Список використаних джерел:

1. Договор Всемирной организации интеллектуальной собственности об авторском праве [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http:// zakon2.rada.gov.ua/laws /show /995_770;

2. Договор Всемирной организации интеллектуальной собственности по исполнениям и фонограммам [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http:// zakon2.rada.gov.ua/ laws/ show/995_769;

3. Цивільний кодекс України від 16.03.2003 р. № 435 – ІУ // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356;

4. Про авторське право і суміжні права. Закон України від 23.12.1993 р. №3792 – ХІІ// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 13, ст.64;

5. Сосновский М. Виступление во время Круглого стола «Защита видеоконтента и легальные модели его распространения в сети Интернет» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: // http:press.liga.net/releases.

6. Арданов А. Виступление во время Круглого стола «Защита видеоконтента и легальные модели его распространения в сети Интернет» [Электронный ресурс]. – Режим доступа: // http:press.liga.net/releases;

7. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів в редакції Паризького Акту від 24.07.1971 р.// [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_051;

8. Пекинский договор по аудиовизуальным исполнениям [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.wipo/int|meetings|en|doc_details.

Деякі проблемні аспекти визначення правової природи арбітражної угоди

Лис Г.І.

магістр правознавства, провідний спеціаліст Вищої ради юстиції

На сьогоднішній день не втрачає своєї гостроти та актуальності питання щодо обґрунтування вченими-правниками єдиної концепції правової природи арбітражної угоди. Так, представники сучасної доктрини міжнародного комерційного арбітражу виділяють чотири теорії походження арбітражної угоди: «договірну», «процесуальну», «змішану» та «автономну». У пострадянській правовій доктрині традиційно вважається правильним наступне твердження: «арбітражна угода є договором, що зумовлює настання процесуальних наслідків».

Оскільки, дослідження дуалістичної природи арбітражної угоди не знайшли свого подальшого відображення в українській правовій доктрині, то вважаємо за доцільне приділити їм увагу в нашій праці.

Виходячи з буквального тлумачення ч. 1 ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі – Закону) [1], не викликає жодного сумніву той факт, що український законодавець трактує арбітражну угоду як договір у розумінні ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України [2], тобто як домовленість двох сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення прав та обов’язків.

Визнаючи та презюмуючи той факт, що арбітражній угоді притаманні деякі ознаки цивільного договору в його класичному розумінні, спробуємо проаналізувати та виокремити їх. Так, коли мова йде про ознаки цивільного договору, то не можна не зазначити, що найкраще вони розкривають свою суть через критерії їх класифікації [6, c. 384-403; 7, с. 50, 53, 339-365; 8, с. 50-53]. Скориставшись цим твердженням, констатуємо наступне.

Арбітражна угода є двостороннім договором (критерій – наявність чи відсутність адекватної волі на укладення договору / розподіл обов’язків між сторонами), адже після її укладення правами та обов’язками щодо передачі на розгляд спорів до міжнародного комерційного арбітражу рівною мірою наділені обидві сторони.

Консенсуальність арбітражної угоди проявляється в тому, що вона вважається укладеною з моменту досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх її істотних умов (критерій – момент виникнення договору).

Належною формою укладення арбітражної угоди (критерій – спосіб укладення договору) є виключно письмова форма, при цьому не має ніякого принципового значення той факт, чи укладено арбітражну угоду в формі арбітражного застереження чи окремої арбітражної угоди, відомої також як «третейський запис», «компроміс». Угода вважається укладеною в письмовій формі, якщо вона міститься в документі, підписаному сторонами, або укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв’язку, що забезпечують фіксацію такої угоди, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, в яких одна із сторін стверджує наявність угоди, а інша проти цього не заперечує (ч. 2 ст. 7 Закону [1], п. 1 ст. 7 Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж [3, c. 4], п. а ч. 1 ст. І Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж [4], ч. 2 ст. ІІ Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень [5]).

Арбітражна угода є інтересним договором, оскільки при її укладенні сторони мають спільну вигоду, яка виражається у їх взаємному бажанні вивести з-під юрисдикції держави та передати на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу спори, які виникли чи можуть виникнути в майбутньому з приватних правовідносин, ускладнених іноземним елементом (критерій – видима мета договору, яка передбачається сторонами).

Каузальність арбітражної угоди знаходить свій прояв у тому, що з її змісту чітко зрозуміло мету договору. Так, арбітражна угода укладається для того, щоб передати всі або певні категорії міжнародних приватноправових спорів на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу (критерій – залежність дійсності договору від його мети).

Варто зауважити, що арбітражна угода за порядком укладення і формуванням змісту є взаємоузгодженим договором. Під час розробки тексту арбітражної угоди сторони узгоджують кожну з її умов. Навіть при підписанні арбітражного застереження арбітражна угода все рівно є взаємоузгодженим договором за своєю суттю, через те що сторони можуть разом вирішити підписувати її в тому вигляді, який запропоновано арбітражним інститутом, чи внести до неї певні зміни, видозмінити її таким чином, щоб вона не суперечила регламенту відповідної арбітражної установи і, у той же час, відповідала їхньому баченню (критерій – спосіб формування волі сторін договору).

Арбітражна угода є поіменованим договором, бо засади її правового регулювання визначені і закріплені на законодавчому рівні (критерій – ступінь нормативного регулювання).

Підсумовуючи все вищевикладене можна з впевненістю стверджувати, що арбітражна угода як цивільний договір є двостороннім, консенсуальним, інтересним, каузальним, взаємоузгодженим, поіменованим, укладеним виключно в письмовій формі.

Разом із тим, не можемо оминути процесуальний аспект арбітражної угоди. Не викликає жодного сумніву той факт, що головним завданням арбітражної угоди є узгоджене визначення і письмове закріплення переліку спорів, які передаються на розгляд до міжнародного комерційного арбітражу та не будуть розглядатися в суді. Крім того, про процесуальний аспект згаданої угоди свідчить також те, що сторони визначають вид арбітражної установи, місце її розташування, арбітражну процедуру, беруть на себе обов’язок добровільно виконати рішення арбітражу по справі, тобто надають йому силу судового рішення державного суду. Арбітражна угода укладається тому, що сторони розуміють, що вже виник чи тільки виникне в майбутньому спір про право, який випливає з комерційного договору, і врегулювання якого в державному суді для них, із певних причин, є небажаним.

Отже, арбітражна угода – це цивільно-правовий договір про процесуальні відносини; це не «суто» процесуальний договір, оскільки волевиявлення сторін спрямоване не до суду, а до іншої сторони, і не матеріально-правовий договір, бо визначає компетенцію в процесі та стосується судового розгляду спору.