3. Франція в 20-ті роки.

11 листопада 1918 р. залпом артилерійського салюту у Парижі відзначили переможне завершення війни. Вулиці міста були заповнені людьми, що були переповнені радості. Перемога над Німеччиною перетворили Францію на провідну державу Європи. Її війська не мали рівних на континенті. Але перемога далась Франції дорогою ціною. 10 північно-східних департаментів країни було спустошено, загинули 1,3 млн. французів, 2,8 млн. було поранено, з яких 600 тис. стали каліками. Декілька міліонів французів стали жертвою епідемії грипу («іспанка»), яка вразила Європу у 1918-1919 р. У результаті навіть після приєднання Ельзасу і Лотарингії населення країни було меншим на 1 млн., ніж до війни. Франція втратила чверть національного багатства.

Війна завдала значних збитків економіці країни, особливо фінансам. Було зруйновано близько 10 тис підприємств, потоплено половину торгівельного флоту. Воєнні витрати склали 200 млрд. франків. Франція заборгувала 60 млрд. франків (з них 40 млрд. США). Значних втрат зазнали зарубіжні капіталовкладення, особливо у країнах Східної Європи та Росії. Загальні збитки від війни склали 134 млрд. франків.

Удар завданий економіці війною, переведення економіки з воєнних рейок на мирні спричинило кризу, яка у 1921 р. досягла найнижчої точки: промислове виробництво складало 55% від рівня 1913 р., а сільськогосподарське – 77%. Згортання воєнного виробництва призвело до скорочення робочих місць, заробітної плати, що не могло не викликати розгортання масового робітничого руху. Значну роль у цьому процесі відіграв і загальний революційний рух у Європі після війни. Головними вимогами робітників були підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, ліквідація обмежень воєнного часу.

У 1919-1920 рр. страйковий рух досяг свого максимального розмаху: страйкувало майже 1 млн. осіб на рік Підприємці пішли на поступки: заробітну плату було підвищено на 20-25%. Особливістю страйкового руху цього періоду стало поєднання економічних і політичних вимог. Страйкуючі висували гасла солідарності з радянською Росією.

Уряд, що його з 1917 р. очолював Жорж Клемансо, прийняв два важливі закони, що деякою мірою розрядили напруженість. У країні було встановлено 8-годинний робочий день, а профспілки отримали право на укладення колективного договору.

Страйковий рух налаштував проти робітників селянство, становище яких покращилося в результаті значного підвищення цін на сільгоспродукти, та дрібних власників, які були налякані більшовизмом. Це дало змогу уряду вгамувати страйки незначними поступками.

Але вирішальну роль у послабленні соціальних виступів відіграла хвиля патріотизму, яка охопила Францію після Комп’єнського перемир’я.

14 липня 1919 р. відбувся військовий парад, а 1920 р. день перемир’я було оголошено святковим днем. Того дня під Тріумфальною аркою на Єлисейських полях було запалено Вічний вогонь над могилою Невідомого солдата. Уряд оголосив, що бере на себе піклування про фронтовиків.

Використавши патріотичне піднесення, уряд зумів перенести невдоволення людей в стан очікування ними кращих часів і сподівань, коли всі проблеми буде вирішено за рахунок "бошів", тобто Німеччини. Інвалідам було призначено великі пенсії, що мала оплачувати Німеччина, надавалися значні кредити, для відбудови, в рахунок майбутніх платежів Німеччини.

Головними завдання зовнішньої політики Клемансо було закріпити здобуту перемогу і придушити більшовизм в Росії. Франція прийняла активну участь в інтервенції проти радянської Росії, але на весні 1919 р. змушена була вивести свої війська через повстання у військах і на флоті, які не бажали воювати. Відмовившись від інтервенції, уряд Клемансо заявив, що має намір оточити більшовизм «кільцем з колючого дроту, щоб завадити йому ринутися на цивілізовану Європу». Така політика мала значний відбиток на рішення Паризької мирної конференції, особливо на розподілі кордонів у Східній Європі.

"Національний блок". Створення Французької комуністичної парті (ФКП)

У 1919 р. відбулися перші повоєнні парламентські вибори. Вперше вони проводилися за мажоритарною системою. Перемогу одержав "Національний блок" (праві партії), який в основу своєї передвиборної програми поставив пункт про жорстке ставлення до Німеччини і радянської Росії.

У внутрішній політиці "Національний блок" узяв курс на придушення робітничого руху («соціальними безпорядками») і зменшення втручання держави в економічне життя (Ліквідація системи прямого державного регулювання, що застосовувалася у роки війни).

У той час у робітничому русі відбувалися значні зміни. Так, у його реформістській частині Соціалістичної партії провідну роль почало відігравати ліве крило. Це привело до того, що на з’їзді 1920 р. в Турі більшість делегатів проголосувала за вступ СФІО до Комуністичного інтернаціоналу і перетворення її у Французьку комуністичну партію (ФКП). Меншість делегатів на чолі з Леоном Блюмом не підкорилася рішенню з’їзду і заявила про збереження соціалістичної партії. Розкол прискорив занепад робітничого руху.

У 1924 р. Франція вступила в період економічного піднесення. Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930 р. складав у середньому 5%. Швидкому економічному зростанню сприяло: повернення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстильними підприємствами; окупація Саару; величезне будівництво в розорених районах; репарації з Німеччини.

Розвивалися нові галузі виробництва — автомобільна, авіаційна, електротехнічна, радіотехнічна, хімічна. Франція перетворилася на індустріально-аграрну країну. Але головним прибутком країни залишалося лихварство. Так, 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд. франків, а цінні папери — втричі більше.

Сталися зміни і в соціальній сфері. Міське населення кількістю перевищило сільське. 60% найманих робітників працювали на великих підприємствах.

"Картель лівих"

Провал рурської акції (окупація в 1923 р. Руру франко-бельгійськими військами) привів до розпаду "Національного блоку". Радикали уклали угоду з соціалістами і утворили новий блок — "Картель лівих". У своїй передвиборній програмі вони обіцяли амністію політв’язням, відновлення на роботі звільнених учасників страйків, створення системи соціального страхування, введення прогресивного прибуткового податку, дотримання закону про 8-годинний робочий день; у зовнішній політиці — визнання СРСР, міжнародне співробітництво і роззброєння, пом`якшення позицій щодо Німеччини.

У 1924 р. на парламентських виборах "Картель лівих" здобув перемогу. Новоутворений уряд очолив Едуард Ерріо. Першими заходами уряду стали амністія політичних в`язнів і встановлення дипломатичних відносин з СРСР

Здійснення передвиборної програми, особливо запровадження прогресивного податку, викликало опір промисловців і великих фінансистів, які почали переказувати свої капітали за кордон. Внаслідок цього зростали економічні труднощі. Уряд опинився без податків.

У квітні сенат висловив недовіру урядові Ерріо, і він подав у відставку. Початок колоніальних війн у Марокко і Сирії спричинив остаточний розпад "Картелю лівих".

Уряд "національної єдності"

Після розпаду "Картелю лівих" до влади знову повернулися праві. Уряд "національної єдності" очолив Пуанкаре. Він одразу взявся за фінансове оздоровлення. Було збільшено податки на дрібних власників, скорочено чисельність державних службовців і т. д. Це дало змогу подолати інфляцію і стабілізувати курс франка. Фінансова стабілізація сприяла поверненню капіталів.

Разом зі стабілізацією франка припинилося зростання цін, перестала зростати вартість життя. Уряд провів і ряд соціальних реформ. У 1926 р. було вперше введено допомогу по безробіттю. У 1928 р. – запроваджені пенсії для низькооплачуваних робітників, а також допомоги по інвалідності і хворобі за рахунок підприємців. Прийнято програму будівництва дешевого житла.

З метою укріплення свого становища праві стали ініціаторами прийняття нового мажоритарного виборчого закону (1928 р.), за яким Франція поділялася на 612 одномандатних округів. У першому турі обраним уважався той кандидат, який набрав понад 50% голосів. Але за традиційної у Франції багатопартійності таке траплялося рідко, і тоді призначався другий тур, на якому було достатньо набрати просту більшість. Така система давала можливість невеликим партіям (в основному правим) блокуватись і виставляти одного кандидата.

Виборчий закон 1928 р. уможливив перемогу правих партій, які сформували уряд без радикалів.

Загострення економічних проблем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвели до зростання популярності фашистських організацій, які виникли у Франції в 20-х рр.

Соціальною опорою фашизму були дрібні власники, люмпени, клерикали, частина великих фінансистів і промисловців, одержимі ідеями сильної влади і сильної Франції.

Фашистський рух у Франції мав суттєві відмінності: він не був єдиним; не виступав за повну ліквідацію демократичних інститутів, лише за їх обмеження для "ворогів нації" — комуністів і соціалістів. Такі особливості таїлися в природі французького суспільства, якому притаманні демократизм і багатопартійність.

Фашистські організації були не класичними партіями, а воєнізованими організаціями — лігами. Найбільшу фашистську лігу "Вогняні хрести", яка об’єднувала колишніх фронтовиків, очолював полковник де Ля Рок. Ліга звинувачувала уряди у зраді національних інтересів Франції, у м’якому ставленні до Німеччини. Організація об’єднувала майже 350 тис. осіб. Вона влаштовувала факельні походи, мітинги, вимагаючи "сильної влади". Інша організація "Аксьйон франсез" ("Французька дія") мала шовіністичний і монархічний характер та об’єднувала 60 тис. осіб. Її воєнізований підрозділ "королівські молодчики" влаштовував погроми установ лівих партій.

Прихід нацистів до влади в Німеччині підштовхнув французьких фашистів до активних дій. Приводом до їх виступу стала справа Стависького. Цей шахрай прийняв під заставу коштовності в іспанського аристократа, який утік до Франції після революції 1931 р. в Іспанії. Згодом він замінив у коштовностях діаманти на підробні та продав їх, а коли це викрилося, заподіяв собі смерть. У процесі розслідування з’ясувалося, що Стависький чинив таке шахрайство протягом тривалого часу під прикриттям вищих урядовців.

Цей скандал фашисти вирішили використати для критики демократичного устрою і на хвилі народного невдоволення захопити владу. 6 лютого 1934 р. загони фашистів пішли на штурм парламенту. Дорогою вони громили магазини, нищили машини і т. ін. Поліція відкрила вогонь. Загинуло 17 осіб, 2 тис. було поранено. Уряд Даладьє негайно подав у відставку.

Народний фронт

Спроба фашистського заколоту дала поштовх до зближення соціалістів і комуністів у боротьбі проти фашизму. Почалися масові антифашистські демонстрації. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів відбувся політичний страйк із вимогами заборонити фашистські ліги. До участі в ньому комуністи закликали і своїх прихильників. Це стало першою спільною акцією двох партій і започаткувало їх зближення.

Влітку 1934 р. між СФІО і ФКП підписано пакт про єдність дій. У 1935 р. до них приєдналася частина радикалів. 14 липня 1935 р. було проведено спільну антифашистську демонстрацію. Її очолили Леон Блюм (соціаліст), Моріс Торез (комуніст), Едуард Даладьє (радикал).

У 1936 р. ці партії розробили спільну програму і, отримавши на виборах 330 із 612 місць у палаті депутатів парламенту, одержали право сформувати уряд. Очолив його соціаліст Леон Блюм. Комуністи вирішили не входити в уряд, але обіцяли йому підтримку в парламенті.

Незадовго перед тим у Франції почалися масові виступи робітників з вимогами підвищити заробітну плату, ввести оплачувану відпустку, визнати профспілки. Нерідко робітники захоплювали підприємства. Отож, першим завданням нового уряду стало залагодження цього найбільшого у Франції трудового конфлікту.

У резиденції прем’єр-міністра відбулися переговори між Загальною конфедерацією праці (ЗКП) і Загальною конфедерацією підприємців. Підсумком переговорів стало підписання угоди, за якою страйки припинялися, підвищувалася заробітна плата, підприємці укладали колективний договір із профспілками і зобов’язувалися не застосовувати санкцій проти страйкуючих. Зі свого боку, Л.Блюм пообіцяв внести на розгляд парламенту законопроект про введення 40-годинного робочого тижня та оплачуваних відпусток.

Улітку 1936 р. парламент Франції прийняв 133 закони, які в основному реалізували програму Народного фронту. Так, було заборонено фашистські ліги, прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, про двотижневу оплачувану відпустку, підвищувалися пенсії, надавалася допомога з безробіття. Для покращання становища селян уряд почав закуповувати сільгосппродукцію за підвищеними цінами. Встановлювався контроль держави над Французьким банком і залізницями.

Після виконання програми Народного фронту постало питання про подальші напрямки розвитку Франції. Навколо цього питання розгорілися суперечки.

Комуністи й частина соціалістів вимагали повного викоренення фашизму, навіть з обмеженням конституційної законності. Радикали і сам Л.Блюм вважали за неможливе порушувати конституцію.

Комуністи прагнули продовжувати реформу у бік запровадження соціалізму, зокрема різкого збільшення податків на підприємців, установлення жорсткого контролю над підприємствами і фінансами. Л.Блюм на це не погоджувався. Він прагнув спершу закріпити попередні досягнення, і в лютому 1937 р. оголосив про "перерву" в реформах.

Зростаючі державні витрати призвели до спаду виробництва. Щоб активізувати його і стимулювати експорт, уряд удався до девальвації франка. Це робило французькі товари дешевшими на зовнішньому ринку, а відтак і більш конкурентоспроможними. Комуністи виступили проти девальвації франка, стверджуючи, що це призведе до зростання цін усередині країни.

До вищезазначених розбіжностей між комуністами й соціалістами додалися розходження в питаннях зовнішньої політики.

Економічне становище Франції тим часом почало погіршуватися. Французькі підприємці, занепокоєні можливістю введення високих податків, переказували свої капітали за кордон, що відразу позначалося на темпах зростання економічного розвитку. Водночас зросли прибутки громадян. За відносно стабільного виробництва це спричинило диспропорцію між грошовою і товарною масою, а відтак — зростання цін, тобто інфляцію.

Економіка так і не вийшла на докризовий рівень. Це ще більше ускладнило відносини між партіями у Народному фронті. У червні 1937 р. Л.Блюм подав у відставку: криза коаліції стала очевидною.

Народний фронт був насамперед засобом боротьби проти фашизму. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано, чого не можна сказати про сам фашизм.

Водночас Народний фронт був спробою знайти вихід із кризи й депресії. Підсумком цих дій стало прийняття цілого пакета соціально-економічних заходів, які заклали основу формування в подальшому держави "процвітання". Значною мірою ці дії були схожі на "новий курс" Рузвельта, на заходи уряду Гансона у Швеції. Відмінність полягала в тому, що в реалізації цих заходів брали участь комуністи. Для них Народний фронт був вимушеною та перехідною формою до реалізації їхньої соціальної ідеї, яку неможливо уявити без "диктатури пролетаріату". Це й надало фронтові аморфного і нестійкого характеру. Участь комуністів у Народному фронті створила небезпеку його перетворення з засобу захисту демократії від фашизму в засіб ліквідації демократії заради "диктатури пролетаріату".

Франція напередодні національної катастрофи. Е.Даладьє

У квітні 1938 р. посаду прем’єра обійняв лідер радикалів Даладьє. Його уряд одразу скасував низку соціальних програм. У зовнішній політиці він повністю слідував у фарватері Англії. Підписання Мюнхенської угоди призвело до остаточного розпаду Народного фронту. У жовтні 1938 р. з нього офіційно вийшли радикали.

Після розколу Народного фронту внутрішня політика Даладьє продовжувала рухатися вправо: робочий тиждень було збільшено до 48 годин, зросли податки з усіх верств суспільства, розпочався наступ на профспілки, які своїми діями, на думку уряду, підривали обороноздатність країни.

Такі дії уряду поставили в опозицію до нього і соціалістів. Це ще більше загострило кризовий стан країни.

Перед загрозою війни, що насувалась, у липні 1939 р. уряд відстрочив парламентські вибори і почав проводити термінові заходи зі зміцнення обороноздатності країни. Окупація Чехо-Словаччини Німеччиною показала всю згубність політики "умиротворення", Франція втратила вірного союзника на Сході. Розпочався гарячковий пошук нових союзників: було остаточно оформлено союз з Англією, підписано франко-польський таємний воєнний протокол, у Москві розпочались англо-франко-радянські переговори військових місій. Загроза національній безпеці загострювала внутрішнє становище країни. Зрив англо-франко-радянських переговорів і укладення радянсько-німецького пакту стали причиною розгортання антирадянської компанії та гоніння на ФКП, яка схвалила цей пакт. Комуністичні газети було закрито, а депутатів ФКП вивели зі складу парламентських комісій.

Наслідком політики другої половини 30-х рр. стали накопичені в суспільстві втома від постійних соціально-політичних негараздів і зневіра в демократичних ідеалах.

Запам’ятайте дати:

1922-1929 рр. – період «процвітання» (проспереті) в США

1924 р. Перший лейбористський уряд.

1926 р. Загальний страйк у Великобританії.

1920 р. – створення Французької комуністичної партії.

Запитання і завдання

1. Як змінилося становище США після Першої світової війни?

2. Які особливості політичного та економічного розвитку США у 20-ті рр.?

3. Чим були зумовлено домінування Республіканської партії у політичному житті США в 20-ті роки?

4. Дайте характеристику розвиткові робітничого руху і руху за демократичні права у 20-ті рр. Чому вони зазнали поразки?

5. Охарактеризуйте зміни, що сталися в соціально-економічному розвиткові Великобританії після Першої світової війни.

6. Які реформи було проведено урядом Ллойд-Джорджа?

7. Поясніть, чому лейбористська партія спромоглася витіснити ліберальну партію з політичного життя Великобританії.

8. Які причини й наслідки страйку 1926 р.? Як ви оцінюєте дії страйкуючих, уряду і підприємців під час страйку 1926 р.?

9. Який вплив мав робітничий рух на соціальну політику урядів?

10. Визначте основні наслідки Першої світової війни для Франції.

11. Які причини піднесення промисловості Франції у 20-х рр.?

12. З’ясуйте особливості політичного розвитку Франції у 20‑х рр. Поставте у хронологічному порядку правління урядів: "Картель лівих", "національної єдності", "Національного блоку", Народного фронту.

27