Переяславська рада

У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського таБрацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковникипереяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».

В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський,Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ.

Березневі статті

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорозького», «Переяславські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно з цими статтями Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Гетьманський уряд мав право на ведення стосунків з іноземними державами, правда, з дозволу царського уряду і не мав права на зносини з Польщею та Туреччиною. Гетьман обирався на козацькій раді пожиттєво, а царя лише повідомляли про результат виборів. Влада Гетьмана поширювалась на всю територію України. Всі податки і доходи збирались українськими фінансовими органами. Представники Москви лише мали приймати від них належну їй данину.

При виборах наступних гетьманів приймалися договірні статті, в яких ряд пунктів Березневих статей скорочувався, вводилися нові статті.

Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала сепаратне Андрусівське перемир'я з Річчю Посполитою.

Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Московією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Московії чи їх возз'єднання.

Гадяцький трактат 1658 р. 

— тристороння угода про політичну унію, укладену гетьманом І. Виговським з Польщею та Литвою 16.09.1658 р. у м. Гадяч (нині Полтавська обл.). Г. т. передбачалося скасувати Березневі статті, підписані гетьманом Б. Хмельницьким за наслідками Переяславської Ради 1654 р. Згідно із статтями Г. т. 1658 р. повинно було утворитися Велике Князівство Руське у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. У такому вигляді воно повинно було утворити федерацію у складі Польщі, Литви та України під егідою короля, що обирався. На чолі Великого Князівства Руського мав стояти по життєво-обраний українським народом, але затверджений королем гетьман. До його повноважень належало командування збройними силами, посада київського воєводи, обов'язки першого сенатора на Наддніпрянщині. Проте влада гетьмана істотно обмежувалася у зовнішньополітичному напряму його діяльності — він не мав права підтримувати зв'язки з іншими державами, за винятком кримського хана. Г. т. передбачалися певні адміністративні новації, зроблені під польським впливом, зокрема запроваджувалися посади канцлера та маршалка. Передбачалося запровадити судовий трибунал з діловодством українською мовою, державну скарбницю, національну монету. Визначалися кількісні межі армії — 30 тис. козаків та 10 тис. найманого регулярного війська.

Г. т. торкався і такого вкрай гострого питання, як церковна унія. Згідно з трактатом її передбачалося скасувати в усіх суб'єктах цього федеративного утворення. При цьому православна церква дорівнювалася у правах з римо-католицькою. На освітній ниві в межах Великого Князівства Руського передбачалося заснувати дві академії та відкрити нові навчальні заклади європейського типу — колегії та гімназії.

Проте Г. т. так і не набув чинності, а залишився в політичній історії як документ про наміри. Уже при ратифікації він зустрів опір, і насамперед з боку польського сейму, який не погоджувався з пунктом про скасування унії, але врешті-решт погодився на свободу віросповідання. З боку української сторони Г. т. також не здобув широкої підтримки. Попри те, що його схвально сприйняла козацька старшина, рядове козацтво, селянство та міщанство, навпаки, виявили осуд, побоюючись можливості повернення польсько-шляхетського панування. Завадило втіленню Г. т. і те, що невдовзі після його підписання спалахнула міжусобна боротьба за гетьманську булаву. Жертвою цієї боротьби став палкий прихильник Г. т. гетьман І. Виговський. Окремі фахівці вважають, що з неможливістю реалізувати програму Г. т. Україна втратила шанс європейської перспективи державотворчого процесу. А невдовзі вона опинилася в полоні тривалої і виснажливої громадянської війни, що увійшла в політичну історію України під назвою Руїна.