Список использованных источников:

1. Сравнительное изучение цивилизаций мира: Хрестоматия. Учебное пособие для сту­дентов вузов/ Сост., ред. и вступ. ст. Б. С. Ерасова. – М., 1999. – С. 9.

2. Орлова И.Б. Евразийская цивилизация: Социально-историческая ретроспектива и перспектива. – М.: Норма, 1998. – С.25.

3. Савицкий П.Н. Географический обзор России – Евразии// Орлова И.Б. Евразийская цивилизация. Социально-историческая ретроспектива и перспектива. – М.: Норма, 1998. – С.652.

4. Оборотов Ю.Н. Месторазвитие в пограничной (евразийской) цивилизации как основа правового развития Украины// Актуальні проблеми і прави. – 2009. – вип.5 – С.7-11.

5. Шемякин Я.Г.Россия в западном восприятии (специфика образов «пограничных» цивилизаций)// Общественные науки и современность. – 2008. – №1. – С.135 – 137.

6. Оборотов Ю.Н. Правова система України в єврезійскій правовій сім’ї// Наукові праці Одеської національної юридичної академії. – Т.3 – 2004. – С.28 – 37.

7. Овчинников А.И., Овчинникова С.П. Евразийское правовое мышление А.А.Алексеева. – Ростов н/Д: СКНЦ ВШ, 2002. – 365 с.

8. Ионов И.Н.Теория цивилизаций на рубеже XXI века//Общественные науки и современность. – 1999. – №2. – С.128 – 129.

9. Философия/ Под ред. В.Н.Лавриненко. -2-е изд. – М.: Юристъ, 1998. – С.500.

10. Марченко М.Н. Правовые системы современного мира. – М.:Зерцало-М, 2001. – С.231- 232.

11. «Круглый стол» журнала «Философия права». Евразийская концепция современного российского государства// Философия права. – 2000. – №2. – С.6.

Про особливості становлення принципу непорушності державних кордонів в міжнародному публічному праві Ілюшина т.В.

студентка ІІІ курсу економіко-правового факультету

Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Досліджуючи сучасний етап розвитку міжнародних відноси, можна відстежити тенденції активної боротьби за розподілення сфер впливу у світі, на тлі якої зростає кількість територіальних спорів та збройних конфліктів. Це зумовлює необхідність сумлінного виконання суб’єктами міжнародного права зобов’язань, передбачених основними принципами міжнародного права, і, насамперед, принципу непорушності державних кордонів.

Принцип непорушності державних кордонів є одним з ключових, універсальних принципів міжнародного права, який характеризується динамічним розвитком в історичному аспекті. Формування окремих елементів нормативного змісту цього принципу передувало його появі як структурно довершеного основного принципу міжнародного права [1, с. 142].

В основі початкового етапу становлення принципу непорушності кордонів у період стародавнього міжнародного права відображена ідейна платформа договірно-правового оформлення кордону та утвердження аспекту його недоторканості. Подальша динаміка розвитку принципу непорушності кордонів припадає на Вестфальський мирний договір 1648 р., рішення Віденського конгресу 1815 р. Та нормативно-правові акти початку ХХ століття. Важливим етапом інституционалізації принципу непорушності державних кордонів є рішення Віденського конгрес у1815 р. Лінії державного кордону Франції, згідно з цим рішенням, визначено на зразок її територіальних меж 1791 р. Характер подібного рішення переконливо свідчить на користь відмови міжнародного співтовариства визнавати розширення територіальних володінь Франції і відповідно зміни її державних кордонів шляхом застосування сили чи погрози нею [2, с. 182].

З-поміж інших прикладів нормативно-правового закріплення норми непорушності кордонів необхідно виокремити міжнародний договір між Німеччиною, Бельгією, Францією, Великобританією та Італією 1925 р. Текст угоди, зокрема, засвідчує юридичні гарантії непорушності кордонів: з одного боку, між Німеччиною і Бельгією, а з іншого – між Німеччиною та Францією.

У контексті дослідження особливостей інституалізації принципу непорушності кордонів на увагу заслуговує договірно-правова практика держав, зокрема міжнародна угода між колишнім Радянським Союзом та Персією 1921 р. Згідно з положеннями ст. 3 цього акту, договірні сторони підтвердили зобов’язання взаємно поважати кордони, визначені у попередній угоді за їх участю [3, с. 10].

Типовим прикладом кодифікації принципу непорушності кордонів є Декларація про визволену Європу 1945 р., в якій заперечується законність зміни території держави внаслідок застосування сили. Згодом мирні договори союзницьких сил із Болгарією, Угорщиною, Румунією, Фінляндією та Італією 1947 р. відновили лінії державних кордонів зазначених держав на зразок їх договірного оформлення, що існувало станом на 1938 р. [2, с. 186].

Нормативне закріплення принцип непорушності державних кордонів отримав у Заключному акті Наради безпеки і співробітництва в Європі, також відомий як Гельсінський заключний акт, Гельсінські угоди або Гельсінкська декларація, підписаному главами 33 європейських держав, а також керівниками США і Канади у столиці Фінляндії Гельсінкі 1 серпня 1975 [4]. Документ розглядається у двох аспектах: як документ, присвячений тридцятій річниці завершення Другої світової війни і закріпляючий гуманістичні засади формування міжнародних відносин; як важливий крок в напрямі скорочення холодної війни, політичної напруженості, яка виникла в Європі [5, с. 7]. Важливою складовою частиною цього документу стала Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.

Принцип непорушності кордонів, в результаті створення подібного сприятливого підґрунтя в рамках міжнародних відносин, закономірно трансформувався в універсальний принцип міжнародного права. Поточні особливості розвитку принципу непорушності кордонів вказують на посилення його значення як у договірній практиці держав, так і в правовому регулюванні міждержавних відносин.

Аналізуючи історичні особливості формування та становлення принципу, слід зазначити, що він зводиться до трьох елементів:

1) визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених у відповідності до міжнародного права;

2) відмова від будь-яких територіальних зазіхань на даний момент чи у майбутньому;

3) відмова від будь-яких інших посягань на ці кордони, включаючи погрозу силою або можливість її застосування.

Важливою передумовою ефективного виконання державами зобов’язань за нормативним змістом принципу непорушності державних кордонів виступає його імплементація у внутрішньодержавне законодавство. Положення національного права забезпечують нормативну основу взаємодії органів державної влади під час виконання ними конкретних міжнародно-правових зобов’язань. Фактично принцип непорушності державних кордонів закріплений у статті 2 Конституції України [6, с. 4], де вказано, що територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною, а також у преамбулі Закону України «Про державний кордон України» [7], де закріплено, що державний кордон України є недоторканним і будь-які порушення його рішуче припиняються.

Таким чином, поява принципу непорушності державних кордонів зумовлена закономірностями прогресивного розвитку міжнародного права і необхідністю створення загальновизнаних правил поведінки з метою забезпечення нового світового правопорядку. Фундаментальне значення непорушності державних кордонів як невід’ємної умови забезпечення національної безпеки держав, неподільності їх території дуже велике з погляду стабільності в міждержавних відносинах та буде незмінно зростати в міру появи нових і видозмінених загроз і викликів.