2. Велика Британія в 1900-1920 роках. Консерватори і лейбористи при владі.

Під час Першої світової війни Великобританія зазнала значних втрат. Людські втрати складали 743 тис. загиблих і 1,7 млн поранених. Промислове виробництво скоротилося на 20%, країна з кредитора перетворилась у боржника. Зовнішній борг складав близько 1 млрд. фунтів стерлінгів. Величезні воєнні видатки покривалися за рахунок скорочення інвестицій в економіку колоній, внутрішніх і зовнішніх позик, а також збільшення податків. За роки війни податки зросли у 6 раз. Життєвий рівень населення різко знизився.

Несприятливі наслідки війни сприяли розколу в англійському суспільстві. Одна частина прагнула до повернення старих часів, вважаючи, що відхід від традиційних англійських цінностей породив негаразди країни. Інша частина населення вважала, що після великої війни в Англії повинні утвердитися більш справедливі принципи суспільного устрою. Виразниками настроїв першої частини населення були консерватори, другої – лейбористи. Ліберали, які у попередні роки були ведучою силою в партійно-політичній системі, виявились розколотими і згодом відтісненими з політичної арени.

У 1918 р. лейбористська партія прийняла свій перший статут. Метою партії проголошувалося встановлення суспільної власності на засоби виробництва, а найближчими завданнями — розширення соціального законодавства і подальша демократизація політичного устрою. Партія будувалася на основі як індивідуального, так і колективного членства, коли членами партії автоматично ставали члени профспілок. На виборах 1918 р. лейбористська партія зробила перший крок на шляху до перетворення в найбільшу опозиційну партію. Вона завоювала 60 місць у палаті громад.

Піднесення демократичного руху. Реформи Ллойд-Джорджа

Нові настрої у суспільстві спонукали коаліційний уряд консерваторів і лібералів, який очолив Д.Ллойд-Джордж, лідер реформістського крила ліберальної партії, до широких реформ.

Уряд Ллойд-Джорджа поставив собі за мету швидко ліквідувати закони воєнного часу і відновити «нормальне» становище в країні. Так, було ліквідовано систему державного регулювання і контролю. Згорнуто воєнне виробництво. Демобілізовано 4 млн. армію. Але такі заходи породили проблему з працевлаштуванням і сприяли розгортанню широкого страйкового руху. У 1919 р. страйкувало понад 2,5 млн. чоловік. Під тиском страйкуючих уряд провів ряд заходів: підвищив зарплату і скоротив робочий тиждень до 40 годин.

Ще у 1918 р. було проведено чергову реформу виборчого права. Ліквідовувався майновий ценз. Право голосу отримали жінки, яким виповнилося 30 років.

Після виборів прийняли програму допомоги безробітним та будівництва дешевого житла для малозабезпечених. У 1918 р. було введено восьмирічну освіту, а 1921 р. — дев’ятирічну обов’язкову безплатну освіту.

Уряд Ллойд-Джорджа пішов на рішучий крок, надавши у 1921 р. статус домініону своїй найстарішій колонії Ірландії. Шість графств у Північній Ірландії з переважно протестантським населенням залишались у складі Великобританії. Після цього офіційна назва Великобританії стала "Сполучене королівство Великобританії та Північної Ірландії".

Робітничий рух поволі пішов на спад; страйк гірників і металургів у 1921 р. зазнав поразки. Країна поверталась до мирного життя.

У 1922 р. консерватори сформували однопартійний уряд на чолі з Е.Бонар-Лоу. Та новий уряд не зумів припинити падіння виробництва і, відповідно, життєвого рівня населення. Це викликало нову хвилю страйкової боротьби.

Перший лейбористський уряд

На дострокових парламентських виборах 1923 р. жодна з трьох партій не набрала більшості достатньої для формування однопартійного уряду: консерватори отримали 258 місць у парламенті, лейбористи – 191, ліберали – 158. Домовитись про створення коаліційного уряду не вдалося. Тоді стара англійська еліта приймає неординарне рішення: у січні 1924 р. було сформовано перший в історії країни лейбористський уряд. Його очолив Д.-Р.Макдональд. Уперше в історії країни соціал-реформістську партію було включено в політичний механізм держави.

Уряд Макдональда збільшив розміри допомоги безробітним і пенсій зі старості, а також субсидії держави на житлове будівництво, зменшив мито на деякі продовольчі товари, поліпшив систему страхування з безробіття. Проте лейбористи не виконали передвиборних обіцянок націоналізувати шахти й залізниці, запровадити податок на капітал. Під час трудових конфліктів вони домагалися припинення страйків. Лейбористський кабінет зміцнював збройні сили. У колоніях і залежних країнах він продовжував курс, спрямований на придушення національно-визвольного руху. Цей уряд визнав Радянський Союз і встановив із ним дипломатичні відносини. Одначе лейбористський кабінет гальмував процес нормалізації двосторонніх відносин. Політика лейбористів викликала неоднозначну реакцію в широких верствах населення. Одна частина населення вважала уряд нерішучим у питанні націоналізації, інша вважала, що політика лейбористів приведе до революції. До того ж консерватори піддавали критиці зовнішню політику уряду. Побоюючись дальшого ослаблення свого впливу, уряд у жовтні 1924 р. розпустив парламент і призначив нові вибори. Для досягнення перемоги консерватори залякували виборців "червоною" небезпекою. Напередодні виборів було опубліковано "лист Комінтерну", що містив "директиву Москви" англійським комуністам підготувати в країні збройне повстання. Здобувши більшість місць у парламенті, консерватори сформували уряд. Новим прем`єр-міністром став С.Болдуїн.

Уряд консерваторів. Загальний страйк 1926 р.

Доступившись до влади, кабінет консерваторів взяв курс на повернення Англії ролі фінансового центру світу. Приділялося багато уваги зміцненню фунта стерлінга. У 1925 р. було відновлено золотий стандарт фунта на рівні його довоєнного паритету з доларом. Такі дії уряду мали двоякі наслідки: з одного боку була зміцнена банківська система, фунт в основному повернув свої позиції на фінансовому ринку, але, з іншого боку, перед англійською промисловістю постала проблема втрати конкурентоздатності її товарів. У вирішенні цієї проблеми англійські промисловці пішли по найбільш простому шляху: перекладання всіх виробничих витрат на робітників. Тобто хотіли домогтися зменшення собівартості продукції не заміною застарілого обладнання, а скороченням заробітної плати робітників.

Улітку 1925 р. власники шахт поставили ультимативні вимоги гірникам, погрожуючи локаутом, якщо вони не погодяться на зниження зарплати і збільшення робочого дня. Федерація гірників відповіла відмовою. Її підтримали спілки залізничників, транспортників і машинобудівників. Перед об’єднаним фронтом робітників вуглепромисловцям довелося відступити. Уряд зобов’язався виплачувати власникам шахт субсидію протягом 9 місяців для забезпечення попереднього рівня зарплати гірників. День перемоги робітників, які зірвали локаут, дістав назву "червоної п’ятниці".

Після закінчення 9-місячного строку власники шахт оголосили локаут (закриття підприємства і звільнення всіх працюючих), оскільки гірники знову відхилили їхні вимоги. Уряд ввів у країні надзвичайний стан. Рішучість робітників вести боротьбу змусила Генеральну раду (керівний орган профспілки) оголосити загальний страйк, який почався 4 травня 1926 р. Кількість його учасників (разом із родинами) становила близько 18 млн, тобто понад 40% усього населення країни. Робітники виявили високий ентузіазм, стійкість і самовідданість. Повсюди створювалися страйкові комітети і ради дій.

Боротьба англійських робітників викликала хвилю пролетарської солідарності в усьому світі. У деяких країнах почалося збирання коштів на користь страйкарів. Проте Генеральна рада відмовилася передати страйкарям кошти, зібрані в СРСР. Лише згодом вони були використані Федерацією гірників для підтримки страйкуючих шахтарів.

Армія, поліція, державний апарат, пропагандистська машина, штрейкбрехери — всі сили і засоби використовувалися для придушення страйку. 12 травня керівництво Генеральної ради заявило про припинення загального страйку. Але не всі робітники погодились із цим рішенням. Гірники продовжували страйкувати протягом семи місяців. Натиск вуглепромисловців і уряду, а також голод і злидні змусили шахтарів відступити. У грудні 1926 р. вони повернулися на роботу. Зарплата гірників знизилася, а робочий день збільшився. Щоб уникнути в подальшому подібних конфліктів, парламент прийняв закон про конфлікти у промисловості й про профспілки, за якими заборонялись загальні страйки і пікетування.

Страйк 1926 р. виявився єдиним серйозним соціальним конфліктом у країнах Заходу в період стабілізації.

У травні 1927 р. британський уряд в односторонньому порядку розірвав дипломатичні відносини з СРСР.

Зміни в розвитку економіки та повсякденному житті

Хоча англійська економіка не знала «процвітання» у 20-ті роки, як американська, в ній відбулась докорінна модернізація, яка змінила життя англійців і дозволила Англії витримати випробування Другої світової війни.

Запровадження золотого стандарту хоча і погіршило експортні можливості традиційних галузей економіки (металургійної, кораблебудівної, гірничої та ін.) позитивно вплинуло на нові види промисловості, засновані на новітніх технологіях (автомобільна, авіаційна, електротехнічна, хімічна). Завдяки значному науковому потенціалу, в Англії розроблялося і запроваджувалося значна маса нових технологій. Зміни в структурі економіки призвели і до змін географії промислових центрів країни. Так, якщо раніше основні промислові центри були розміщені на півночі, то тепер вони починають зміщатися на сільськогосподарський південь. Розвиток нових галузей виробництва потяг за собою зростання споживання електроенергії. Кількість споживачів з 1920 по 1939 рік зросла з 730 тис. до 9 млн. Розвиток електроенергетики сприяв підйому в суміжних галузях. Швидко нарощувалося виробництво штучних тканин і резини.

Починають ставати звичними такі побутові речі як електрочайники, електронагрівачі, електропраски, пральні машини, пилососи, радіо тощо. Легкові автомобілі теж перестають бути предметом розкоші. У 1935 р. ціна автомобіля складала третину річного заробітку викладача. Споживачами цих товарів стають значні прошарки англійського суспільства, особливо високооплачувані робітники нових галузей промисловості, що стають робітничою елітою.

Зростання виробництва з використанням технологій масового виробництва призвело до об`єднання фірм і утворення великих трестів. Так, якщо у 1914 р. було 200 великих компаній, то у 1939 р. лише 20 (Імперіал Хімікал, Індастріал, “Остін”, “Морріс”, “Воксхолл”, “Форд”, „Віккерс” та ін.).