Деякі біологічні функції активованих компонентів комплементу:

C_1g – приймає участь в регуляції процесу переключення імунологічних реакцій з клітинних на гуморальні і навпаки;

С₄ – зв’язаний з клітиною – сприяє імунному прикріпленню;

С₃ і С₄ – посилюють фагоцитоз;

С₁\С₄ – зв’язуючись з поверхнею вірусу, блокують рецептори, відповідальні за проникнення вірусу в клітину;

С_3а і С_5а – ідентичні анафілатоксинам – впливають на нейтрофільні гранулоцити, останні виділяють лізосомні ферменти, що руйнують чужорідні аг, забезпечують спрямовану міграцію мікрофагів, викликають скорочення гладкої мускулатури, посилюють запалення. Встановлено, що макрофаги синтезують С₁, С₂, С₄, С₃ і С₅. Гепатоцити – С₃, С₆, С₈, клітини паренхіми печінки - С₃, С₅ і С₉.

Запалення

Біологічні реакції, що виникають при активації комплементу.

Інтерферон.

1957 р. виділено англійськими вірусологами А. Айзексом і І. Лінденманом – як фактор противірусного захисту. Але група білкових речовин, функція яких полягає в забезпеченні генетичного гомеостазу клітин. Індукторами утворення інтерферону сума вірусів +

1. бактерії

2. бактеріальні токсини.

3. мітогени тощо.

В залежності від клітинного походження інтерферону і індукуючих його систему факторів розрізняють:

•  - інтерферон,- лейкоцитарний – продукується лейкоцитами, під дією вірусів і ін. агентів;

• -інтерферон – фібринобластний, що продукується фібринобластами, стимулюється вірусами чи іншими агентами.

Обидва - - і -інтерферони віднесені до типу І.

• Імунний інтерферон - -інтерферон – продукується лімфоцитами і макрофагами, активованим невірусними індукторами.

Інтерферон приймає участь в регуляції різних механізмів імунної відповіді:

1. посилює цитотоксичну дію сенсибілізованих лімфоцитів і К-клітин;

2. виявляє антипроліферативну та

3. протимутагенну дію

Інтерферон характеризується:

1. видотканинною специфічністю – більша активність в біологічній системі, з якої одержаний;

2. протективною дією – захищає клітини від вірусної інфекції в тому випадку, якщо діє на них до контакту з вірусами.

Процес взаємодії інтерферону з чутливими клітинами має декілька етапів:

1.Адсорбція інтерферону на клітинних рецепторах.

2.Індукція антивірусного стану.

3.Розвиток антивірусної резистентності ( накопичення інтерфероніндукованих РНК, білків ).

4.Виразна резистентність до вірусного інфікування.

Отже, інтерферон не вступає в пряму взаємодію з вірусом, а перешкоджає проникненню вірусу і пригнічує синтез вірусних білків на клітинних рибосомах в період реплікації вірусних НК. У інтерферону також виявлено радіаційно-захисні властивості.

Інгібітори сироватки крові.

Інгібітори – неспецифічні противірусні речовини білкової природи, що містяться в нормальній сироватці крові ,в секреті епітелію слизистих оболонок дихального і травного трактів, екстрактах органів і тварин – характеризуються здатністю пригнічувати активність вірусів поза чутливої клітиною, при знаходженні вірусу в крові і біологічних рідинах.

Інгібітори поділяються на:

Термолабільні – втрачають свою активність після прогрівання сироватки крові при 60-62С на протязі 1 години .

Термостабільні – витримують нагрівання до 100С.

Інгібітори володіють універсальною віруснейтралізуючою та антигемаглютинуючою активністю стосовно багатьох вірусів.

Окрім сироваткових інгібіторів описані інгібітори тканин, секретів і екскретів тварин.

Секреторні інгібітори респіраторного тракту характеризуються виразною нейтралізуючою та антигемаглютинуючою противірусною ефективністю.

Бактерицидна активність сироватки крові (БАС)

Свіжа сироватка крові характеризується виразною бактеріостатичною в основному дією по відношенню до більшості збудників інфекційних захворювань.

Основні компоненти:

• нормальні антитіла – пропердин – хемокіни;

• лізоцим – комплемент – лейкіни та ін.;

Отже, БАС – інтегрований вираз протимікробних властивостей – гуморальний фактор неспецифічного захисту.

Значення стресу: Неспецифічні фактори – захисні адаптивні механізми – “стрес”, а фактори, що їх “запустили” називають стресорами – Г. Сельє – теорія стресу.

Стрес – особливий неспецифічний стан організму, що виникає як результат на дію різних ушкоджуючих факторів навколишнього середовища.

Крім патогенних м/о, стресорами можуть бути:

• холод

• тепло

• голод

• іонізуюче випромінювання тощо.

Адаптаційний синдром може бути загальним і місцевим. Він обумовлений дією гіпофізарно-адренокортикальної системи, зв’язаної з гіпоталамічним центром. Під впливом стресора гіпофіз починає посилено виділяти (продукувати) адренокортикальний гормон (АКТГ), що стимулює функцію наднирників, викликаючи у них посилене виділення протизапального гормону типу кортизону, що знижує захисну-загальну реакцію. Проте, якщо дія стресору надзвичайно сильна і тривала, то в процесі адаптації виникає захворювання.