Список використаних джерел:

1. Бірюков В. В. Інформаційно-довідкове забезпечення розслідування злочинів : навч. посіб. / Бірюков В. В. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренко, 2009. – 112 с.

2. Безрученко В. С. Напрями вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення підрозділів податкової міліції. Проблеми удосконалення законодавства і практики протидії злочинності у сфері господарської діяльності : зб. наук. праць за мат-лами Міжн. наук.-практ. семінару (10 груд. 2009 р.) / В. С. Безрученко ; Нац. ун-т ДПС України. НДІ фінансового права. – К. : Вік. прінт, 2009. – 278 с.

3. Бірюков Г. М. Інформаційно-аналітичне забезпечення оперативно-розшукової тактики у протидії злочинності / Г. М. Бірюков // Наук. вісн. Нац. ун-ту ДПС України. – 2011. – № 1. – С. 264–269.

4. Дубоносов Е. С. Основы оперативно-розыскной деятельности : учеб. пособ. / Е. С. Дубоносов ; [под. ред. проф. Г. К. Синилова]. – М. : Высшее образование, Юрайт-Издат, 2009. – 350 с.

«Громадський контроль» та його відмежування від суміжних категорій Сквірський і.О.

к.ю.н., доцент, доцент кафедри конституційного та трудового права

Запорізького національного університету

У науковій літературі, поряд з категорією «громадський контроль» вживаються також і такі поняття «недержавний контроль», «цивільний контроль» та «громадський контролінг», що, як наслідок, вимагає встановлення співвідношення названих понять між собою.

Термін недержавний контроль можна зустріти, зокрема, у працях С. В. Шестака, який під останнім розуміє діяльність громадян, національних та міжнародних неурядових організацій, органів місцевого самоврядування по перевірці законності, справедливості та ефективності функціонування державного апарату, окремих державних органів та посадових осіб. Розмірковуючи щодо відмінностей державного та недержавного контролю, автор зокрема зазначає, що від державного контролю недержавний відрізняють диспозитивний характер здійснення та рекомендаційний характер наслідків; невизнання права втручатися в оперативну діяльність органів, що є об’єктом контролю; пов’язаність дієвості не з силою примусу, а з силою громадської думки; значно більша кількість можливих форм контрольної діяльності, орієнтація не лише на додержання норм чинного законодавства, а й інших загальнообов’язкових правил (моральних та корпоративних норм, звичаїв та традицій), акцентування уваги на захисті не лише публічного, а й приватних інтересів; відсутність жорсткої ієрархічної будови; залучення широких верств населення в управління державними справами [1, с. 169].

Аналізуючи наведену точку зору зазначимо, що ми лише частково можемо її підтримати. Головна проблема тут, на наш погляд, полягає у тому, що С. В. Шестак не у повній мірі розрізняє недержавний та громадський контроль. Особливо яскраво це проявляється у сформульованих ним ознаках недержавного контролю, до яких він відносить, зокрема, рекомендаційний характер наслідків недержавного контролю. Ця ознака, будучи властивою для громадського контролю, не узгоджується, однак, з сутністю контролю, який здійснюється органами місцевого самоврядування, тобто одним із суб’єктів недержавного контролю. Контрольні повноваження органів місцевого самоврядування, які реалізуються ними щодо підпорядкованих їм суб’єктів, щодо місцевих державних адміністрацій у частині делегованих повноважень тощо абсолютно нічим ані за формою, ані за наслідками не відрізняються від контрольних повноважень органів державної влади.

Поряд з цим, варто звернути увагу також і на той факт, що категорія недержавний контроль є надзвичайно об’ємною за своїм змістом, що призводить до об’єднання у її межах принципово відмінних один від одного видів контролю. З огляду на це, користування даним терміном виглядає дещо проблематичним, оскільки, без відповідних пояснень, є незрозумілим про який саме вид контролю у даному випадку йде мова. Отже, вживання даного терміну є доцільним лише там, де необхідно показати різницю між державною та недержавною сферами організації та здійснення контрольної діяльності.

Ще більш проблемним, на наш погляд, у змістовному плані виглядає термін «недержавний контроль», який отримав офіційне закріплення у Законі України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» [2], де під останнім розуміється комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного дотримання законності й відкритості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння їхній ефективній діяльності і виконанню покладених на них функцій, зміцненню державної та військової дисципліни. Головна проблема, у даному плані, полягає у тому, у межах даного поняття об’єднано усі існуючі у державі види контролю, оскільки до суб’єктів його здійснення віднесено: Верховну Раду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Президента України; Раду національної безпеки і оборони України; Кабінет Міністрів України; центральні та місцеві органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом; прокуратуру України; судові органи України; громадян України та громадські організації, засоби масової інформації.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що термін «цивільний контроль» є, фактично, синонімом до слова «контроль», а раз так, то у нас виникають небезпідставні питання як на предмет доцільності його введення в юридичний обіг, так і на предмет доцільності самого закону, в якому його застосовано. Практична корисність даного закону, як нам уявляється, дорівнює нулю, оскільки у ньому лише повторено положення інших нормативних актів, які стосуються контрольних повноважень органів державної влади, місцевого самоврядування та громадськості. Тому в якості підсумку зазначимо, що, за нашим переконанням, категорія «цивільний контроль» є неконкретною за своїм змістом.

Що стосується поняття «громадський контролінг», то щодо нього у нас також є певні питання, пов’язані насамперед із з’ясуванням юридичної природи останнього та кола суб’єктів його здійснення. На думку А. Комзюка та О. Паньчук контролінг являє собою систематичний контроль, за допомогою якого відслідковується хід виконання поставлених завдань з одночасною корекцією роботи. Як інструмент управління соціально-економічними трансформаціями, продовжують автори, контролінг утворюється шляхом укладання регіональної угоди про соціальне партнерство між органами державної влади, місцевого самоврядування, бізнесовими структурами та громадськістю. Громадський контролінг, як зазначають А. Комзюк та О. Паньчук, повинен бути складовою частиною державно-адміністративного контролінгу і виконувати в межах існуючого правового поля функції інформаційно-науково-дорадчого органу при керівникові, що несе персональну відповідальність за стан соціально-економічного розвитку [3].

Аналіз наведеної точки зору дозволяє зробити висновок, що громадський контролінг, з одногу боку, називається авторами видом громадського контролю (громадської ініціативи), а з іншого, – надзвичайно тісно пов’язується з функціонуванням органів виконавчої влади. Показовими у цьому плані є наступні слова авторів даної концепції: «Ініціатива створення інституцій громадського контролінгу в системі державних адміністрацій може виходити як від центральних, так і від місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Вагомішою, очевидно, буде ініціатива «зверху», оскільки вона може подолати існуючу адміністративну протидію впровадженню в систему державних адміністрацій громадського контролінгу» [3]. Таким чином, у даному випадку, на наш погляд, мова йде скоріше не про громадський контроль у прямому розумінні цього слова, а про певний симбіоз діяльності суб’єктів публічного управління та громадськості, спрямованої на досягнення спільної мети – забезпечення законності та ефективності функціонування публічної влади.

В якості підсумку зазначимо, що громадський контроль, тобто діяльність громадськості (окремих приватних осіб та (або) громадських об’єднань), яка має на меті перевірку або спостереження з метою перевірки для протидії, попередження або припинення протиправних дій, рішень чи бездіяльності суб’єктів публічного управління, за певних умов може розглядатися в якості складового елементу недержавного контролю та цивільного контролю, останні з яких, як було показано вище, є скоріше не видами контролю, а формами, у межах яких може бути об’єднано окремі види соціального контролю. Що ж до громадського контролінгу, то останній лише частково нагадує собою громадський контроль, а раз так, то про співвідношення названих категорій доволі важко вести мову.