2.1 Політика індустріалізації

Курс на індустріалізацію заявив грудні 1925 р. XIV з'їзд Всесоюзній Комуністичної партії (більшовиків) (перейменована після освіти СРСР). На з'їзді йшлося необхідність перетворення СРСР зі країни, ввозящей машини та устаткування, у країну що виробляє їх. У його документах обґрунтовувалася потреба у максимальному розвитку виробництва коштів виробництва (група «А») задля забезпечення техніко-економічній незалежності країни, яка перебуває у ворожому оточенні. Підкреслювалася важливість створення соціалістичної промисловості з урахуванням підвищення її технічного оснащення. Початок політики індустріалізації було законодавчо закріплено у квітні 1927 р. IV з'їздом Рад СРСР.

Поняття «соціалістичної індустріалізації» теоретично означало: 1) всемірне розвиток державного сектора як соціалістичної економіки; 2) внесення у ній планового початку; 3) встановлення нових стосунки між містом і селом з урахуванням розширення селянського попиту як на продукти споживання, а й у засоби виробництва; 4) скорочення непродуктивного споживання («режим економії») про те, щоб зекономлені кошти і спрямувати для будівництва нових заводів і фабрик. У цьому стверджувалося, що «соціалістична індустріалізація» можна здійснити тільки завдяки традиційному внутрішніх джерел накопичення, оскільки СРСР було прогнозувати кредити.

Програма «соціалістичної індустріалізації» доповнювалася планом реконструкції народного господарства, що передбачав: зміна техніки та способів виробництва, у напрямі розвитку енергетичних потужностей, розширення виробництва, перенесення на що країни передовий американської й європейської технології, раціоналізацію, наукову організацію праці (НЗП), зміна загальної структури виробництва, у бік розвитку галузей важкої промисловості, переміщення виробництва до джерел сировини й енергії, спеціалізацію районів відповідно до їх природними і соціальними потребами.

Головне увагу роки приділялося реконструкції старих промислових підприємств. Одночасно будували понад 500 нових заводів, серед них Саратовський і Ростовський сільськогосподарського машинобудування, Карсакнайский мідеплавильний та інших. Почалося спорудження Туркестано-Сибирской залізниці (Турксиб) і Дніпровської гідроелектростанції (Дніпрогес). Розвиток дослідницько-експериментальної і розширення промислового виробництва на 40% велося з допомогою ресурсів самих підприємств. Крім внутрипромышленного накопичення джерелом фінансування стало перерозподіл на користь індустрії національного доходу.

Здійснення політики індустріалізації зажадало змін - у системи управління промисловістю. Намітився перехід до галузевої системи управління, зміцнювалося єдиноначальність і централізація у розподілі сировини, робочої сили й готової продукції. На базі ВРНГ СРСР було утворені наркомати важкої, легкої і лісової промисловості. Сложившиеся в 20–30-х роках форми і силові методи управління промисловістю стали частиною механізму господарювання, сохранявшегося протягом багато часу. Він були характерними надмірна централізація, директивне командування і придушення ініціативи з місць. Не були чітко розмежовані функції господарських і партійних органів, які втручалися в різні боки діяльності промислових підприємств.

Самі собою намічені перетворення не представляли з низки он що виходить. Їх вузьким місцем залишалася загальна відсталість країни у техніко-економічній, це у соціальної й нерозривності культурної областях. Кожен крок у бік виконання планів впирався в наявні можливості та обмеження, штовхаючи керівництво на шлях надзвичайних заходів. Проголошуючи покладання власні сили, вона тим щонайменше були уникнути систематичних закупівель техніки по закордонах, без залучення досвіду і якості знань іноземних фахівців. А ще потрібні були додаткові кошти на, передбачалося витягти шляхом нарощування експорту сировини й сільськогосподарських продуктів.