Список використаних джерел:

1. Проект Житлового кодексу України (реєстраційний № 2307-д) від 04 вересня 2009 року [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1? pf3511=36021

2. Кармаза О. О. Теоретичні основи визначення джерел житлового права / О. О. Кармаза // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні наук. – 2012. – № 93. – С. 64 – 66.

Проблеми і перспективи розвитку авторського права в інформаційному суспільстві (цивільно-правовий аспект) Кохановський в.О.

студент IV курсу юридичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Україна, приймаючи участь у Договорі Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) про авторське право[1] і Договорі ВОІВ з виконання і фонограм (або, іншими словами, в Інтернет – договорі ВОІВ 1996 р.)[2], повинна дотримуватись зобов’язання адаптувати своє законодавство до положення названих договорів. Зокрема, йдеться про норми Цивільного кодексу України (далі – ЦК України)[3], Законі України «Про авторське право і суміжні права» (далі – Закон)[4], в яких застосовується ряд дефініцій, що мають поширення на так звані цифрові технології – а саме право на відтворення, розповсюдження серед широкої публіки і надання доступу.

Слід зазначити, що основним поняттям, що згадується у договорах, є термін «цифрове середовище», яке охоплює Інтернет і про яке неодноразово згадують у своїх публікаціях і виступах науковці, практики, спеціалісти у сфері прав інтелектуальної власності. Ряд авторів вважають, що норми чинного законодавства, наприклад, у сфері авторського права, не можуть повноцінно застосовуватись до об’єктів творчої діяльності, які ніколи не набували матеріальної форми, тобто відразу були створені в електронному вигляді і зберігаються на електронних носіях[5]. Інші спростовують такі думки, стверджуючи, що не можна говорити про те, що авторське право зовсім не пристосовано до цифрового середовища і пояснюють свою думку вірними висновками наступного змісту: по – перше, законодавець формує норми таким чином, щоб вони підходили для будь – якого середовища створення чи використання творів; по – друге, ст..11 Закону передбачає, що авторське право на твір виникає в результаті факту його створення, тобто для виникнення і здійснення авторського права на твір не вимагається реєстрація твору або будь – яке спеціальне його оформлення, або виконання будь – яких інших формальностей; у ст..11 Закону, крім того, не йдеться про те, що твір має бути створений у визначеній формі для того, аби отримати охорону[6].

Слід погодитись з вищенаведеними доводами про можливість застосування існуючого законодавства до відносин, які виникають в цифровому середовищі і підкріпити цю думку згадкою про міжнародні стандарти у цьому питанні. Так, у Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів передбачено, що автори літературних і художніх творів, які охороняються цією Конвенцією, користуються виключним правом дозволяти відтворення цих творів будь – яким способом і в будь – якій формі[7]. Причому під відтворенням розуміється, поза іншим, також зберігання в електронній, в тому числі цифровій, оптичній чи іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер (ст..1 Закону). Якщо звернутися до вітчизняного законодавства, то підтвердження можемо знайти у ст.15 Закону, в якій зазначено, що виключне право на використання твору автором (або іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь – якій формі і будь – яким способом. До цього можна також додати, що до виключних прав автора, виконавця, виробника фонограми також належить згідно ст.. ст. 453, 454 ГК України і ст.. ст.. 15, 39, 40 Закону право дозволяти надання доступу будь – якій особі до твору, фонограми і зафіксованому виконанню з місця і під час, обраних ним.

Крім того, правоволодільці мають законні підстави для боротьби з піратством в мережі Інтернет. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши поняття опублікування, відтворення, розповсюдження у Законі. Так, піратство визначається ст..50 Закону як опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України і розповсюдження контрафактних екземплярів творів, в тому числі комп’ютерних програм і баз даних, фонограм, відеограм і програм організацій мовлення.

На сьогоднішній день важливою подією у сфері, яка аналізується, стало підписання 26.06.2012 р. представниками держав – членів ВОІВ Заключного акту Договору і Пекінського договору щодо аудіовізуальних виконань[8]. Україна підписала Заключний акт цього Договору серед представників 122 країн. Отже, спеціалісти вважають, що цей договір буде сприяти захисту прав виконавців і забезпечить охорону прав виконавців у цифровому середовищі.

Ще однією проблемою залишається на сьогодні питання відповідальності учасників Інтернет – відносин при користуванні мережею і, зокрема, при використанні творів, розміщених в ній.

З цього приводу слід, перш за все, зазначити, що з точки зору цивільного права суб’єктний склад зазначених відносин такий самий, як і для будь – яких інших суспільних відносин. Якщо використовувати термінологію цивілістів, то мова йде про фізичні особи, юридичні особи, а також про державу, АРК, органи місцевого самоврядування.

Однак розміщення у мережах інформації і так званий «доступ» до неї здійснюється за допомогою провайдерів, якими є фізичні або юридичні особи. Ця особа не є новим суб’єктом за своєю сутністю чи внутрішньою організацією, а виділяється в якості «особливого учасника» Інтернет – відносин і обумовлюється функціонально. Тобто роль цих осіб у відповідних відносинах суттєво відрізняється від ролі інших учасників.

Функціями провайдерів є надання послуг із організації доступу до Мережі, або, іншими словами – забезпечення можливості отримати з Мережі інформацію. Отже, вони надають скоріше послуги із розміщення інформації у Мережі, яка полягає або у наданні можливості для розміщення інформації на сервері, підключеному до Інтернет, або забезпечують підключення до Інтернет – серверу клієнта. Специфіка виявляється скоріше, коли провайдер створює технічну можливість для розміщення чи отримання інформації. І саме в цьому контексті необхідно розрізняти діяльність провайдера і діяльність користувача.

На завершення зазначимо, що одним із важливих завдань права на сьогодні є дослідження проблематики правового статусу так званих інформаційних посередників в електронному середовищі. Такий статус може різнитися у межах різних галузей права і стосовно різної інформації, яка знаходиться в Інтернет. Слід розробити єдине для усіх галузей поняття «провайдер», яке б врахувало необхідні функціональні ознаки за видами діяльності, які здійснює провайдер. Необхідно врахувати, що особа може розглядатися в якості провайдера лише у випадку, якщо вона реалізує послуги із розміщення, надання доступу до інформації за допомогою автоматизованих програмно – технічних засобів, без оцінки змісту і без обробки інформації, яку передають інші особи через мережі.