Список використаних джерел:

1. Програма економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/docs/Programa_reform_FINAL_1.pdf

2. Податковий кодекс України : від 02.12.2010 р. № 2755-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 13–17. – Ст. 112.

3. Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо перегляду ставок деяких податків і зборів : закон України : від 20.11.2012 р. № 5503 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 1. – Ст. 5.

4. Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо удосконалення деяких податкових норм: закон України : від 24.05.2012 р. № 4834 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 49. – Ст. 1917.

5. Покатаєва О.В. Екологічний податок в Україні: правова природа та особливості законодавчого регулювання [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Dtr_pravo/2011_2/files/LA211_08.pdf

6. Об охране окружающей среды : Федеральный закон : от 10.01.2002 г. № 7-фз [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.consultant.ru/popular/okrsred/

7. Чернявская Н. В. Совершенствование системы экологических платежей в Российской Федерации , Чернявская Н. В. // Вестник Челябинского государственного университета. – 2009. – № 26 (164).

Проблеми законодавчого забезпечення попередження і протидії корупції в Україні Боднарчук о.Г.

к.ю.н., доцент, доцент кафедри господарсько-правових дисциплін

Національного університету державної податкової служби України

Визначаючи правові шляхи вирішення питання подолання такого небезпечного корупційного прояву, як корупційні злочини, насамперед необхідно звернути увагу на українське законодавство. Перше, що можна виявити, – це те, що немає законодавчого регулювання цієї проблеми. На думку кримінологів, усе вітчизняне законодавство 1990-х p. було корупціогенним. Воно має багато суперечностей, велику кількість бланкетних норм, немає чітких визначень. Його реалізація відбувалася зі збереженням корупційних злочинів, а також зі звільненням від відповідальності всіх осіб, які займають найвищі державні посади. Певною мірою торкається проблеми корупційних злочинів і дуже абстрактно регулює суспільні відносини в цій галузі Закон України «Про боротьбу з корупцією». Саме відсутність чіткого механізму з регулювання різних видів юридичної відповідальності за корупційні діяння дає підстави вкотре стверджувати про недосконалість вітчизняної антикорупційної нормативно-правової бази [1].

На сьогодні в Україні система антикорупційного законодавства формально створена. Вона містить багато нормативно-правових актів: як базових для всіх сфер соціального життя, так і тих, предметом яких є окрема галузь національної економіки чи певна сфера суспільних відносин. Крім законів України, створено ряд підзаконних нормативно-правових актів. Проте всі вони були прийняті у різні часи, різними органами, у ряді випадків – спонтанно, безсистемно, без належного наукового обґрунтування. Унаслідок цього і виникають колізії та суперечності. Крім того, чинне антикорупційне законодавство настільки розмите, що одне й те саме корупційне діяння можна кваліфікувати і як проступок (правопорушення), і як злочин [2].

Із 1 липня 2011 року набув чинності пакет антикорупційних законів, до якого увійшли: Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції», в якому не вдалося до кінця узгодити деякі його новації із застарілим профільним законодавством. Тому результатом роботи по приведенню окремих законодавчих актів України у відповідність з сучасним антикорупційним законодавством став Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції».

Зміни, зокрема, внесено до 44 законів України. Основною метою змін є узгодження положень Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» і законів, присвячених діяльності конкретних державних органів і служб, що стосуються: проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування; подання публічними службовцями декларацій про майно, доходи, витрати, зобов’язання фінансового характеру; обмеження для прийняття на роботу (службу) до органів державної влади осіб, яких раніше засуджено за вчинення злочинів або на яких протягом трьох останніх років накладались адміністративні стягнення за вчинення корупційних правопорушень; вимог щодо запобігання конфлікту інтересів; обмежень щодо роботи близьких осіб; звільнення з роботи осіб, притягнутих до відповідальності за корупційні правопорушення [3].

Необхідно зазначити, що Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» суттєво відрізняється своєю ідеологією, докорінно змінює загальнодержавний підхід до розуміння корупції та антикорупційних заходів. Так, якщо Закон України «Про боротьбу з корупцією» 1995 року був спрямований здебільшого на здійснення заходів репресивного характеру (встановлення відповідальності за порушення вимог Закону), то новий закон зосереджено на механізмах, спрямованих на запобігання виникненню корупції. Дія елементів запобігання корупції починатиметься на стадії добору публічних службовців і супроводжуватиме їх не лише протягом перебування на службі, але і після звільнення з неї.

Якимюк Богдан, голова правління ГО «Антикорупційна Рада України», вважає: «В контексті прийняття Верховною Радою України нового антикорупційного законодавства, незважаючи на його недосконалість, системі державного управління потрібно приділити велику увагу напрацюванню конкретних механізмів його реалізації. Очевидно, що забезпечення адекватного захисту від корупційних викликів неможливе без зацікавленості з боку самого чиновництва, без жорсткого громадського контролю й залучення міжнародного досвіду. Однак результат залежатиме і від того, наскільки під час формування та реалізації нової антикорупційної політики державі вдасться поєднати практичні заходи з науковими розробками» [4].

Водночас І.І. Сухоребрий застерігає, що оновлення антикорупційного законодавства потрібно проводити дуже зважено. Так, виявивши ряд недоліків у проекті Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», М. І. Мельник, М. І. Хавронюк зауважили: «Визначення на законодавчому рівні існування корупційного злочину, без надання йому формального юридичного змісту поставить органи, що ведуть боротьбу з корупцією, у дуже скрутне становище». «Небезпідставні також побоювання вчених щодо розширення меж юридичної відповідальності за корупційні правопорушення, яке може привести до того, що зусилля правоохоронних органів будуть розпорошені на численні дрібні правопорушення, які крім того, не завжди за своєю суттю будуть корупційними. А враховуючи особливість вітчизняної антикорупційної діяльності, це призведе до того, що центр протидії корупції переміститься у приватну сферу, а справжні корупціонери залишаться безкарними» [1].

Л.О. Ужва в науковій статті «Доцільність кримініналізації пропозиції неправомірної вигоди чи хабара» зазначає, що Україна потребує докорінних змін у напрямі протидії корупції і хабарництву. Але така діяльність вимагає відповідної роз’яснювальної роботи. У даному випадку існує нагальна потреба у визначенні чітких демаркаційних меж між злочинним і незлочинним, об’єктивних і суб’єктивних характеристик цього діяння. Нові антикорупційні закони були прийняті з метою удосконалення чинного законодавства для посилення відповідальності за корупційні правопорушення та вироблення ефективних механізмів запобігання та протидії таким проявам. Фактично ці зміни привели до часткового пом’якшення відповідальності за корупційні злочини та дещо ускладнили правозастосовну практику. Такий стан речей, звичайно, не є прийнятним, тому законодавство з питань запобігання і протидії корупції потребує подальшого доопрацювання та вдосконалення [5].

М.В. Грищенко робить висновок проте, що «незважаючи на наявність багатьох спірних питань, які призведуть до труднощів у правозастосуванні Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». У Законі вирішено нагальні концептуальні завдання, а саме: 1) гармонізація українського законодавства з міжнародними нормами, що регулюють усі аспекти попередження та протидії корупції; 2) визначення єдиного підходу до розуміння сутності корупції, різновидів її проявів, законодавчого врегулювання юридичної відповідальності за вчинення корупційних діянь» [6].

На наш погляд, заслуговує на увагу думка Андрія Бабушкіна, відомого російського правозахисника, голови Комітету «За громадянські права», що «Високому рівню корупції сприяють не тільки установки в суспільстві, але і нестабільність чинного законодавства». Він зазначив, що для вирішення цієї проблеми необхідно «спочатку обговорювати нормативний акт за участю громадськості, потім експериментувати на певній території, а потім проводити експертизу». На його думку, «Така методика дозволить стабілізувати систему і захиститися від помилок» [7].