Вирішення питання про допустимість, належність, істотність та достатність доказів у міжнародному комерційному арбітражі Пільков к.М.

адвокат, юридична фірма «Кай і Ленард»

Міжнародний комерційний арбітраж як альтернатива національним судовим процесам у вирішенні спорів, які виникають у міжнародних комерційних відносинах, набув значного поширення протягом останніх десятиліть. Однією з причин такого поширення є чітка тенденція до уніфікації процедур розгляду справ та гнучкість цих процедур, в тому числі у питаннях доказів та доказування.

Національне законодавство та арбітражні регламенти, якими визначаються процесуальні аспекти діяльності арбітражу, як правило, закріплюють широкі повноваження арбітрів у вирішенні процесуальних питань, до яких також відносять право арбітрів самостійно вирішувати щодо допустимості, належності, істотності, достатності та доказової ваги доказів. Наприклад, стаття 34 (2) (f) Англійського закону про арбітраж 1996 року визначає, що з урахуванням права сторін досягти згоди щодо будь-якого питання процедури або доказування арбітри мають повноваження вирішувати про застосування формальних правил доказування (або будь-яких інших правил) щодо допустимості, належності або ваги будь-якого матеріалу (усного, письмового або іншого), який має бути оцінений щодо будь-якого факту або твердження, а також щодо часу, способу та форми, у яких такий матеріал підлягає обміну між сторонами та поданню арбітражу. Законодавство ФРН про арбітраж містить схоже правило (§ 1042 (ч. 4) Цивільного процесуального кодексу ФРН).

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж», що відповідає Типовому закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж 1985 року, на засадах якого побудовано законодавство про арбітраж у близько 60 країнах світу, не вводить будь-яких специфічних порівняно зі світовою практикою обмежень і також передбачає, що повноваження арбітражу включають повноваження на визначення допустимості, належності, істотності та значущості будь-якого доказу (стаття 19 Закону).

Водночас така процесуальна свобода на практиці зіштовхується з певними обмеженнями. Вирішення питання про належність, допустимість, істотність та вагу доказів має результатом настання певних наслідків, зокрема, залучення матеріалів до справу або відмову у залученні, надання або відмову у наданні згоди на одержання матеріалів і, врешті, ухвалення арбітражного рішення після оцінки доказів. Обмеження у доказуванні, встановлені арбітрами щодо однієї сторони або переваги у доказуванні, безпідставно надані іншій стороні, можуть потягнути за собою скасування арбітражного рішення у країні місця арбітражу або відмову у визнанні та виконанні цього арбітражного рішення у країні місця виконання [1, с. 156]. У практиці надання дозволу на виконання арбітражних рішень у багатьох країнах світу, які прийняли зобов’язання за Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 рік), поширеними є випадки відмови у наданні таких дозволів через порушення в процесі доказування принципів однакового ставлення до сторін, надання можливості кожній стороні подати свої аргументи, а також порушення процедури розгляду, про яку домовились сторони.

Вирішення питання про допустимість доказу справляє, очевидно, найбільш відчутний вплив на чинність арбітражного рішення та його виконання. Якщо безпідставна відмова залучити до справи належний, допустимий, істотний доказ створює ризик скасування або відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення, то помилкове залучення неналежного або неістотного доказу матиме наслідком тільки процесуальні втрати, перш за все, часу на дослідження та оцінку такого доказу. Однак залучення доказу, який не повинен бути прийнятий як недопустимий, може також мати наслідком створення ризиків скасування або відмови у визнанні та виконанні рішення.

Це не робить категорію допустимості більш важливою для правильного вирішення справи, адже справа вирішується після оцінки всіх доказів у сукупності. Вирішення питання про належність, істотність достатність доказів та їх вагу підпорядковується законам логіки і не врегульоване формальними правилами, оскільки ці питання стосуються змісту доказів, фактичних даних [2, с. 394]. Те ж стосується і достатності доказів, тобто можливості дійти висновку про існування факту, на підтвердження якого докази були зібрані [3, с. 150].

Допустимість, натомість, не пов’язується з фактичними даними, а стосується тільки процесуальної форми доказів, тобто засобів доказування [4, с. 78]. Допустимість доказів в міжнародному арбітражі презюмується, а визнання недопустимим можливе за умови існування відповідної норми у матеріальному праві, що підлягає застосуванню.

Має місце певне групування питань за ознаками їх належності до форми (допустимість) або змісту доказів (належність, істотність, достатність, вага). Таке розмежування закріплене в законодавстві про арбітраж деяких країн. Наприклад бельгійське законодавство про арбітраж передбачає, що арбітри на власний розсуд вирішують питання щодо допустимості та доказової сили будь-якого доказу (стаття 1696 Судового кодексу Бельгії). Як видно, питання про належність, істотність, достатність підпорядковані категорії доказової сили, яка стосується змісту доказів. Таке розмежування сприймається також у теорії доказування. Так на думку дослідників, вирішуючи питання про прийняття доказу, суд перевіряє наявність у ньому інформації, яка має значення для справи, – належність доказу, і відповідність доказу закону – допустимість. А перш ніж ухвалити рішення суд перевіряє, чи відповідає конкретний доказ дійсності, тобто впевнюється в тому, чи є доказ достовірним, чи можна з сукупності доказів зробити висновок про існування або відсутність певного юридичного факту, на підтвердження якого вони представлені, тобто чи є ці докази достатніми у своїй сукупності [5, с. 50]. Закономірним наслідком цього є те, що в міжнародному комерційному арбітражі належний та істотний доказ не може бути прийнятий, якщо він є недопустимим. Однак, допустимість доказу не гарантує йому доказову силу [6, с. 214]

Можна сформулювати певні висновки та рекомендації щодо вирішення питання про допустимість, належність, істотність та достатність доказів у міжнародному комерційному арбітражі:

З метою забезпечення ефективного розгляду справи арбітрам варто досягти згоди сторін щодо питань допустимості, належності, істотності та достатності доказів. Водночас така згода щодо допустимості не може суперечити нормам матеріального права щодо допустимості, які підлягають застосуванню.

За відсутності домовленості сторін, або якщо вона не охоплює певних випадків, докази, як правило, мають бути прийняті як допустимі.

У тих випадках, коли доказ одержаний у спосіб, що порушує публічний порядок країни місця арбітражу арбітрам слід вирішити питання про допустимість доказу та відмовити у його прийнятті. Оскільки арбітри обмежені у власних ініціативах з пошуку права, яке підлягає застосуванню, саме на сторони покладається тягар переконання арбітражу у тому, що спосіб одержання певного доказу суперечить публічному порядку.

Відмова у прийнятті доказу з підстав неналежності або неістотності можлива, але здійснюється після консультацій зі сторонами. Відмова з підстав достатності (тобто, наявності у справі достатнього обсягу доказів на підтвердження певної обставини) може бути здійснена, якщо сторони погоджуються вважати встановленою певну обставину. В іншому випадку арбітраж, відмовляючи у прийнятті доказу з підстав достатності, вказує на доведеність певної обставини, чим може встановити перевагу на користь однієї зі сторін.