Список використаних джерел:

1. Вереша Р.В. Кримінальне право України. Загальна частина. Навч. посіб. 2-ге вид. перероб. та доп. Станом на вересень 2011 р. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 320 с.

2. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов [та ін.]; за ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. —К. ; X. : Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с.

3. Варфоломеєва Т.В., Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф. Піцан О. М. Право-знавство: Навч. посіб.- К.,2002.- 327 c.

4. Палюх Л.М. Особливості провадження у справах про застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність // Науковий вісник Львівського юридичного інституту. Серія юридична. – Вип. 3. – 2006. – С. 271.

Обмежена осудність за кримінальним законодавством України Берш а.Я.

аспірант кафедри кримінального права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Формула обмеженої осудності є новелою у кримінальному законодавстві України. Це вимагає не тільки її ретельного вивчення та дослідження, але й вирішення окремих питань щодо практики її застосування та подальших розробок, від чого залежить реалізація зазначеної норми права.

Колишнє українське законодавство й доктрина вітчизняної судової психіатрії визнавали, що суспільно небезпечне діяння може бути вчинене особою у стані осудності чи неосудності. Демократичні перетворення, що відбуваються в суспільстві, прагнення максимальної індивідуалізації вироків, що ухвалюються судом, зумовили подальші розробки як у галузі юриспруденції, так і в теорії судової психіатрії. Результати цих розробок знайшли своє втілення в новому кримінальному законодавстві України. Зокрема це стосується якісної іншої, порівняно з колишнім кримінальним законодавством, диференціації психічних порушень, які тією чи іншою мірою детермінують протиправну поведінку особи, їх урахування при реалізації норм кримінального права.

При оцінюванні психічного стану обвинуваченого в кримінальному судочинстві судові експерти повинні встановити не тільки наявність чи відсутність психічних розладів, але і констатувати здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними під час вчинення суспільно небезпечних діянь, а також рекомендувати суду у разі необхідності застосовувати до підекспертного примусові заходи медичного характеру. За наявності даних про обмежену можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії та керувати ними, експерти- психологи і психіатри- повинні констатувати у висновку експерта стан обмеженої осудності підекспертного. Також, за необхідності, у висновку експерта повинні бути наведені види примусових заходів медичного характеру, рекомендованих суду для застосування щодо підсудного при постановленні вироку. Вчинення злочину в стані обмеженої осудності обов’язково враховується судом при винесенні вироку і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Ця норма передбачена в статтях 20 та 93 Кримінального кодексу України.

Загальновідомо, що судово-психіатрична оцінка окремих форм психічних захворювань, як і експертний висновок щодо кожної конкретної особи, будується на основі визначених критеріїв осудності, обмеженої осудності та неосудності, які містяться в законодавчих формулах. Міра, в якій особа не могла «усвідомлювати свої дії(бездіяльність) та керувати ними», що є ключовим моментом законодавчої новели – формули обмеженої осудності, мабуть, також повинна визначатися на основі цих критеріїв-складових формули. Але висловлювалися думки, що «судова психіатрія і юридична наука не виробили чіткої формули обмеженої осудності»[1,с.38]. Це означає, що не вироблені й чіткі критерії цієї формули, наукове обґрунтування та визначення яких, безумовно, дозволили б встановлювати межі міри, в якій особа при вчиненні злочину не здана «усвідомлювати свої дії(бездіяльність) та керувати ними.

З погляду С.Бородіна, думка деяких дослідників про безмежність обмеженої осудності та відсутність для неї чітких клінічних критеріїв пов’язана з уявленням про цей вид осудності як про проміжний стан між осудністю та неосудністю. Однак обмежена осудність – вид осудності, її юридичний та медичний критерій цілком визначені[2,с.74]. На думку Н. Мирошниченко та Н. Орловської, юридичний критерій повинен мати інтелектуальну та вольову ознаки. Інтелектуальна ознака характеризує «спроможність усвідомлювати вчинені дії, а вольова – здатність керувати своєю поведінкою». Як медичний критерій обмеженої осудності вони пропонують розглядати розлади психічної діяльності, що не досягли психотичного рівня та не виключають осудності, але зменшують спроможність індивіда усвідомлювати свої дії та керувати ними»[3,с.56]. Т. Приходько у формулі обмеженої осудності визначає три критерії: юридичний, медичний і психологічний. На його думку, юридичний критерій повинен містити всі суспільно небезпечні діяння (дію чи бездіяльність), передбачені кримінальним законом. Медичний критерій – це хронічні або тимчасові хворобливі розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які, насамперед, проявляються як розумова недостатність, ефективність або вольові розлади, інакше кажучи – психічні аномалії. Під психологічним критерієм обмеженої осудності Т. Приходько розуміє суттєве (кількісне) обмеження у суб’єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними[4,с.54].

Юридичний критерій у формулі обмеженої осудності визначений законодавцем словами «при вчиненні злочину». Тобто при визначенні, чи знаходилася особа під час вчинення злочину в стані обмеженої осудності, чи ні, повинно бути очевидно, що питання її притягнення до кримінальної відповідальності припустиме і законне – лише має бути встановлено, що особа є осудною.

Медичний критерій у законі визначається терміном «психічний розлад», що вказує на хворобливу природу порушень психіки та свідомості суб’єкта під час вчинення ним злочину. Таким чином, неприпустиме відносити до цієї ознаки розлади психіки та свідомості, які не є хворобливими. Очевидно, до цього критерію варто віднести не тільки, як вважає Т. Приходько, хронічні або тимчасові розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які насамперед виявляються як розумова недостатність, афективні чи вольові розлади, а й усі можливі та наявні аномалії психічної діяльності, глибину та ступінь яких варто оцінювати на момент скоєння особою злочину. При цьому, не дивлячись на велику кількість аномалій психіки та відсутність чітких меж окремими формами, неглибокий рівень психічних розладів дозволяє відносити їх до однієї групи[3,с.40]. Рівень психічного розладу також може бути певним показником тієї «міри», у якій відповідно до ст..20 КК України особа при вчиненні злочину «не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними».

Слід зазначити, що законодавець, закріплюючи формулу обмеженої осудності в законі, вважав аргументи прихильників обмеженої осудності вагомішими. Водночас існують думки, що інститут обмеженої осудності кримінальному законодавству України не потрібний. Так, М. Коржанський зазначає, що ст..20 у КК України не потрібна[5,с.4]. Тобто, хоч інститут обмеженої осудності і знайшов своє законодавче закріплення в чинному Кримінальному кодексі України, вважати питання вирішеним не можна. Полеміка щодо проблемного питання обмеженої осудності триває на якісно іншому етапі – тлумачення та вивчення законодавчої норми, аналізу практики її застосування.

Безумовно, дуже складно за такий нетривалий період дії нового кримінального законодавства, зокрема норми про обмежену осудність, проаналізувати її застосування. Однак введення законодавцем до кримінального закону категорії обмеженої осудності є поштовхом для нових розробок у галузі судової психіатрії та науки кримінального права, для нових досліджень критеріїв суміжних станів психіки.