ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА ТА ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Украінська шляхта, яка протягом кількох століть зі зброєю в руках боронила рідну землю від зазіхань володарів-чужинців, поступово втрачала свою силу. Беззахисною опиниласяУкраїна перед страшною небезпекою, що загрожувала з півдня. Тут, у Причорноморських степах, у так званому Дикому Полі, після розпаду Золотої Орди почувалися господарями татари. їхня держава - Кримське ханство - розташовувалася на Кримському півострові. Звідти на українські землі щороку, а то й кілька разів на рік, татари здійснювали свої набіги, які стали дошкульнішими відтоді, коли Кримське ханство потрапило в залежність від Туреччини - Османської імперії - чи не наймогут-нішої тогочасної держави. Сталося це року 1478.

Шукаючи порятунку, мешканці українських міст і сіл змушені були самі брати до рук зброю. Військова вправність особливо ставала в пригоді населенню порубіжних територій, передусім Канівщини й Черкащини. Сюди з посиленням польської сваволі сходилися втікачі з усіх куточків України. Постійна боротьба проти нападників перетворила хлібороба й ремісника на вмілого воїна - козака.

Перші відомості про українських козаків у писемних джерелах датують 1489 роком.

З козаками пов'язана нова звитяжна доба в історії нашої Батьківщини.

На вільних степових землях козаки закладали свої господарства - зимівники. Особливо приваблювали козаків багаті на рибу й дичину, а до того ж родючі землі за Дніпровими порогами. Власне, тому українських козаків називали запорізькими.

Життя в степу було сповнене численних небезпек. Захищаючись, козаки будували земляні укріплення та укріплення з січених дерев'яних колод - січі. Попервах невеликі січі існували, напевно, в багатьох місцях, і лише згодом утворилась одна головна Запорізька Січ-фортеця. Ймовірно, першою такою Січчю була та, що її звели 1556 р. на острові Малій Хортиці козаки під проводом українського православного князя Дмитра Вишневецького.

Запорізька Січ-фортеця часто змінювала своє розташування. Це й не дивно за умов постійної війни! Проте завжди для своєї твердині козаки обирали укріплені самою природою місця - здебільшого річкові острови, яких було чимало в нижній частині течії Дніпра. Згодом Січ-фортеця перетворилася на невелике місто - столицю козацьких земель. Запорізькою Січчю козаки називали й землі за Дніпровими порогами, де розташовувалися їхні зимівники, а пізніше хутори й містечка.

На Січі постійно перебувала козацька залога, більшість же запорожців мешкали в зимівниках, а на Січ приходили за відповідним сигналом. Адже саме з Січі козаки вирушали в похід. Січ була також місцем, де козаки обговорювали найважливіші питання свого життя. Такі зібрання називали радами (від слова радитися, обговорювати). Козацькій раді належала вся влада. Право голосу на ній мав кожен запорожець. Такий спосіб улаштування життя громади називають республікою. Ось чому Запорізьку Січ вчені визначають як козацьку республіку. Козацька рада виносила ухвали про війну та мир, військові походи, приймала чужоземних посланців або відправляла козаків до інших держав, карала винних тощо. Зазвичай рада збиралася кілька разів на рік: у перший день нового року, у день Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня за теперішнім літочисленням), на другий-третій день після Великодня. Але могли збиратися й надзвичайні ради.

На раді козаки обирали собі керманичів - козацьку старшину - кошового отамана (або гетьмана), суддю, писаря, осавула, обозного. Козацькими старшинами ставали найзаслуженіші, найгідніші козаки, які показали себе в битвах чи походах. Обрані на посаду, вони отримували відзнаки, що символізували їхню владу. Такі символи-відзнаки козацької влади називали клейнодами. До них належали корогва, бунчук, булава та печатка з гербом, згодом за клейноди мали також перначі, литаври, палиці тощо. Булава була символом гетьманської влади. Коли запорожці обирали гетьмана, то вручали йому булаву; якщо його скидали, то відбирали й булаву. Символом влади судді була військова печатка, символом влади військового писаря - срібний каламар (чорнильниця), символом влади довбиша - литаври. Тільки один клейнод, головна корогва Січі - прапор, уважався символом усього козацького війська, а тому не належав комусь одному із старшини на час його обрання. Клейноди були святинею Січі, втрату їх вважали великою ганьбою.

Військово-політична діяльність п.Сагайдачного

Складовою традицій кожного цивілізованого народу є історична пам’ять про його минуле. Особливого значення така закономірність має для сучасної України, в умовах переоцінки української історії. Українська історична наука відкриває суспільству все нові знання про минуле українського народу. В пам’яті народу чи не найвагоміше місце займає козаччина. Саме з українським козацтвом пов'язана героїчна боротьба українського народу за свою свободу та самостійну державність. Козацтво і сьогодні надихає українські патріотичні сили зміцнювати нашу державу.

Вже чимало зроблено у висвітленні українського козацтва вітчизняними та зарубіжними вченими. Разом з тим дослідження діяльності видатних представників козацтва XVII ст., їх роль у вирішенні тогочасних військових та політичних завдань ще не є достатніми. Між тим військово-політичні чинники були одними із найголовніших у визначенні долі української державності. У вітчизняній історіографії встановлено, що в українській історії видатну роль відіграли гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний і Богдан Хмельницький. Саме за безпосередньою участю гетьманів формувалося козацьке військо, розгорталася національно-визвольна боротьба українського народу за визволення від польської шляхти. Кожний із гетьманів зробив суттєвий внесок у вирішення назрілих завдань. Тому важливо з'ясувати військово-політичні погляди цих непересічних діячів, порівняти їх спрямованість та висвітлити внесок кожного із них в розвиток козацтва.

Виходячи з актуальності теми та стану її наукової розробки, здобувач ставить перед собою наукове завдання, яке полягає у виявленні та вивченні архівних та опублікованих документів, науково-дослідної літератури, наявних історичних джерел і на їх основі відтворення військово-політичного розвитку українського козацтва та його визначних особистостей – П.Конашевича-Сагайдачного і Б.Хмельницького в першій половині та середині XVII століття.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної роботи, яку розробляє кафедра історії України Черкаського державного технологічного університету „Історія української державності” (номер державної реєстрації 0103U0003693).

Метою дисертаційного дослідження є проведення науково-порівняльного аналізу військово-політичної діяльності гетьмана П.Сагайдачного та гетьмана Б.Хмельницького в контексті створення та розвитку українського козацького війська в умовах захисту українських земель та їх звільнення від чужоземного панування. Виходячи з поставленої мети , визначено такі основні завдання:

встановити науковий рівень вивченості теми та проаналізувати джерельну базу дослідження;

висвітлити соціально-економічне становище козацтва в першій половині XVII століття;

розкрити роль гетьмана Петра Сагайдачного в створенні та вдосконаленні козацького війська;

висвітлити розвиток гетьманом Б.Хмельницьким військово-політичних поглядів в ході Визвольної війни;

встановити погляди гетьманів на шляхи забезпечення вольностей та прав козацтва в умовах панування польської шляхти;

порівняти військово-політичну діяльність гетьманів П.Сагайдачного і Б.Хмельницького щодо вирішення державного статусу українських земель.

Об`єкт дослідження: Українське козацтво та діяльність гетьмана Петра Сагайдачного і гетьмана Богдана Хмельницького.

Предмет дослідження: військово-політичні погляди П.Сагайдачного і Б.Хмельницького, роль гетьманів у становленні та розвитку козацького війська в умовах захисту українських земель від чужоземних поневолювачів.

Хронологічні межі охоплюють першу половину та середину XVII століття.

Методи дослідження. При підготовці дисертації використовувалися принципи історизму та об’єктивності. Вони дозволили висвітлити предмет дослідження з урахуванням конкретних тогочасних умов. Особливо широко використовувався історико-порівняльний метод, який дав можливість порівняти військові та політичні погляди гетьманів П.Сагайдачного і Б.Хмельницького, та прослідкувати їх реалізацію в суспільному житті.

Наукова новизна одержаних результатів:

вперше в історіографії здійснено історико-порівняльний аналіз військово-політичних поглядів гетьманів українського козацтва - Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького;

на підставі розширення й уточнення даних першоджерел отримало подальший розвиток вивчення та висвітлення ролі гетьманів у становленні та використанні українського козацького війська в означений період;

проведено порівняння поглядів гетьманів з військовими концепціями тогочасних іноземних держав;

дістали подальше розкриття погляди гетьманів на досягнення прав і вольностей козацтва в умовах польського панування;

уточнено погляди гетьманів на шляхи досягнення незалежного державного статусу українських земель.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації можуть використовуватися при написанні узагальнюючих праць з історії козацтва, історії українського війська, при читанні нормативних і спеціальних курсів з історії України, загальної історії цивілізації в Європі.

Особистий внесок здобувача. Наведені в дисертації наукові результати та висновки отримані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації доповідалися та обговорювалися на наукових конференціях і семінарах: Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених „Історія і сучасність: погляд крізь віки” (Донецьк, 2007); ІІІ Гуржіївських читаннях (Черкаси, 2007); Других Сарбеївських читаннях (Київ, 2008); Четвертій Міжнародній науково-практичній конференції „Наукові дослідження: теорія та експеримент” (Полтава, 2008).

Публікації. Основний матеріал дисертації опубліковано у 8 наукових працях, серед яких 6 статей у фахових виданнях, визначених ВАК України, 2 – у збірниках матеріалів наукових конференцій та семінарів. Усі публікації одноосібні.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, 3-х розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Зміст дисертації викладено на 195 сторінках. Обсяг основного тексту – 176 сторінок, список використаних джерел налічує 257 найменувань.

Хмельниччина (Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57) –

всенародне національно-визвольне повстання в Україні під проводом гетьмана Б.Хмельницького в 1648-57 проти політичної влади Речі Посполитої, внаслідок якого була відновлена українська державність (див. Гетьманщина).

Поразка козацьких повстань у кін. 16 -першій пол. 17 ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої “Ординації війська Запорозького реєстрового” призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення українського народу. Одночасно представники української старшини шукали шляхів відновлення колишніх вольностей та привілеїв. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник Б.Хмельницький, який навесні 1646 у складі козацького посольства вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією.

Восени 1647 Б.Хмельницький спланував напад на резиденцію урядового козацького комісара Я.Шемберка у Трахтемирові, однак змову було викрито, а її ініціаторів ув'язнено. Зумівши втекти з в'язниці, Б.Хмельницький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о.Томаківка почав гуртувати сили для військового походу. На поч. 1648 Б.Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького. Із Січі гетьман розсилав універсали, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За дорученням Б.Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові припаси. Одночасно Б.Хмельницький проводив переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі. Намагаючись виграти час для підготовки до воєнних дій та з'єднання з татарською ордою, Б.Хмельницький листувався із коронним гетьманом М.Потоцьким. У листах він висував традиційні вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької старшини: скасувати сеймову Ординацію 1638, відновити козацькі привілеї, вивести з українських земель коронне військо та дозволити морські походи козаків на Кримське ханство і Османську імперію. У відповідь М.Потоцький 5.2.1648 розпочав військовий похід з Бара на Корсунь, звідки на придушення виступу Б.Хмельницького вислав загін із 2500 реєстрових козаків і 1500 жовнірів під загальним командуванням регіментаря С. Потоцького. Наприкін. квітня 1648 козацьке військо об'єдналось із ордою Тугай-бея і вирушило назустріч загонам С.Потоцького. Поблизу р. Жовті Води (притока Інгульця) на бік повсталих перейшли реєстрові козаки, що й вирішило долю Жовтоводської битви 1648. Польське військо зазнало поразки, а С.Потоцький загинув від ран. З-під Жовтих Вод козацькі і татарські загони вирушили на північ з метою розбити основні польські сили під командуванням М.Потоцького та М.Калиновського. Дізнавшись про плани противника, Б.Хмельницький заздалегідь влаштував позиції у Горіховій Діброві поблизу Корсуня. Потрапивши у пастку, польське коронне військо було знищене, а обидва гетьмани потрапили у полон. Корсунська битва 1648 поставила Річ Посполиту на грань катастрофи. Шляхта покидала маєтки на українських землях, відбувалося масове покозачення населення. За свідченням літопису Самовидця, “усе, що живо, поднялося в козацтво...”. Повстання охопило всі українські землі, на Сіверщині діяли загони Петра Головацького, у Галичині - С.Височана, на Брацлавщині -Трифона з Бершаді, на Уманщині - І.Ганжі, у володіннях магнатів Вишневецьких - М.Кривоноса. Їхні загони приєдналися до армії Б.Хмельницького.

У травні 1648 помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до гнезневського архієпископа Мацея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та православного магната А.Киселя розпочалися переговори з Б.Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький реєстр до 12 тис., припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому етапі національно-визвольної війни у нього не було чіткої державницької програми. Час переговорів обидві сторони використали для організації війська. Коронні збройні сили очолили В.-Д.Заславський, М.Остроріг і О.Конєцпольський, з сарказмом прозвані козаками “периною, латиною і дитиною”. Спонукуваний радикально настроєною частиною козацького командування, Б.Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник до Пилявців над Іквою, де 12.(22).9.1648 розпочалася Пилявецька битва 1648, в якій козацьке військо здобуло блискучу перемогу. Розвиваючи успіх, Б.Хмельницький спрямував наступний удар на Львів. 5.10.1648 загони М.Кривоноса здобули Високий Замок, а після сплати мешканцями Львова контрибуції українська армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя.

Одночасно у Речі Посполитій відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький чинник відігравав велике значення у передвиборчій боротьбі. Плекаючи ілюзію, що королівська влада може вирішити “українське питання”, Б.Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира, якого й було обрано королем. Проте в середовищі польської шляхти перемогла магнатська партія, яка вимагала від королівської влади взяти реванш за поразки 1648. Наприкін. грудня 1648 Б.Хмельницький урочисто вступив у Київ, де його вітали єрусалимський патріарх Паїсій, митрополит С.Косов, посли Молдови, Туреччини, Семигороддя, Волощини, українські козаки, селяни та міщани. Саме у Києві гетьман вперше висловив польським послам свою державницьку програму: “Визволю я з лядської неволі народ руський увесь... по Львів, Холм і Галич”.

На поч. 1649 бойові дії між сторонами розпочалися на Волині і Поділлі, а влітку стало зрозумілим, що розв'язка конфлікту можлива лише у вирішальній битві. За цей час Б.Хмельницький провів військову реформу, організувавши 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити 15-тисячне коронне військо. Загроза для козацького війська полягала в тому, що польський наступ проходив у різних напрямах, у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірелея, у Польщі збирав сили король Ян Казимир, а з Литви на Україну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивілла. Частина польських збройних сил знайшла захист у добре укріпленому Збаражі, обороною якого керував магнат Я.Вишневецький. У серед, серпня 1649 Б.Хмельницький підступив до Зборова і нав'язав бій польському війську. Проте канцлер Є.Оссолінський зумів налагодити зносини з Іслам-Гіреєм III, який взяв на себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від остаточного розгрому. За цих умов був підписаний Зборівський мирний договір 1649, який відобразив в основних пунктах вимоги козаків, проте повністю ігнорував інтереси селянства. Після укладення Зборівського договору стала помітною тенденція до відходу частини селянства від участі у бойових діях, наростання стихійних виступів проти польських панів та єврейських орендарів.

Після поразок влітку 1649 Річ Посполита продовжувала виношувати плани поновлення військових дій проти України. Повернувшись із татарського полону, М.Потоцький очолив ту частину польської шляхти, яка прагнула розв'язати “українське питання” силовими засобами. В оточенні Б.Хмельницького не було чіткої програми подальших дій. Одна частина старшини схилялася до компромісу із поляками, прагнучи автономії у складі Речі Посполитої, інша висловлювалася за продовження війни до повної перемоги. У різних місцевостях продовжувалися сутички між шляхтою і козацькими та селянськими загонами. Становище ускладнилося після спроби Речі Посполитої укласти військовий союз проти України з молдовським господарем В.Лупулом. Восени 1650 відбувся перший похід української армії у Молдову. Внаслідок походу встановився військово-політичний союз обох країн, який за тогочасною традицією мав скріпитися шлюбом між сином Б.Хмельницького Тимошем та донькою В.Лупула Розандою (див. Молдовські походи 16501 1652).

У цей складний час Б.Хмельницький проводить перші державні реформи, зміни територіально-адміністративного устрою, заснування органів старшинського уряду (військової ради, ради генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрації, козацького судочинства), організацію фінансової та податкової системи, які у сукупності творили нову модель національної держави.

Значну перешкоду в здійсненні майбутніх планів гетьмана становили бойові дії, які поновилися у 1651. Особливо жорстокі бої з поляками розпочалися на Поділлі, де діяли шляхетські загони під проводом гетьмана М.Калиновського. В ніч з 9 на 10.2. один із цих загонів напав на містечко Красне, під час оборони якого загинув полковник Д.Нечай. На поч. березня полковнику І.Богуну біля Вінниці вдалося стримати польський наступ і, завдавши кількох ударів, змусити польські війська втікати спочатку до Бара, а потім - до Кам'янця.

У серед, червня 1651 українська армія і польське військо зійшлися поблизу м. Берестечка на Волині (див. Берестецька битва 1651). Внаслідок зради Іслам-Гірея III та захоплення татарами в полон гетьмана Б.Хмельницького козацьке військо опинилося у тяжкому становищі. Керівництво армією взяв на себе полковник І.Богун, який наказав спорудити через непрохідні болота три переправи і організував відступ козацьких полків з поля бою.

У серпні 1651 українська армія, зазнавши під час боїв значних втрат, під тиском польського і литовського війська була змушена відійти в р-н Білої Церкви. У таких умовах гетьман погодився розпочати переговори з королівським урядом, які завершилися укладенням Білоцерківського мирного договору 1651. За умовами договору більш як удвічі скорочувався козацький реєстр, утричі - підвладна йому територія, суттєво обмежувалися зовнішньополітичні функції гетьмана. Незважаючи на це, польський сейм не затвердив Білоцерківського миру, і в 1652 бойові дії розгорнулися з новою силою. Вже у квітні Б.Хмельницький оголосив про початок нового походу. Цього разу загрозу з боку Литви прикривала армія під командуванням полковника С.Пободайла, головні сили зосередились у р-ні Чигирина. Звідси Б.Хмельницький спрямував частину війська на чолі з Т.Хмельницьким у Молдову, щоб змусити В.Лупула виконати союзницькі зобов'язання. Польський уряд вислав проти війська Т.Хмельницького 20-тисячний загін під командуванням польного гетьмана М.Калиновського. 22-23.5. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви (див. Батозька битва 1652). У цій битві загинули гетьман М.Калиновський та бл. 8 тис. жовнірів. Молдовський похід завершився шлюбом Т. Хмельницького з Р.Лупул. Однак у Молдові Т.Хмельницькому протистояла могутня антиукраїнська коаліція, у боротьбі з якою він і загинув (див. Сучавська оборона 1653). Козацьке військо було вимушене відступити з Молдови.

Протягом 1653 тривали бойові дії на Брацлавщині, де козаки під проводом І.Богуна розгромили під Монастирищем військо С.Чарнецького. Восени коронне військо потрапило в оточення під Жванцем над Дністром (див. Жванецька облога 1653). Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Гірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду.

За цих обставин Б.Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду, оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке “під руку” царя Олексія Михайловича. 8.1.1654 у відбулася Переяславська рада, на якій Б.Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Складання присяги відбувалося в умовах невдоволення іншої частини козацької старшини 1 міщанства. Запорозькі козаки, духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим відмовлялися від складання присяги, небезпідставно остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.

Вимоги української сторони були затверджені у Москві в березні 1654 (див. “Березневі статті”). Загалом документ підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окремі статті обмежували зовнішньополітичну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися суб'єктами договору.

Згідно з домовленостями, навесні 1654 Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої. На допомогу союзникам Б.Хмельницький вислав 20-тисячний корпус козаків під командуванням І.Золотаренка. Спільно з московським військом козаки здобули Смоленськ, Мінськ та Вільно, що насамперед відповідало планам московського царя. Спроби І.Золотаренка запровадити на відвойованих землях козацький устрій наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. Восени 1654 Річ Посполита, уклавши союз з Кримом, спрямувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили героїчний опір противнику.

На поч. 1655 запекла битва відбулась під Охматовим (Київщина), яка не принесла перемоги жодній із сторін (див. Охматівська битва 1655). У серпні-вересні 1655 Б.Хмельницький здійснив похід у Галичину, який завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві 29.10.1655, і в листопаді козаки удруге взяли в облогу Львів. Дізнавшись про наступ татар на Україну, Б.Хмельницький був змушений відійти під Озерну, а згодом у Подніпров'я.

У жовтні 1656 Московська держава та Річ Посполита заключили Віденське перемир'я 1656. Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир'я. Незважаючи на це, Б.Хмельницький не квапився розривати союз з Москвою, прагнучи утворити антипольську коаліцію європейських держав. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася включенням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Влітку 1657 деякі непорозуміння між А. Ждановичем і союзником Б. Хмельницького семигородським князем Юрієм II Ракой під час походу у Польщу та демагогічна агітація  царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний відступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.7.1657.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького привела до відновлення української державності, справила вирішальний вплив на її наступний соціально-економічний і політичний розвиток, формування національно-державницької ідеї та її практичної реалізації.