Список використаних джерел:

1. Синягин Ю., Соловьев О. Несовершеннолетние потерпевшие // Народное образование, 1993 № 9/10

2. Лейленд П. Кримінальне право: Злочин, покарання, судочинство (Англійський підхід). – К., 1996

3. Бажанов М.И. Уголовное право Украины: конспект лекций. – Днепроп., 1992

4. Кримінальне право України. Загальна частина / Бажанов М.І. – Х., 1996

Розуміння неповнолітніми сутності кримінально-правових заборон та можливості їх кримінально-правової оцінки Назимко є.С.

к.ю.н., старший науковий співробітник відділу організації наукової роботи

Донецького юридичного інституту МВС України

Особливу увагу з боку законодавця та судових органів вимагає до себе механізм призначення покарання неповнолітнім. Це особлива частина правозастосовчої практики, що вимагає до себе ретельного і детального підходу з максимальним забезпеченням прав і свобод неповнолітнього, у зв’язку із тим, що останній зважаючи на вік не цілком може здійснювати свої права самостійно.

Важливе значення для притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності мають правові презумпції, які дозволяють вводити в процес доказування перевірені наукою та практикою узагальнення, що дають можливість правильно вирішити питання про притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності та обрання оптимального засобу кримінально-правового впливу на винного.

Згідно з ч.2 ст.57 Конституції України, закони, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Безперечно, Кримінальний Кодекс (надалі – КК) є таким законом, оскільки в ньому містяться норми, які зобов’язують громадян дотримуватися певних правил поведінки в суспільстві. Оскільки закон про кримінальну відповідальність доводиться до відома населення, презюмується, що кожний знає його зміст, в тому числі й неповнолітні.

З давніх часів кожному юристу відома формула, що ніхто не може виправдовуватися незнанням закону. Це стосується й відповідальності неповнолітніх. Так, зрозуміло, що суспільну небезпечність та об’єктивну кримінально-правову заборону вчинення тих злочинів, за вчинення яких кримінальна відповідальність наступає з 14 років, неповнолітні можуть усвідомлювати з достатньо раннього віку. Однак, постає питання: чи можуть вони розуміти всі кримінально-правові заборони? Та чи можуть вони нести відповідальність за вчинення тих злочинів, які (з певним ступенем суб’єктивізму) особи у цьому віці ще не можуть сприймати як суспільно-небезпечні?

Спробуємо надати відповіді на ці питання.

На наш погляд, правило ч.1 ст. 4 КК, згідно з яким закон про кримінальну відповідальність не є чинним раніше дня його офіційного опублікування, не можна назвати ефективною гарантією презумпції знання громадянами змісту закону про кримінальну відповідальність.

У юридичній літературі вже зверталася увага на те, що постановка питання про опублікування закону є формальною [1, с. 14]. Опублікування закону саме по собі не забезпечує реального знання законів громадянами, тим більше – неповнолітніми. Його можна добитися тільки шляхом проведення безлічі освітніх, політичних, культурних та юридичних заходів. Необхідну передумову такого пізнання права становить досить широке інформування підлітків про нове законодавство, впорядкування раніше виданого законодавства тощо.

Але все ж при визначенні кожного з названих заходів слід пам’ятати, що першоосновою всіх заходів, спрямованих на ознайомлення громадян з законом, є його опублікування. Без цього припущення про популярність закону втрачає обґрунтованість, так як громадяни в цьому випадку не можуть знати ні про факт видання закону, ні про його зміст, і не можуть, отже, дотримуватися його [2, с.102].

У кримінальному праві презумпція знання закону найтіснішим чином пов’язана зі складною і суперечливою проблемою усвідомлення правопорушником протиправності своїх дій. А.А. Піонтковський вказував на безперервні суперечки з питання про те, чи включається усвідомлення протиправності або суспільної небезпеки діяння в поняття умисної вини або в поняття умислу або воно презюмуєтся у винного в умисному злочині [3, с. 350-358].

Питання про оприлюднення нормативних актів, як тісно пов’язане з формулою про презумпції знання законів, О.С. Йоффе і М.Д. Шаргородський назвали серед проблем, практично важливих, але ще не розроблених в теорії права [4, с. 135]. Ставилося питання про те, що якщо закон, який встановлює відповідальність, опублікований не був, чи правильно ставити питання про презумпцію знання закону.

В українській юридичній літературі також досліджується презумпція знання офіційно опублікованого кримінального закону.

Так, В.К. Грищук звертає увагу на те, що доведення кримінально-правової інформації, її роз’яснення суб’єктам має поки що примітивний характер. Воно полягає в опублікуванні кримінальних законів, як правило, в офіційних виданнях законодавця, мало доступних для всіх і кожного. Не задіяні достатньою мірою для широкої роз’яснювальної роботи й засоби масової інформації. Принцип сталінської доби «незнання закону не звільняє від відповідальності» вперто проводиться державою, що недопустимо в сучасних умовах гуманізації суспільства [5, с. 30].

На сумнівність цієї презумпції вказують й інші науковці. Слідчий і суд можуть вийти за межі презумпції знання кримінального закону, якщо виникає обґрунтоване припущення, що обвинувачуваний з виняткових обставин (стихійне лихо, військові дії тощо) був позбавлений можливості знати про прийняття нового закону. Таким чином, це – спростовна презумпція [6, с. 429-430].

М.І. Хавронюк також пише, що презумпція знання громадянами змісту офіційно опублікованого кримінального закону визнається лише тоді, якщо не доведено зворотне. «Іншими словами, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не знала і, з урахуванням певних обставин, реально не могла знати про існування закону, що передбачає відповідальність за те чи інше діяння, не усвідомлювала протиправності вчинюваного нею діяння, то вона не повинна притягуватися до відповідальності за його вчинення» [7, с. 20].

Вважаємо, що презумпція знання законів неповнолітніми може бути спростована як виняток із загального правила. Це питання, яке може вирішити суд залежно від конкретних обставин справи і особи неповнолітнього. Якщо вказана презумпція є спростовною, то, на наш погляд, потрібно уточнити редакцію ч.2 ст.68 Конституції України «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності».

В.М. Бурдін слушно зазначає, що ця презумпція не може бути сформульована так, як це має місце. Адже по суті сьогодні можна говорити про це положення не як про презумпцію, а як про аксіому – воно не може бути спростоване за жодних умов. Незнання законів, якщо воно справді має місце і сталося не з вини особи, повинно звільняти її від юридичної і, зокрема, кримінальної відповідальності [8, с. 29].

Враховуючи викладене, вважаємо, що кожний неповнолітній презюмується таким, що знає кримінальний закон, який оприлюднене в установленому порядку. Тому, немає необхідності встановлювати знання або незнання кримінального закону обвинуваченим. Однак слідчий і суд можуть вийти за межі цієї презумпції, якщо прийдуть до висновку, що неповнолітній через вікові, соціально-психологічні та інші обставині був позбавлений можливості знати про прийняття нового кримінального закону або розуміти його зміст. Таким чином, це спростовна презумпція. Якщо буде встановлено, що обвинувачений дійсно не знав і не міг знати про протизаконність вчинених ним дій, він не підлягає кримінальній відповідальності. Оскільки ця презумпція є спростовною, на нашу думку, потрібно уточнити редакцію ч.2 ст.68 Конституції України, виклавши її у такій редакції: «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності, крім виняткових обставин, коли особа була позбавлена можливості знати про прийняття закону».