2.3 Розстановка соціальних сил напередодні «великого перелому»

У другій половині 20-х років природний приріст населення сягає в 3 млн. людина – небувалий для всієї російської нафти й радянської історії, хоча й компенсировавший усіх колишніх людських втрат. Зростання населення була обумовлений поновленням наметившихся ще до його революції демографічних процесів, притаманних аграрних країн, що є у ранній стадії модернізації, коли відбувається так званий демографічний вибух, який у часи чергу пов'язане з такими неминучими його супутниками, як безробіття, агарное перенаселення, освіту «зайвих ротів».

У дивовижній країні за результатами переписом населення 1926 р. сильно переважало селянство (73%). У цьому лише чверть населення цілком резонно можна було включити до зайнятих в народному господарстві (по тодішньої термінології «самодіяльного населення»). Причиною цього була величезна відмінність між число «самодіяльного» (20,2 млн. людина) і «несамодеятельного» (87,8 млн. людина) населення серед сільських жителів, головним чином групах середнього та заможного селянства. У той самий час селянство становила 53,3% від України всього «самодіяльного» населення. Слід додати, що перепис населення 1926 р. зареєструвала у селі 47 млн. людина (з 108 млн. людина) дорослого працездатного населення як «членів сім'ї, які допомагають в занятті». Це означає, як і саме майновий стан селян сильно чого залежало від кількості працівників у господарстві, тоді і кількість малолітніх дітей йому дестабілізуючим чинником. Демографічна ситуація у селі була додатковим джерелом соціальної напруги.

Явна переважання середняків (більш 80%) серед селянства, начебто, мало диктувати керівництву необхідність урахувати інтересів цієї групи селянства, проте вектор соціально-економічної політики дедалі більше зміщувався убік незаможних і малозабезпечених прошарків. Ситуація у села до кінця десятиріччя різко загострилася. Документи цього часу свідчить про наростання агресивності і озлобленості бідняків проти заможних елементів, посилено які підігрівалися офіційної пропагандою. Тим більше що дані показують, що питома вага «куркулів» у селі був невеликий (4%) і твердження про «кулацкой небезпеки» були виправдані. Получившее до кінця 20-х років стала вельми поширеною отходничество (до 1929 р. – більше чотирьох млн. селян, які відходили на заробітки) лише незначній мірі згладжувало соціальні протиріччя села. У сільському середовищі ставлення до отходникам швидше негативне, ніж позитивне. Державу ж прагнуло підпорядкувати своєму впливу стихійний відхід, надати йому організованого характеру і подати його потреби індустріалізації.

Робітники не становили більшості ні з структуру населення (10,8%), ні з структурі зайнятих (18,8%). Чисельність фабрично- заводських робочих спочатку 1928 р. становила 2,7 млн. людина. У зв'язку з початком індустріалізації помітно збільшилася кількість будівельних робочих, котрі трудилися на численних будовах п'ятирічки. Основним джерелом зростання робочих кадрів була село. Не варто 20-х років місто прийняв приблизно млн. людина із села, поглинувши лише незначну частину «резервної армії праці». Тим більше що ринок праці місті було забезпечити зайнятості й у цієї що у місто робочої сили в, що створило додаткових труднощів і незадоволеність таким станом. Кількість безробітних в 1929 р. наближалася до позначці 2 млн. людина.