Список використаних джерел:

1. Кохановська О.В. Проблеми захисту честі, гідності й ділової репутації особи в Цивільному кодексі України // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 6. – С. 30-35.

2. Домбровський І.П. Розгляд судами справ за позовами до засобів масової інформації про захист честі, гідності й ділової репутації та компенсацію моральної шкоди // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – № 2. – С. 44-48.

3. Хортюк О. Реалізація права на пред’явлення позову у цивільних справах про захист ділової репутації юридичної особи // Юридична Україна. – 2011. –№ 8. – С. 77-81

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди фізичній особі за нормами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при порушенні права на доступ до суду

Паліюк В.П.

к.ю.н., доцент, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін

Миколаївського інституту права Національного університету

«Одеська юридична академія»,

заслужений юрист України, суддя апеляційного суду у відставці

Положення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантують кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. У такій формі в цьому пункті втілено «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді за цивільним позовом (пп. 35 – 36 рішення Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд) по справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (1975).

Однак це право не є абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачені законом строки давності, заходи забезпечення позову, нормативне регулювання такого права стосовно неповнолітніх та психічно хворих осіб (пп. 62 – 67 рішення Євросуду по справі «Толстой Милославський проти Сполученого Королівства» (1995). Між тим, якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії відповідного закону або фактично, тоді Євросуд з’ясовує, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (п. 57 рішення Євросуду по справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (1985).

Наприклад, заявник, 1958 р.н., фермер, який займається вирощуванням сільськогосподарських культур, а заявниця, 1931 р.н., – його матір, пенсіонерка, скаржилися за п. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд) на відмову у доступі до суду. Вони зазначали, що звернулися до апеляційного суду з позовом до районного суду і ДПІ, вимагаючи відшкодування шкоди, заподіяної неправомірним притягненням до адміністративної відповідальності; безпідставним вилученням та тривалим утриманням їхнього майна; псуванням майна під час його перебування в розпорядженні ДПІ. Вони стверджували, зокрема, що ДПІ незаконно утримувала вантажний автомобіль і пшеницю, незважаючи на те, що вони не підлягали конфіскації за постановою суду, а також що автомобіль і вантаж пшениці їм повернули значно пошкодженими.

Між тим, апеляційний суд відмовив у прийнятті позовної заяви, зазначивши, зокрема, що суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі, оскільки відповідно до закону є інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя.

Євросуд, дослідивши аргументи сторін, прийшов до висновку, що: «не має необхідності встановлювати, чи було обмеження права заявників на доступ до суду – як наслідок особливого імунітету суддів і судів від юрисдикції щодо зазначеного вище позову – пропорційним у світлі обставин справи, оскільки існують більш очевидні підстави для сумніву в тому, що право заявників на доступ до суду було дотримано. Зокрема, Євросуд занепокоєний тим фактом, що позов заявників було подано не лише проти районного суду, який справді мав імунітет від цивільного позову, але також проти ДПІ, яка такого імунітету не мала. Євросуд вказує на те, що в позові заявників ДПІ була зазначена як ще один відповідач і стверджувалось, що вони не мали змоги домогтися повернення автомобіля і пшениці з ДПІ після винесення судом рішення в адміністративній справі – тобто, коли вже не було юридичних підстав для подальшого утримування їхнього майна; та що під час перебування в розпорядженні ДПІ майно суттєво зіпсувалося. Ці скарги не мали жодного стосунку до районного суду і явно були адресовані ДПІ. Однак національні суди не відреагували на цю частину позову і не пояснили, чому її не можна було розглянути в рамках змагального судового процесу. Зокрема, Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявників, не давши яких-небудь пояснень з цього приводу» (п. 37 рішення Євросуду по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» (2009).

На підставі викладеного, Євросуд визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд). Щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди, то Євросуд зазначив, що: «порушення, які було констатовано в цій справі, напевно спричинили заявникам страждання і занепокоєння. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає ст. 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Євросуд присуджує кожному із заявників по 2000 євро на відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (п. 68 рішення Євросуду по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» (2009). Хоча такі вимоги були заявлені, відповідно, на 81 635 євро та 8163 євро.

Євросуд в своїй практиці неодноразово повторював, що: «неможливо припустити, щоб п. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд) детально описував процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, – і водночас не гарантував сторонам, що спір щодо їх прав та обов’язків цивільного характеру буде остаточно вирішено» (п. 43 рішення Євросуду по справі «Сухорубченко проти Росії» (2005).

В контексті викладеної правової позиції заслуговує на увагу наступна справа. Відповідно до її обставин заявник, 1958 р.н., учитель середньої школи стверджував про порушення доступу до суду за п. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд), оскільки районний суд відмовився постановити будь-яке рішення у його справі про незаконне переведення. Водночас, Уряд зазначав, що неприйняття національними судами остаточного рішення у справі про незаконне переведення не порушує права заявника на доступ до суду. У зв’язку з цим Уряд наголошував, що вимоги заявника у справі про поновлення на роботі та вимоги у справі про незаконне переведення були ідентичними.

Євросуд, звертаючись до фактів цієї справи, нагадав, що: «заявник звернувся до районного суду з позовною заявою, стверджуючи, що його було незаконно переведено на іншу, нижче оплачувану посаду. В останньому рішенні у цій справі апеляційний суд зобов’язав суд першої інстанції переглянути питання прийнятності цієї позовної заяви, визнавши непереконливим попереднє рішення суду першої інстанції про відмову у прийнятті зазначеної позовної заяви, у зв’язку з тим, що в провадженні суду є справа між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, а саме – справа про поновлення на роботі. З того часу районний суд не постановив жодного процесуального рішення у цій справі. Пояснення районного суду щодо ідентичності двох судових спорів, яке було надано заявнику в позапроцесуальному порядку, а саме листом від 29 червня 2006 р., та яке не могло бути оскаржено, на думку Євросуду, не надавало достатньо переконливого пояснення, чому районний суд не постановив жодного процесуального рішення відповідно до вказівки апеляційного суду. Більш того, Євросуд нагадує, що позовні вимоги заявника про поновлення його на посаді були відхилені, оскільки він не дотримався строку позовної давності, передбаченого для цього виду спорів. Відповідно не є очевидним, що розгляд прийнятності позову заявника про незаконне переведення, – тобто визначення, чи є ця позовна заява ідентичною позовній заяві про поновлення на роботі, – призвів би до такого ж самого результату» (п. 31 рішення Євросуду по справі «Балацький проти України» (2007). Тому було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Заявник, з врахуванням викладених порушень, вимагав 467 євро моральної (немайнової) шкоди, завданої скороченням годин педагогічного навантаження та 1560 євро моральної (немайнової) шкоди у зв’язку з тим, що суди не розглянули його позовну заяву про незаконне переведення. Між тим, Євросуд не знайшов причинного зв’язку між констатованим порушенням та вимогою відшкодування вказаної шкоди у зв’язку із скороченням педагогічного навантаження, але з іншого боку, – присудив заявнику 1560 євро, які він вимагав на відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, як зазначалось вище, не є абсолютним. Воно, поміж іншого, за своїм змістом може підлягати обмеженням і щодо, наприклад, умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями. Тому норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (пп. 22 – 23 рішення Євросуду по справі «Мельник проти України» (2006).

В розвиток викладеного Євросуд наголосив, що: «заявниця та її представник діяли у цій справі з належною сумлінністю та що не було вини заявниці в тому, що вона не подала касаційну скаргу в межах строку, встановленого законодавством. Навіть припускаючи, що пояснення Уряду щодо підстав відмови Верховного Суду України поновити строк є відповідними, Євросуд зазначає, що за обставин цієї справи застосування процесуальних обмежень національним судом не було очевидним та передбачуваним для заявниці і тому не відповідало принципу юридичної визначеності» (п. 47 рішення Євросуду по справі «Мушта проти України» (2011). Тому визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд) і стягнув на її користь 2000 євро моральної (немайнової) шкоди, хоча вона просила 5000 євро такого виду відшкодування.