12. Характеристика філософії епохи Відродження. Проблема: Всесвіт в людині; людина у Всесвіті (н.Кузанський, Дж. Бруно, н. Коперник, м. Монтень)

Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання.

Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості.

У філософії Відродження прослідковується боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків.

Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Тео-центризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи.

Для філософії епохи Відродження характерні:

1. Антропоцентризм філософської думки. Середньовічна догматика забороняла людині відчувати і думати. Людське тіло оголошувалося гріховним. Життя людини на тлі уявлень про велич Бога, святість служителів церкви, безсмертя душі уявлялося нікчемним. Філософія Відродження, на відміну від середньовічної схоластики, набула гуманістичного характеру. Вона реабілітувала людину, утверджувала її права на особисті почуття, підносила не небесну, а земну любов.

2. Секуляризація (звільнення) суспільної та індивідуальної свідомості від релігії. Проблеми держави, науки, культури, моралі вже не розглядали крізь призму теології. Ці сфери буття було визнано існуючими поза релігією. Проблеми релігії, Бога, спасіння душі більше не перебували у центрі уваги філософії.

3. Титанізм. Піднесення людини в деяких її можливостях і діях до рівня Бога. Найвище творіння Бога – людина, оскільки саме нею завершився процес творіння. Тому людина здатна осягти цей процес і творити, наслідуючи Творця.

4. Формується новий матеріалістичний світогляд. Саме у цей період виникають своєрідні форми переходу від старого світогляду до нового. Деїзм визнавав божественний першопоштовх, але вважав, що Бог, створивши природу, більше не втручається в її буття.

5. Пантеїзм (від грец. pan – все, theos – Бог) – це концепція ототожнення світу і Бога. Поза Богом немає світу, але й поза світом немає Бога.

Мішель Монтень. Свої погляди на місце людини у світі, на розвиток природи та духовної культури він виклав у праці “Досліди”. Тут філософ виділив основну гуманістичну проблему – проблему Людини. Він доводив, що людське мислення необхідно постійно вдосконалювати шляхом об’єктивного пізнання закономірностей природи, яким підпорядкована вся життєдіяльність людини. У своєму творі Монтень виступив із рішучим запереченням схоластичної філософії й арістотелізму.

Філософія, за Монтенем, перш за все, – наука про людину, її мораль. Філософія веде людину до доброчесності, вона навчає жити і помирати. Доброчесність не аскетична втеча від світу. Навпаки, треба жити за законами природи, прагнути до комфорту тіла і душі, спокою, щастя. Людина – природна істота, підпорядкована законам природи. Вона частина всього живого і має існувати в гармонії зі всім на Землі. Звідси і розуміння людської свободи як дії згідно з природою та її законами. Життя включає не тільки радість, а й страждання, і треба вміти їх гідно сприймати. Оскільки безсмертя душі є проблематичним, то не можна бути жорстоким ані до самого себе, ані до інших. Щодо Бога, то Монтень ставився до нього скептично. Бог непізнаванний, тому Він не має жодного стосунку до людських справ і поведінки людей. На переконання Монтеня, жодна релігія не має переваги над істиною.

Етичні погляди М. Монтеня ґрунтуються на природних засадах моральності, що виходять із нерозривної єдності душі й тіла, фізичної та духовної природи людини. Головним в етиці Мішеля Монтеня є визнання самодостатності людського життя, мета якого перебуває не поза ним, а в ньому самому.

Микола Кузанський звеличував силу людського пізнання. Людський розум, на переконання філософа, складається з відчуття, уяви, міркувань, мислення. Осягненню істини сприяє вища розумова діяльність людини – інтелект.

Світ створений Богом, він нескінченний, матеріальний і рухається завдяки взаємодії протилежностей. Бог присутній у всьому, насамперед у природі, Він є центром Всесвіту. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творення світу відбувається вічно. Людська природа загалом є суверенною, і якщо б людина спромоглася подолати свою обмеженість, то вона могла б стати на рівень із Богом.

Загалом неоплатоніки (М. Кузанський) додали до гуманістичних поглядів добре осмислену вписаність людини у світове ціле. Людина стає тим, що вона творить із себе самої.

Помітний слід залишив у натурфілософії, тобто філософуванні, спрямованому на розуміння сутності природи та Всесвіту, Микола Коперник (1473 – 1543), який здійснив революцію в астрономії, утвердивши систему геліоцентризму. Докорінно переглянув питання про причину і характер руху небесних тіл. Рух небесних тіл пояснюється їх сферичною, кулястою формою, завдяки чому відпадає необхідність у зовнішніх рушіях. Тим самим до філософської картини світу долучається принцип саморуху.

В основі поглядів Джордано Бруно був ренесансний неоплатонізм. Бог перебуває у кожній окремій речі, він збігається з кожним найменшим елементом світу.

Розвинув учення про матерію як активне, сповнене творчої енергії начало природних речей. Світ виходить із єдиного начала і розгортається у множинності речей. Цей множинний світ і є Всесвітом. Він так само безкінечний, як і Єдине. Джордано Бруно поділяв погляди свого попередника М. Кузанського, який одним із перших обґрунтував безкінечність світу. Джордано Бруно доводив, що Всесвіт не має якогось абсолютного центру, що існує множинність світів, що центрами незчисленних світів, розташованих у безмежному просторі, є зорі. Їх видимі розміри не відповідають дійсності. Всі ці світи з їхніми центрами-зірками рухаються, живуть своїм власним життям. Навколо зірок обертаються планети, на яких існують розумні істоти.