Десталінізація

Десталінізація - процес ліквідації культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним.

Сталінське керівництво було змінено після його смерті у 1953 році. Керівні пости на той момент займали: Лаврентій Берія, голова Міністерства внутрішніх справ; Микита Хрущов, перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії, і Георгій Маленков, прем'єр-міністр Радянського Союзу.

Десталінізація поклала кінець великомасштабному використанню примусової праці в економіці. Процес звільнення в'язнів ГУЛАГу був початий при Берії, але незабаром він був усунений від влади. Хрущов тоді став найвпливовішим радянським політиком.

У своїй промові «Про культ особи і його наслідки» на закритому засіданні XX з'їзду КПРС, 25 лютого 1956 року, Хрущов шокував своїх слухачів, засуджуючи диктаторську форму правління Сталіна і створений ним культ особистості. Крім того, він розкритикував злочини, скоєні і соратниками Лаврентія Берії.

Хрущовська компанія з очищення від спадщини Сталіна у громадській сфері проводилася в кінці 1950-х. Було проведено перейменування міст, пам'ятників та інших об'єктів, які були названі на честь Сталіна. Процес десталінізації досяг свого піку у 1961 році на 22-му з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. В результаті з'їзду були прийняті два ключових акта десталінізації: по-перше, 31 жовтня 1961 року тіло Сталіна було винесене з мавзолею на Червоній площі і перепоховане^[1], а по-друге, 11 листопада 1961 року, місто-герой Сталінградбув перейменований у Волгоград^[2].

У рамках десталінізації, багато інших міст, які носили ім'я Сталіна були або перейменовані або їм були повернуті їх колишні назви. Це торкнулося навіть столиць союзних республік та територій: Сталінабад, столиця Таджицької РСР була перейменована в Душанбе, Сталінірі, столиця Південно-Осетинської автономної області була перейменована в Цхінвалі.

 

Зародження дисидентського руху в Україні

Після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його ка-талізатором був світовий процес деколонізації 50-60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема, в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р. загальною Декларацією прав людини. Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного, населення. Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режиму, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук'яненком (1959—1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964—1967). Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мистецького таланту "шістдесятниками", а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — "дисидентами". Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легальне рух за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською гельсінською групою (УГГ, 1976—1988). Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують близько тисячі активних учасників опору. Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх, соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями. Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною з течій руху опору була самостійницька, представ-ники якої відстоювали ідею державної назалежності України. Це були, зокрема, опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40 - 50-х років, наприклад, члени УНФ. У статутних принципах організації зазначалося, що фронт є добровільним об'єднанням національно свідомих елементів української нації, що ведуть боротьбу за Українську самостійну державу. Метою діяльності була агітація за вихід України зі складу СРСР. Подібне завдання ставила перед собою й низка інших організацій, які діяли І мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об'єднана партія визволення України (1953 - 1958) та Український національний комітет (1957—1961). Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну партію, а засобом — всенародний референдум Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам'яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму. Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої та національної свободи, прав людини.