Список використаних джерел:

1. Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2003. – 160 с.

2. Луговий В. Адміністративна реформа в Україні і політична культура // Вісник УАДУ. – 1998. – № 2. – С. 7 – 10.

3. Постанова Кабінету Міністрів Україні від 19 травня 1999 року № 851 «Про затвердження порядку перебування на державній службі працівників патронатної служби членів Кабінету Міністрів України та голів місцевих державних адміністрацій» // http://zakon2.rada.gov.ua

4. Закон Україні від 16 грудня 1993 року № 3723 «Про державну службу» // Відомості Верховної Ради України, 1993. – № 52. – ст.490.

Напрям 4. Господарське право, господарсько-процесуальне право Щодо питання реєстрації ліцензійних договорів Клочко а.В.

студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Ліцензійний договір відіграє одну є одним із найрозповсюдженіших способів передачі прав на об’єкти інтелектуальної власності. Оскільки за ліцензійними договорами передається різний обсяг прав, то відсутність їх реєстрації може призвести до порушення прав ліцензіатів з боку ліцензіара, що є суттєвим у сфері господарювання.

Ст. 1114 ЦК [6]України викликає певну дискусію в наукових колах, оскільки вона передбачає, що ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності та договори, визначені статтями 1109 (ліцензійний договір), не підлягають обов'язковій державній реєстрації. Їх державна реєстрація здійснюється на вимогу ліцензіара або ліцензіата у порядку, встановленому законом. Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права. Факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до цього Кодексу або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації.

Так, зокрема цією проблематикою займалася Іваницька Н., яка вказує, що відсутність імперативної вимоги про державну реєстрацію майновими правами інтелектуальної власності провокує проблеми у сфері правозастосування. Нею вказується на некоректність формулювання ч. 2 ст. 1114 ЦК, оскільки вони породжують два питання, що таке «факт передання» та «виключні майнові права». Автор наголошує на тому, що дане положення може також поширюватися на факти передання виключних майнових прав використання об’єкта інтелектуальної власності, тобто у разі укладання ліцензійного договору на умовах виключної ліцензій, або застосовуватися лише до договорів про передання всього обсягу виключних майнових прав, передбачених у ст. 1113 ЦК України [2, с. 69]

Під виключною ліцензією чинний ЦК України розуміє видачу її лише одному ліцензіату і виключення можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері, на нашу думку, можна прийти до висновку, що ліцензійний договір, який буде містити таке положення цілком відповідатиме вимогам ч. 2 ст. 1112 ЦК України, а отже він має обов’язково реєструватися.

Іваницькою Н., також вказано на проблему співвідношення понять «договір» і «факт» у частинах 1 і 2 ст. 1114 ЦК України. Оскільки відповідно до ч. 1 згаданої статті, ліцензійний договір не підлягає державній реєстрації, а одночасно із цим, ч. 2 встановлюється вимога реєстрації факту передання виключних майнових прав, та те що права на таці об’єкти виникнуть лише з моменту такої реєстрації. Автор вказує на нелогічність структури статті, оскільки договір, що відповідно до чинного законодавства виступає юридичним фактом не підлягає державній реєстрації, а от факт передання права за цим договором підлягає. Вона припускає можливість розуміння цієї норми наступним чином: державній реєстрації підлягають лине договори про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, а щодо решти правочинів таке правило не діє. Але, разом із цим, договори про передання виключних майнових прав, що передбачені ст. 1113 ЦК України не підлягають обов’язковій державній реєстрації в силу ч. 1 ст. 1114 ЦК України, а отже на її думку остаточно руйнує будь-яку логіку в юридичній техніці [2, с. 70].

Абз. 3 ч. 2 ст. 1114 ЦК України встановлює, що відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права. Але не зважаючи на дане положення Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» [5] у ч. 5, 6 ст. 40 містить наступні положення: ліцензійний договір та договір про передачу майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі і підписані сторонами. Видача ліцензії на використання сорту та передача майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин вважаються дійсними для третіх осіб з дати публікації відомостей про це в офіційному виданні. Ч. 1 цієї ж стаття містить положення, що володілець патенту має право передати свої майнові права на сорт на підставі договору будь-якій особі, яка стає його правонаступником. Оскільки передача такого права здійснюється за ліцензійним договором, який одночасно є юридичним фактом, що породжує правовідносини між сторонами то відповідно до вимог Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» саме він підлягає обов’язковій державній реєстрації. Отже таке положення, на нашу думку прямо протирічить ст. 1114 ЦК України. Оскільки передача майнових прав інтелектуальної власності не втілюється лише у праві власності, як тріаді прав, а може бути втілена лише у правах володіння та користування. Також договір як юридичний факт не може породжувати наслідки для різних груп осіб із розривом у часі, залишаючись при цьому незмінним.

Аналогічне положення містилося раніше в Законі України «Про охорону знаків на товарів та послуг» [4], Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на топографію інтегральної мікросхеми та видачу ліцензії на використання топографії інтегральної мікросхеми [3] та інших але з прийняття ЦК України, вони були виключені. А отже і положення, що міститься в Законі України «Про охорону прав на сорти рослин», на нашу думку, має бути виключено за аналогією, як таке, що більше не відповідає нормам ЦК України. А от існування даної норми створює правову колізію, яка на щастя не має широкого розповсюдження через невелику кількість договорів щодо передачі права на сорти рослин, але все ж таки такий недолік законодавства не може існувати, тому ми пропонуємо виключити ч. 6 ст. 40 ЗУ «Про охорону прав на сорти рослин». Одночасно, не можна говорити про необхідність державної реєстрації ліцензійного договору, як певного механізму захисту суб’єктів господарювання від зловживання власниками прав на об’єкти інтелектуально власності своїми правами. Фактично на сьогоднішній день реєстрація ліцензійних договір є добровільною, оскільки судова практика не містить рішень щодо зобов’язання зареєструвати відповідний договір або визнання його не дійсним через відсутність реєстрації. Хоча, проблема дефекту змісту норми ст. 1114 ЦК України може викликати при необхідності і протилежну практику її застосування.

Говорячи про обов’язковість реєстрації ліцензійного договору слід вказати на те, що не у всіх країнах вона є обов’язковою. Так, наприклад, ст. 1232 Цивільного Кодексу Російської Федерації встановлює, що коли результат інтелектуальної діяльності або засіб індивідуалізації підлягає державній реєстрації відповідно до норм цього Кодексу, то відчуження виключного права на такий результат чи засіб за договором, надання права на використання такого результату чи засобу за договором підлягають державній реєстрації за правилами, що встановлені Урядом Російської федерації [1]. Отже, якщо реєструється право на об’єкт інтелектуальної власності то має реєструватися і ліцензійний договір не залежно від виду ліцензії, яка за ним надається.

Французький Кодекс інтелектуальної власності [7] у ст. L714-7, L613-9 зазначає, що будь-яка передача прав, пов’язана із торговельною маркою, знаком для товарів і послуг, об’єктом інтелектуальної власності, на який видано патент має бути зареєстрована у відповідному національному реєстрі, щоб мати силу проти третіх осіб. Тим не менш, він вважається чинним для третіх осіб, що отримали права на той же об’єкт після укладання договору, якщо такі особи знали про його наявність. Ліцензіат, що є стороною невнесеного до реєстру контракту, також має право участі в судовому провадженні щодо порушення прав інтелектуальної власності, куди його залучає ліцензіар, з метою отримання компенсації за завдану йому шкоду. Отже ми прийшли до висновку, що у Франції не існує обов’язку реєструвати ліцензійний договір, але ліцензіат є заінтересованим у такій реєстрації через можливість подання позову про порушення своїх прав.

Ведучи мову про необхідність реєстрації ліцензійних договорів, на нашу думку, слід виходити із видів ліцензій, які передбачаються ліцензійними договорами. Так, якщо за ліцензійним договором передаються права, притаманні для виключної чи одиничної ліцензії, то такі договори мають бути обов’язково зареєстрованими. Якщо ж, обсяг прав, що передається притаманний невиключній ліцензії, то така реєстрація має бути добровільною, але разом з цим на ліцензіара має покладатися обов’язок сповіщати майбутніх контрагентів про наявність таких невиключних ліцензій.