утворення своїх конституцій не мають, але в конституціях зазначених держав за ними закріплюються певні повноваження, для реалізації яких автономії можуть приймати певні нормативно-правові акти.

===20) Поняття та конституційно-правові ознаки федерацій.

Види федерацій.

Федерація – це форма держ.устрою, яка являє собою складну (союзну) д-ву, що складається з держ.утворень, які володіють певною політ.самостійністю.

Ознаки:

— єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць — суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо, свій територіальний устрій у межах єдиного загальнодержавного кордону;— наявність трьох рівнів повноважень органів влади і їх відповідної компетенції:— наявність загальнофедеративного двопалатного парламенту (США, Аргентина), у якому в одній з палат (верхній) представлені суб'єкти федерації

===21) Способи набуття громадянства у зарубіжних державах

Способи:

1. філіація;натуралізація;оптація;трансфет;поновлення;репатріація.

Філіація: поняття, зміст.

філіація), тобто набуття громадянства за народженням. Т.зв. принцип "права крові" визнає громадянином будь-яку особу, котра народилася від громадян даної держави (у деяких країнах вважається достатнім, щоб один із батьків мав відповідне громадянство). У такому випадку не має значення на території якої держави народилася ця особа. Натомість застосування принципу "права грунту" означає, що громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території незалежно від громадянства батьків.

===22) 22. Способи припинення громадянства у зарубіжних державах

1. експатріація – вихід за власним бажанням;

2. денаціоналізація – примусове позбавлення осіб, які його набули за народженням;

3. денатуралізація – примусове позбавлення осіб, які його набули шляхом натуралізації.

Експатріація: поняття, зміст.

Експатріація – вихід за власним бажанням

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. Водночас у деяких країнах свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Так, у ФРН такі обмеження встановлені для суддів, державних службовців тощо.

Денаціоналізація: поняття, зміст.

Денаціоналізація – примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження. Щодо денаціоналізації треба зазначити, що її можливість пов'язується з державним суверенітетом. Зокрема, згідно зі статтею 89 Кодексу законів про громадянство Франції, особа може бути позбавлена французького громадянства у разі засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухилення від обовязків, встановлених законом про військову повинність, за дії на користь іншої держави, що завдають шкоди інтересам Франції, та в деяких інших випадках.

Денатуралізація: поняття, зміст.

Денатуралізація - примусове позбавлення громадянства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація, базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку натуралізованого громадянина з його повою батьківщиною. Тому законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі «перебування за кордоном понад два роки» або за «завдання шкоди урядуАргентини»

===23) Форми прямої демократії в зарубіжних державах

Це вибори, референдум, відкликання, народна ініціатива, народне вето. Референдум - це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначенням і проведенням референдуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, законами про вибори чи спеціальними законами про референдум.Процедура референдуму дуже схожа на процедуру виборів: і у виборах, і у референдумі беруть участь виборці. Ці процедури мають також відмінності. По-перше, вони відрізняються за об'єктом волевиявлення виборців. Під час виборів таким об'єктом є людина (кандидат у депутати чи на виборну посаду). При референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, - конституція, поправка до конституції, закон, законопроект, будь-яка проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної держави, або внутрішньополітична проблема. По-друге, процедури виборів і референдуму відрізняються за способом визначення результатів голосування. При виборах вони можуть визначатися як за мажоритарною, так і за пропорційною системою, а при референдумі - тільки за мажоритарною

===24) Референдум як форма народовладдя: поняття, сутність, види

Рефере́ндум (від лат. referendum — те, що треба доповісти) — в державному праві прийняття електоратом (виборцями) рішення з конституційних, законодавчих чи інших внутрішньо- чи зовнішньополітичних питань;

Види референдуму:

а) обов'язковий референдум;

Обов'язковість референдуму означає, що відповідне питання життя країни може бути вирішено тільки шляхом проведення референдуму і ніяк інакше. Перелік таких питань установлює Конституція (наприклад, про зміну правового статусу особистості, форми правління, форми політико-правового устрою, принципів виборчої системи, в ряді країн з питання вступу держави в міжнародні співтовариства тощо).

б) плебісцит;

Плебісцит - це голосування виборців, але часто плебісцитом називають голосування з питання про політичну долю держави або території, на якій воно розташоване. Хоча в деяких країнах (Бразилія, Пакистан) плебісцитом називають будь-який обов'язковий референдум.

В) всенародне опитування (консультативний референдум).

Всенародне опитування (консультативний референдум) являє собою лише з'ясування думки виборців з будь-якого питання, яке буде предметом розгляду в парламенті.

===25) Поняття виборів. Види виборів за опосередкованістю волі виборців.

Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

За опосередкованістю волі виборців виділяють такі види виборів:

• прямі – найбільш розповсюджений тип, передбачає безпосереднє вираження виборцями власного ставлення до висунутих кандидатур. Тобто в даному випадку самі громадяни голосують вже безпосередньо за кандидатури (вибори депутатів нижніх палат парламентів у зарубіжних державах, вибори президентів у Франції, Єгипті);

• непрямі - це такі, при яких між виборцями і кандидатами на заміщення посад існує проміжна ланка, що опосередковує волю виборців; виборці ніби делегують свій голос вибраним представникам. Наприклад вибори президента в США: виборці обирають колегію виборників, яка збирається тільки один раз із єдиною метою – визначити особу, яка стане главою держави.

===26) Принцип свободи виборів. Зобов’язуючий вотум

Принцип вільних виборів означає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах у цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також виключається тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах. Зобовязуючий вотум- це обов’язок кожного громадянина який має право голосу голосувати на вибоах в державі. Італія, Бельгія, люксембург.

===27) Поняття та зміст виборчого права. Виборчі цензи

розумінні термін «виборче право» - це су­купність юридичних норм, що визначають порядок проведення виборів (право одержання голосу участі у виборах, оскарження ре­зультатів і порушень на виборах). Основна його складова – принципи. Такі норми містяться в Конституціях (в основному принципи), в законах про вибори (часом це кодекси), актах президента та ін. Виборче право як суб'єктивне – це право конкретної особи (громадянина) брати участь у виборах (подiляється на активне i пасивне).

===28) Конституційно-правовий зміст поняття виборчої системи. Загальна характеристика виборчих системи

виборче право» - це су­купність юридичних норм, що визначають порядок проведення виборів (право одержання голосу участі у виборах, оскарження ре­зультатів і порушень на виборах). Основна його складова – принципи. Такі норми містяться в Конституціях (в основному принципи),

Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

===29) Мажоритарна виборча система, її різновиди

Мажоритарними виборчими системами вважаються ті виборчі системи, які в основу визначення результатів голосу-* вання ставлять принцип більшості. Згідно з правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу є кандидат або список кандидатів, отримавши встановлену законом більшість голосів. Мажоритарна система має 3 види – 1) абсолютної б-шості- Президент Польщі, і РФ 2) відносної б-шості- нижня палата громад у ВБ 3) кваліфікованої б-шості- кандидат, який набрав встановлену в законі більшість голосів( Коста Рика- 40 %, Азербайджан- 2/3) Розрізняють також а) мажоритарну с-му єдиного неперехідного голосу, відповідно до якої ств-ся багатомандатні округи, але виборець має пр-о голосувати лише за одного кандидата з того чи іншого партійного списку, поданого в бюлетні, обраними є ті кандидати, які отримали більше голосів, залежно від числа мандатів у окрузі; б) мажоритарну сис-му кумулятивного вотума, при якиій виборець має не один, а декілька голосів і може їх віддати за одного чи декілька кандидатів одної і тої ж партії чи різ.партійних списків, обраними є особи, які отримали більшу к-сть голосів, залеж.від числа деп..місць по одному округу.Відносної більшості (США, Великобрит., Індія) -- найбільш пошир. Сутність мажоритарної системи відносної більшості. При цьому різновидові обраним вважається той кандидат (або список кандидатів), який отримав голосів більше, ніж кожний з його понентів окремо, навіть якщо він набрав менше половини.

Сутність мажоритарної системи абсолютної більшості.

вимагається абсолютна більшість поданих в окрузі голосів (50 % + 1). При цій системі встановлюється нижній поріг участі виборців у голосуванні; якщо він не досягнутий, вибори вважаються недійсними, або такими, що не відбулися. Ця с-ма передбач. можл-сть двотурового виборчого процесу, Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості.Досить рідкісним різновидом є мажоритарна система кваліфікованої більшості, відповідно до якої кандидат повинен отримати встановлену в законі кількість голосів. Так, кандидату на посаду Президента Коста-Рики необхідно набрати 40% (+ 1 голос) виборців (ст. 138 Конституції)4 напр.. 2/3 від виборців, які взяли участь в голосуванні, для виборів През-нта Азербайджана на виборах 2002 року).

===30) Особливості пропорційної виборчої системи

Пропорційна система –в основі принцип пропорц.предс-ва політ.об’єднань, які беруть участь у виборах, кожна полі.партія, чи об’єд-ня, які беруть участь у виборах отримують к-сть мандатів, пропорційну к-сті поданих за них голосів, якщо партійний список збере голоси, необхідні лише для одного місця, то перемагає кандидат по списку, який стоїть на першому місці, частіше всього це буде партійний лідер;З метою виключення можл-сті засилля парл-нту політ.партіями, які відображають інтереси незначної к-сті виборців введено пр-ло «виборчого бар’єру», відповідно до якого встановлюється мінімум голосів, які необхідно набрати партією, щоб вона була представлена в парл-нті (в Турції – 10%, в Нім. – 5% голосів виборців, в Італії – 4%, Іспанії – 3%, Ізраїлі – 1%), це пр-ло вигідне крупним, добре організованим партіям. В цій с-мі використовується метод виборчої квоти. Нерозприділені в парл-нті місця можуть роз приділятися відповідно до таких пр-л: а) «пр-ло найбільшого залишку», б) «пр-ло найбільшого виборчого числа», в) всі залишки можуть сумуватися вираховується ще одна квота для всієї кр-ни, нерозприділені місця таким чином розприділяються між партіями відповідно до цієї квоти, г) якщо нерозприділеними залишилися місця через дію пр-ла про виборчий бар’єр, то ці місця отримують партії, які пройшли цей бар’єр пропорційно до к-сті отриманих голосів. (Італія, Австрія, Фінляндія, Швейцарія, Норвегія, Бельгія, Австралія)

===31) Змішані виборчі системи: преференційна, система єдиного неперехідного голосу, панашаж, інші.

Преференційне голосування (система єдиного перехідного голосу).

Інститут преференційного голосування надає можливість виборцям проголосувати за список кандидатів певної партії, а також віддати перевагу певним кандидатам усередині цього списку, посприяти їх обранню. З цією метою, голосуючи за список, виборець відзначає кандидатів, обрання яких для нього найбільш бажане, незалежно від їх позиції у списку. Зокрема, у Норвегії виборець вказує порядок, в якому він хотів би бачити кандидатів від партії у списку. ВЧехії виборець може проголосувати за регіональний список партій у цілому або віддати перевагу не більше як чотирьом кандидатам із цього списку. Цікавим є досвід Швейцарії (а до реформи 90-х років і Італії), де виборці голосують за партійними списками, однак група виборців, що складає не менше 15 громадян, може зареєструвати власний список кандидатів відповідно до своїх переконань.

Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажо­ритарної і пропорційної виборчих систем. В Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії. Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Слове­нія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.мажоритарну с-му єдиного неперехідного голосу, відповідно до якої ств-ся багатомандатні округи, але виборець має пр-о голосувати лише за одного кандидата з того чи іншого партійного списку, поданого в бюлетні, обраними є ті кандидати, які отримали більше голосів, залежно від числа мандатів у окрузі;Система єдиного неперехідного голосу (напівпропорційна система)Система єдиного неперехідного голосу — напівпропорційна виборча система. Відповідно до системи створюються багатомандатні округи, в яких виборець має право проголосувати лише за одного кандидата з того чи іншого партійного списку, поданого в бюлетені. Обираються ті кандидати, які отримали більше голосів, залежно від числа мандатів у окрузі.

===32) Поняття та сутність глави держави. Юридичні форми глави держави

Глава держави – це вищий орган державної влади (верховна посадова особа), який формально займає верховне місце в ієрархії державних інститутів та здійснює верховне представництво держави як у внутрідержавних відносинах так і у відносинах з іншими державами. Конституційно-правовий статус глави держави залежить від форми правління і характеру політичного режиму в тій чи іншій державі. Навіть в країнах з однією і тою ж формою правління політична роль і об’єм повноважень глави держави можуть серйозно відрізнятися. Ознаки:

• орган державної влади чи верховна посадова особа;

• завжди формально буде стояти на чолі державного механізму;

• основною функцією є представництво держави;

• фактично статус залежить від низки чинників соціально-політичного, історичного та національно-культурного, економічного характерів.

===33) Місце глави держави у системі органів державної влади сучасних республік

Головна відмінність президента від монарха полягає у тому, що президент - це посада виборна - по-перше, і строкова - по-друге. Зазвичай, президентів обирають згідно з конституцією на строк від 4 до 7 р. Безумовно, перевагою президентської посади порівняно з монаршою, з позиції демократії, є те, що на цю посаду може бути обраний будь-який громадянин республіки, який відповідає вста­новленим цензам, згідно з його заслугами І достоїнствами в очах співвітчизників. У президентських республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фактично особисто формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері управління країною в ролі його радників і помічників, а прийняття політичних рішень залишається прерогативою виключно глави держави. У напівпрезидентській республіці глава держави особисто при­значає прем'єр-міністра, а за його поданням - членів уряду. При цьому на його дії не впливає згода парламенту або однієї з палат. В управлінні країною глави держав спираються на широкий адміністративний апарат, очолюваний найбільшими прибічника­ми й довіреними особами.Керівна діяльність глави держави пов'язана з виконанням ба­гатьох організаційних прерогатив. Він призначає «службовий уряд», якщо не дійшли згоди у парламенті щодо утворення уряду країни; скликає парла­мент на чергові й надзвичайні сесії і т. ін.Глави держав наділені широкою регламентарною владою. Ви­дані ними нормативні акти повинні мати підзаконний характер і загальнообов'язкову силу на всій території країни.

===34) Місце глави держави у системі органів державної влади сучасних монархій

влада глави держави (монарха) не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним пра­вом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе відповідальності. Biн передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля, імператора, царя, султана тощо) і формально вважається осередком усієї державної влади країни. Прерогатива монарха пронизує всю державно-правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імені монарха. Порядок престолонаслідування визначається звичайно конституціями або конституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.

===35) Особливості правового статусу глави держави в умовах конституційної, перехідної та необмеженої держави

За абсолютної монархії всіма правами монарх кори­стується безумовно і необмежено, незалежно від будь-якої іншої влади. Вони в основному зосереджені в зоні Персидської затоки, до абсолютних монархій можна також віднести султанат Бруней, розташований на острові Калімантан, поблизу Iндонезії. по-перше, вплив, який мають монархи в абсолютних монархіях в здійсненні функцій держави, найбільш яскраво прослідковуються в конституційному праві і політичній практиці, пов’язаній з виконавчою владою, діяльністю уряду і державного апарату; в цих країнах, як правило, монарх є главою держави і одночасно главою виконавчої влади;

===36) Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах парламентської монархії

Влада монарха обмежена не тільки в законодавчій сфері, але й у сфері державного управління і контролю над урядом. Юридично за монархом зберігається право призначення голови уряду і міністрів, але робить він це не тільки у відповідності з пропозиціями лідерів партійної фракції, яка має більшість місць у парламенті. Формально міністри – це слуги монарха, а сам уряд є урядом монарха, але ні міністри, ні уряд ніякої відповідальності (індивідуальної або колегіальної) перед монархом не несуть. За такої форми правління в силу вступають принципи парламентаризму, а тому уряд формується парламентським шляхом і несе всю відповідальність за свою діяльність тільки перед парламентом. Як уже відзначалося, у випадку, коли парламент висловлює уряду вотум недовір’я, уряд іде у відставку або розпускає парламент і призначає позачергові вибори. Так, у парламентарній монархії монарх позбавлений будь-яких дискреційних повноважень. Всі акти, що йдуть від нього, набувають юридичної сили тільки у разі, коли вони контрасигнуються відповідним міністром. На відміну від дуалістичної монархії в парламентарній монархії центральне місце в системі державних органів посідає уряд, який не тільки здійснює повноваження й прерогативи монарха, але й контролює і направляє всю діяльність парламенту

===37) Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах абсолютної монархії

За абсолютної монархії всіма правами монарх кори­стується безумовно і необмежено, незалежно від будь-якої іншої влади. Вони в основному зосереджені в зоні Персидської затоки, до абсолютних монархій можна також віднести султанат Бруней, розташований на острові Калімантан, поблизу Iндонезії. по-перше, вплив, який мають монархи в абсолютних монархіях в здійсненні функцій держави, найбільш яскраво прослідковуються в конституційному праві і політичній практиці, пов’язаній з виконавчою владою, діяльністю уряду і державного апарату; в цих країнах, як правило, монарх є главою держави і одночасно главою виконавчої влади;

по-друге, хоча в розглянутих нами монархіях арабських країн і є конституції, іх дія часто призупиняється монархом на власний розсуд і на невизначений термін;по-третє, самі конституції проголошують, що вся влада (законодавча, виконавча, сцудова) належить виключно монарху, а над конституцією стоїть Коран; по-четверте, законодорадчі органи еміратів Абу-Дабі (Консультативна Рада), ОАЕ (Федеральні Національні збори), Катару (Консультативна рада), Саудівської Аравії (замість парламенту в 1992 р. король створив Раду, яка ним призначається і має дорадчі функції) займають, зрозуміло, підлегле становище стосовно уряду і, тим більше, монарха і практично ніскільки не обмежують вищої законодавчої влади останнього;

по-п’яте, передбачувана конституцією передача частини законодавчих функцій парламенту на Бахрейні та в Кувейті на практиці не прижилася, до того ж досвід цих держав свідчить, що рух монархій до парламентаризму не є незворотним процесом, а може призвести до реанімації абсолютистських тенденцій чистого гатунку. Тому всі охарактеризовані держави, незважаючи на наявність у них конституцій, фактично представляють собою абсолютні монархії. В абсолютних монархіях законодавча влада виключно і повністю належить монархові, і навіть якщо в таких державах існують парламенти, то вони повністю залежні від абсолютного монарха. Абсолютна (необмежена) монархія - Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств)

===38) Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах дуалістичної монархії

Дуаліст́ична монáрхія (двоїста монархія) — форма державного правління, за якої поряд з монархом функціонують парламент і уряд. У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм пре­м'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодав­чої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин.В дуалістичних та парламентарних монархіях часто монарха наділяють правом вето по відношенню до законів і навіть правом абсолютного вето, яке парламент просто неспроможний подолати. Окрім того, монарх має право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне, про що вже йшлося, може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Так сталося на Бахрейні в 1975 р., в Кувейті в 1976р., в Йорданії в 1974 р. Найбільш яскравим прикладом дуалістичної монархії є представниця країн Арабського Сходу Марокко.

===39) Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах президентської республіки

Президентська республіка характеризується значною роллю президента в системідержавних органів, поєднанням в його руках повноважень глави держави і глави уряду. Її також називають дуалістичної республікою, підкреслюючи, тим самим, факт чіткого розподілу двох влад: зосередження сильної виконавчої влади в рукахпрезидента, а законодавчої — в руках парламенту. У президентських республіках президент персоніфікує виконавчу владу, призначає всіх міністрів – членів кабінету і, як правило, сам очолює цей кабінет. Там правило "парламентської більшості" не діє, і президент у будь-якому разі очолить уряд, для чого йому не потрібно спиратися на більшість у парламенті. Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координадійну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії, що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше й формується уряд.

===40) Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах парламентської республіки

У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН,Чехія, Угорщина). Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. 

===41) Особливості конституційно-правового статусу глави держави в умовах змішаної республіки

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська, парламентсько-президентська, президентсько-парламентська) — форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандувачем збройних сил, визначає військову доктринудержави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

===42) Поняття парламенту, його сутність. Вихідні засади концепції народного представництва

Парламент – це загальнонаціональний виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати важливі суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.

Сутнісні ознаки:

1. представницький характер;

2. виборність;

3. періодична змінність;

4. виконує законодавчі функції;

5. колегіальність.

Вихідні засади концепції народного представництва.

Концепція народного представництва(Джон Стюарт Мілль): народ здійснює належну йому владу через виборні органи державної влади. Вихідні засади:

1. представницький характер можуть мати тільки виборні органи;

2. акт представницького органу має таку ж юридичну силу, як і акт суб'єкта, якого представляють; 3.депутат є представником власної нації, а не того округу, в якому він обраний.

===43) Види парламентів зарубіжних країн за структурою. Зміст представництва нижньої та верхньої палат бікамерних парламентів

Парламент як юридична категорія тісно пов'язаний з терміном парламентаризм. Під ним розуміють систему організації державної влади, для якої характерним є визнання провідної або істотної ролі парламенту. Парламентаризм не можна пов'язувати з якоюсь конкретною формою державного правління (наприклад, із парламентською республікою). Явище парламентаризму притаманне кожній демократичній країні, незалежно від існуючої в ній форми правління2.

За часом виникнення та функціонування сучасні парламенти умовно поділяють на:

1) давні (середньовічні) парламенти (парламенти Ісландії, Великої Британії);

2) парламенти часів нової історії - це парламенти, виникнення яких пов'язане з буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій (наприклад, парламенти США, Франції);

3) парламенти, що виникли після Другої світової війни (у зв'язку з проголошенням незалежності окремими країнами Азії та Африки, звільненням від фашистської диктатури (Німеччина, Італія, Австрія);

4) новітні парламенти держав колишніх республік СРСР та Східної Європи. Здебільшого тут представницькі органи перетворилися на парламенти цих країн. До цієї групи парламентів можна віднести і Верховну Раду України.

Залежно від структури розрізняють:

- однопалатні (монокамерні) парламенти (саме до таких парламентів належить Верховна Рада України);

- двопалатні (бікамерні) парламенти, які, у свою чергу, поділяються на парламенти із слабкою верхньою палатою та парламенти з сильною верхньою палатою.

===44) Види верхніх палат парламентів зарубіжних держав

Види верхніх палат:

1. сильні – без згоди яких закон не може бути прийнятий – США.

слабкі – верхня палата може лише відтермінувати прийняття закону – ВБ, Польща

===45) . Відповідальність урядів зарубіжних держав. Інститут парламентської відповідальності уряду

Форми контролю парламентів за діяльністю органів виконавчої влади та інших органів держави відрізняються в державах різних форм правління.

Контроль парламенту може мати політичний характер (вираження недовіри міністру) та юридичний характер (діяльність створених парламентом слідчих комісій).

Контроль за діяльністю виконавчої влади (уряду, міністрів, підпорядкованих їм структур) може виражатися в таких формах:

1) Питання до уряду

2) Дебати

3) Інтерпеляція

4) Постановка питання про вотум недовіри і винесення резолюції про засудження уряду. 5) Доповіді і звіти уряду та міністрів про свою діяльність на засіданні палат. 6) Парламентські слухання активно використовуються в президентських і напівпрезидентських республіках. 7) Парламентські розслідування здійснюються спеціальними комісіями, 8) Діяльність парламентських комісарів та інших органів при парламенті, які здійснюють контроль за законністю у збройних силах, в сфері екології, з питань рівності мов і т.д

9) Скликання спеціальних засідань парламенту для контрою за діями органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (при введенні надзвичайного стану).10) Імпічмент по відношенню до вищих посадових осіб. 11) Контроль за делегованим законодавством, тобто акти органів виконавчої влади подаються на розгляд у парламент, який їх затверджує в установлений строк.

===46) Дострокове припинення повноважень парламентів та їх палат.

Парламент припиняє свої повноваження після обрання нового складу парламенту, як тільки останній приступить до роботи (в деяких країнах після прийняття присяги депутатами).

Парламент може бути розпущений достроково.

За конституціями США, Мексики, КНР, Куби не існує інституту дострокового розпуску парламенту.

Дуже рідко, але в деяких країнах президент може розпускати дві палати парламенту (Італія).

Як правило розпуску підлягає нижня палата та однопалатний парламент, а верхня палата припиняє свої повноваження на час розпуску нижньої палати (Польща).

Буває, хоча й рідко, що верхня палата може здійснювати свої функції при відсутності нижньої палати, і навіть в якійсь мірі заміщати її, даючи чи не даючи згоду на видання президентом тимчасових актів, які мають силу закону.

Розпуск парламенту може здійснюватися з різних підстав:

- при вираженні недовіри уряду з ініціативи парламенту;

- при відмові у довірі, коли це питання ставиться урядом;

- якщо парламент не може сформувати уряд в певний термін (21 день в Польщі) чи почати пленарні засідання (30 днів в Україні);

- якщо парламент не приймає бюджет протягом певного строку (3 місяці – Польща);

- якщо неодноразово позбавляє довіри уряд протягом певного строку (в Угорщині – 4 рази протягом року);

- якщо парламент не здатний прийняти рішення (Чехія);

- якщо парламент не висловив довіри уряду, який він же і сформував;

- якщо парламент неодноразово відхиляє кандидатуру прем’єр-міністра, запропоновану президентом (двічі – в Білорусії, чотири рази - Швеція).

В перелічених випадках глава держави вправі, але не зобов’язаний розпустити парламент, може відправити у відставку уряд чи при не затвердженні бюджету ввести в дію бюджет минулого року.

В дуалістичних монархіях чи напівпрезидентських республіках глава держави, розпускаючи парламент діє за власною ініціативою, а в парламентських республіках відповідна вказівка може походити і від уряду.

===47) Юридична природа представницького мандата. Сутність вільного та імперативного депутатського мандату

Депутатський Мандат - функція, якої набуває депутат (член) представн. органу державної влади (парламенту) у зв'язку з його обранням і наділенням певними повноваженнями (правами та обов'язками) у сфері владування, визначеними конституцією та законод. актами. Термін прийшов з рим. права, згідно з яким мандатом вважався цив.-правовий договір, коли одна особа (манданс — довіритель) доручала, а ін. особа (мандатарій — повірений) приймала на себе виконання якихось дій. Знаменно, що в станово-представн. установах часів феодалізму, які були своєрідною предтечею сучас. парламентів, представництво мало, по суті, цив.-правовий характер. В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, - імперативний мандат.Наприклад, депутати японського парламенту володіють вільним мандатом, але можуть бути виключені із складу палати резолюцією більшості присутніх членів палати. А на місцевому рівні депутати можуть бути відкликані достроково на вимогу однієї третьої виборців більшістю голосів.

Принцип вільного мандата полягає в тому, що парламентарій юридично не зв’язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не оправдав їх довіру.Депутати вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані виборцями певного округу.Ст.67 Конституції Італії, ст.27 Конституції Франції: мандат депутатів вільний і немає імперативного характеру.

На практиці депутат, який володіє вільним мандатом є залежним від партії, яка підтримує його на виборах, і від тих організацій та осіб, які фінансували його виборчу кампанію та надали іншого роду підтримку.

Імперативний представницький мандат.

Принцип імперативного мандатавключає в себе сукупність трьох елементів: 1) обов’язковість наказів виборців для депутата; 2) обов’язкова звітність депутата; 3) право його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та доручення.

В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, - імперативний мандат

===48) Поняття уряду, його характерні риси. Види урядів

Поняття уряду є неоднозначним, так як в різних країнах він виконує неоднакові функції, є різним за способом формування та за місцем в системі органів державної влади.Але, як правило, під урядом розуміють державний колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, таким чином це є орган універсальної компетенції, який здійснює виконавчу і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій, оскільки, наприклад, Кабінет при Президенті США не є колегіальним органом, так як рішення приймаються не більшістю голосів, а главою держави.

Види урядів.

За партійним складом розрізняють такі види урядів:

1. однопартійний уряд - в тих парламентський державах, в який яка-небудь партія має більшість місць у парламенті… безпартійним, оскільки до його складу входять представник різних партій і немає ведучої партії.3. Якщо в парламентській монархії чи республіці в парламенті немає більшості від якоїсь партії, то формується багатопартійний (коаліційний) уряд, який на основі попередньої домовленості підтримується необхідною кількістю парламентарів. Лідери партій ділять між собою міністерський пости, чим такий уряд і відрізняється від багатопартійного уряду у постсоціалістичних державах, де президент призначає міністрів.

4. Безпартійні уряди в свою чергу поділяються на:

1) ті, які характерні для країн з абсолютною монархією, де взагалі відсутні політичні партії (Саудівська Аравія, ОАЄ, Оман, Катар);

2) ті, які створюються в певні кризові моменти (це службові, ділові, чиновницькі, робочі уряди) (Португалія, Італія, Марокко). Чиновник в такому уряді можуть бути і безпартійні та належати до певних партій, але ця належність не повинна відображатися у їх діяльності. Такий уряд має тимчасовий характер та діє до нових виборів в парламент.

Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють:

1. уряди більшості (уряди парламентської більшості – найбільш поширені);2. уряди меншості (утворюються в тих випадках, коли в уряді є одна-дві крупні партії, які не мають більшості у парламенті, тому створений уряд називається парламентської меншості

===49) Способи формування урядів зарубіжних держав

Залежно від форми правління та ступеня участі парламенту у формуванні уряду в конституційній теорії та практиці зарубіжних країн застосовують дві основні моделі або два основних способи формальної процедури: парламентську і позапарламентську.

У будь-якому разі утворення урядів відбувається на базі підсумків парламентських виборів до нижньої палати (однопалатного парламенту).

У президентських республіках застосовується суто позапарламентський спосіб формування уряду. В країнах Латинської Америки право президента самостійно і незалежно від будь-яких органів формувати уряд, як правило, ніяк не обмежується.

===50) Особливості конституційно-правового статусу уряду за умов

парламентської та президентської форм правління

В президентських республіках глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік).В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру. В деяких країнах (Португалія, Швеція) позитивним вважається таке голосування, при якому «проти» не проголосувала більшість парламенту, і з врахуванням тих, хто утримався, уряд може бути затверджений меншістю голосів парламентарів. Наприклад, в Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.

У парламентських країнах піднесенню ролі уряду над парламентом сприяє та обставина, що формування уряду здійснюється тією партією (партіями), які мають більшість у парламенті.

Президентська форма правління характеризується тим, що Президент очолює уряд, який не несе відповідальності перед парламентом. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються Президентом разом з міністром, що спеціалізується у відповідній галузі

===51) Конституційно-правовий статус депутата парламенту у зарубіжних країнах

В англомовних країнах статус депутата щодо цього мало чим від­різняється від юридичного становища звичайних громадян. У Великобри­танії депутат не може бути позбавлений волі без санкції палати громад у зв'язку з цивільним процесом у суді (відомо, що в деяких країнах закон припускає позбавлення волі банкрутів та боржників) у період сесії і соро­ка днів до її початку та після її закінчення. Однак він не користується імунітетом проти арешту у зв'язку з порушенням і розслідуванням кримінальної справи. Зокрема, для арешту парламентарія тут достатньо формальної згоди голови палати. Аналогічні або близькі за змістом поло­ження містяться в праві інших країн, що сприйняли засади британської конституційної системи. У США депутатський імунітет зафіксовано, що «сенатори і представники... в усіх випадках, крім зради, тяжкого кримінального злочину і порушення миру, не можуть бути заарештовані під час присутності на сесії відповідної па­лати, а також на шляху до палати і під час повернення з неї». Суттєвим елементом статусу депутата є винагорода. В наш час принцип доплачуваної депутатської діяльності відкинутий практично в усіх розвинутих країнах. У деяких з них необхідність винагороди депу­татів за їхню діяльність у представницькому органі визнається в консти­туціях. Депутатська діяльність розглядається як покликання, почесна політична служба, а не спосіб здобуття матеріальних благ. У зв'язку з цим винагорода сприймається як часткова компенсація тих доходів, які б депутат мав, працюючи за фахом або займаючись бізнесом як приватна особа. Зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв визначає та­кож принцип несумісності депутатського мандата і певних посад. Згідно з цим принципом, депутат протягом усього строку своїх повноважень не може займати визначені законом посади, що повинно сприяти його неза­лежності під час роботи у представницькому органі. Цей принцип допов­нює умови дискваліфікації на виборах кандидатів у депутати (принцип не-виборності). На відміну від таких умов, несумісність мандата і певних по­сад стосується не кандидата, а вже обраного депутата, який мусить відмо­витися від своєї попередньої посади аби посісти місце в парламенті.  У розвинутих країнах практично повсюдно визнано несумісність депутатського мандата і професійної служби в армії, поліції та службі безпеки.

===52) Конституційни основи судової влади в зарубіжних державах

Судова влада — незалежна і самостійна гілка державної влади, яка здійснюється судовими органами (судами).

Органи судової влади вирішують правові суперечки між конкретними особами, а також розглядають справи щодо норм контролю, а саме: відповідності законів → конституції і підзаконних нормативних актів → законам. В окремих випадках ці органи дають тлумачення правовим нормам, в основному нормам конституції країни, поза зв'язком з конкретним позовом.

Суди також виконують окремі посвідчуванні функції: визнання фактів, в окремих державах — зміцнення прав, коли для посвідчення потрібний доказ, що за складністю виходить за межі компетентності нотаріусів.